Пригвождені

П’єса на чотири Дії

ДІЙОВІ ОСОБИ

Тимофій Наумович Лобкович — професор.

Устина Марківна — його жінка.

Р о д і о н — їхній син.

Настасія,

Ольга,

Ліма, —

дочки їхні.

Євген Михайлович Вовчанський — чоловік Настасії.

Борис Борисович Шелудько— чоловік Ольги, інженер

Микола Іванович Голубець — приват-доцент.

Олексій Захарович Гордий — журналіст.

Павло Петрович Вукул — студент.

Калерія Семенівна Прокопенкова (Кіля) — курсистка-медичка.

Антипович

Няня.

К а т я — покоївка.

ДІЯ ПЕРША

Вітальня Лобковичів. Обставлена гарно, зі строгим смаком. Рояль. Багато квіток. Куточок під пальмами. Двері: ліворуч у покої, просто в передпокій, праворуч до кабінету Лобковича. На сцені нема нікого. З кабінету

виходять Лобкович, а з передпокою Антипович. Любкович — високий, широкий в печах, горбиться. Обличчя з буйними рисами: сивувата неширока борода; чоло високе, з зализами. Вираз лиця переважно непорушно-серйозний, не хмарний, але немовби задумливий. Посміхається рідко. Дивиться ніби^ спідлоба і вбік од того, з ким балакає. Має довгий гарний сюртук. Любить ходити по хаті, заклавши руки за спину й серйозно мугикаючи якусь мелодію. Антипович — невеличкий, з круглим добрим обличчям, довгими вусами й сивою щетиною на

щоках.

Лобкович ходить і мугикає зі стисненими губами. Витягає з бокової кишені плескувату пляшечку з шкляною затичкою, яка є також і чаркою, наливає в неї коньяку й випиває. Ховає усе з непорушно-серйозним, задумливим лицем.

Антипович журливо дивиться; крутить головою. Потім озирається й зазирає в двері ліворуч.

Лобкович. Ну, докладуй. Як?

Антипович. Та погано, Тимофій Наумович. Стривожили його сьогодні. Лобкович. Хто?

Антипович. Та все ж Настасія Тимофіївна. А, боже, боже! Поїхала ж оце викрадати. Лобкович. Поїхала?

Антипович. Атож. На поміч пана Вукула взяла, та й поїхала.

Лобкович. Якого це Вукула?

Антипович. Та студента отого великого. Та той, що повсігди з Ольгою Тимофіївною. Гімнастик.

Лобкович. А, цей? Полюбовник її? Ну? Так Настя його на поміч?

Антипович. Атож. На случай, як доведеться з Євгеном Михайловичем борюкатись. Цей же гімнастик — студент, значить,— бугая може звалити, не то що такого хирлявого, як Євген Михайлович. А, боже! Хоч би дитину не вразили, хай бог милує. Дитина ж чим винна? Як цуценя якесь, прости господи, викрадають одне у одного.

Лобкович. А Родіона ж чим тривожать?

Антипович. Та все ж те саме: "Що це, каже, Антипо-вичу, у нас у сім'ї усе два табори: мати, Ольга, Настасія та батько, Ліма, Марія і я. Гадав, каже, от приїду з заслання, спочину вдома. А дома — каторга. Два місяці живу та все воюю".

Лобкович. Ну, це... А суперечки сьогодні не було?

Антипович (робить таємну міну, шепоче). З Устиною Марківною голосна балачка була. За Ліму Тимофіївну заступився.

Лобкович. Знов шепочеш? Говори по-людськи.

Антипович (зразу підбадьорюється, голосно говорить). Ну, про що саме був разговор, в точності сказати не можу. Балакали замкнувшись.

Лобкович. А як він спав цеї ночі?

Антипович. Погано, Тимофій Наумович. До трьох часов ночі я робив наблюдєніє за ним. (Знов пошепки й таємниче). Я з саду тепер дєлаю наблюдєніє. Учора догадався. Драбинку підставлю до стіни біля віконечка, вилізу й подивлюся. Вилізу й подивлюся.

Лобкович. Не шепочи. Ну?

Антипович. Ну, ,не спить. Ходить, як повсігди,— це нічого. А от цеї ночі балакав з кимсь. (Таємно). З ким, цього вже не міг побачити. У куток усе повертався. Підозріваю я, що з патретом панночки Прокопенкової. Щось він цілував там.

Лобкович. Чом же ти мені вранці нічого про це? Ти!

Антипович. Винуват, Тимофій Наумович. Ну, тільки ж я таку собі гадку мав: екстерность не велика, а вам лишні думки перед нівірсітетом. Як прийдуть з нівірсітету, думаю, тоді усе по повній програмі й викладу.

Лобкович. Ну, а про цю саму Прокопенківну що довідався?

Антипович. Та все те саме, Тимофій Наумович. Правильно: кінчає медицинські курси. Тільки не міщанка, а настояща крестянка, деревні Скелястої, Малослухнянов-ської волості. Батьки по спеціальності — мужики природні. Атож, чистісінькі мужики.

Лобкович. А живе вона з чого?

Антипович. Урокам вчить, Тимофій Наумович, репетиторка, значить. Ну, і нащот кавалерів теж верно: багато. Казав швейцар того, значиться, дому, що без кавалера й не виходить, і не приходить. Раз у раз якийсь треться. А то й два чи три разом. Атож. Боюся я, Тимофій Наумович, за Родю Тимофійовича. Непідходяща вона.

Лобкович. Непідходяща?

Антипович. Атож. Дуже вольна.

Зліва вбігає Ольга, буйна, рожева, весела. Наспівуючи дивиться у вікна. Біжить назад, насмішкувато поглядаючи на Лобковича й Анти-

повича.

Лобкович. Так, так. (Ходить, мугиче. Зупиняється, наливає коньяку й випиває). До трьох не спав? А прокинувся рано?

Антипович. У сьомім часу вже ванну брав. Питаю його: "Ви ж, кажу, чого так рано, Родя Тимофійович?" А він: "Не спиться, Антипович, нема коли спати". А чого нема коли, то й не знати. А, боже, боже!

Лобкович (підходить, ніяково обнімає за плечі Анти-повича). Бережи його, Василь Антонович. Га? Будеш?

Антипович. Тимофій Наумович. Та хіба ж я?.. Господи боже мій, та я слуга ваш до могили, можна сказать...

Лобкович. Не слуга, а друг. Чув? Тридцять літ разом прожили. Слуга. Кому слуга, а мені друг і дітям моїм. Моїм! Ну, от. Тільки чулий ти дуже.

Антипович (схвильовано). Так точно, Тимофій Наумович: спеціальність уже така од бога. Та от ще що, Тимофій Наумович: знов він про цей свій, прости господи, пробний шлюб, з Лімою вже.

Лобкович. З Лімою?

Антипович. Атож. Страх, що казав. Істинно, що тільки в хворобі отаке можна говорити. "А ти, каже, знаєш, як твій будучий чоловік хропе? А знаєш, що він за людина в себе вдома? А коли, каже, не знаєш, так узнай. Спи з ним на одній постелі, їж з ним за одним столом. Поживи отак, мовляв, років два вкупі, узнай його до нігтя, а тоді, мовляв, бери шлюб і дітей роди. От таке!" — "А як поживу-поживу та побачу, що не підходящий він мені?" — значить, питається Ліма. Спервоначалу сміялась, а далі й сердиться почала. "Ну що ж, каже, з другим спробуй. Не пощастить — з третім, поки, мовляв, не вибереш підходящого на все життя". Атож. Так і говорить. Говорить, та й посміхається. Та й не розбереш, як і раз у раз, чи сміється, чи всурйоз. Потім того, списочок у його такий є усіх знакомих та родичів, у кого, значить, щасливий шлюб, а в кого ні. Лімі показував. "Оце, каже, список пригвождених". Пригвождені, значить, котрі нещасливі. Тільки дві пари й найшов щасливих, а сто двадцять три, що він знає, ті пригвождені. "От, каже, коли не робитимеш отак, як я кажу, то й ти будеш розп'ята. Ти, каже, народиш дітей, а діти, як гвозді, припнуть тебе до хреста. Треба, каже, по-новому родить дітей, от тоді й люди нові будуть". Це не вінчаючись, без благословення, по-новому. "Я, каже, й Миколі Івановичу, жениху твому, пораджу так пожить". Ну, Ліма тут як не розсердиться, як не заплаче! Він і схаменувся. Ну, тільки теж розсердився. "Дурна ти, каже, чого плачеш? От, каже, на мене подивись. Я теж, мовляв, збираюсь такий шлюб брати. Тільки в мене діти будуть неабиякі: і жінка в мене буде дружна. Вона, мовляв, любитиме мене по-настоящому". Це ця, що з кавалерами! Він і не поміча за нею! Слухаючи його, так аж Жалько й боляче. Боюсь я, Тимофій Наумович, як би він не взнав правду про хворобу Марусі Тимофіївни.

Лобкович (неспокійно). А що?

Антипович. Та все питає. Устина Марківна, здається, щось йому сказала.

Лобкович. Так?.. Ну, знов наша розвесела йде. Надокучила. Ходім у кабінет.

Ідуть направо.

Наспівуючи вбігає Ольга. Біжить до вікна, визирає. Входять: попереду Л і м а, позаду Устина Марківна. Ліма — дівчина років 25—26. Одягнена у все біле. Худорлява. Намагається триматись з повагою. Устина Марківна — тілиста, поважна жінка з твердими рисами.

Ліма (несе в руках глечичок на квітки і квітки). Вона могла б для цього вибрати інший деньї Не було ніякої потреби в день мого рождіння учиняти скандали в домі. Я розумію: це добра нагода зробити мені паскудство.

Устина Марківна. Які скандали, про які скандали говориш? Думай, що говориш.

Ліма. Я думаю, не турбуйся. Розуміється, скандал. Він напевне гнатиметься за ними, нажене біля нашого дому або ввірветься сюди саме тоді, як у нас зберуться. Дуже приємно і пристойно. Ще б пак. Розуміється, ні один порядний чоловік не хоче приходити до нас.

Ольга. Ну, один, Лімо, ходить. Можеш не клопотати собі голови. Вийдеш, нарешті, також заміж, вийдеш!

Ліма (спалахуючи). Аякже! Вийду! А надто, як дім буде повний любовниками моїх сестричок!

Устина Марківна. Олімпіадо! Замовчи мені!

Ліма. З якої речі я маю мовчати? З якої речі? Ви мене ображаєте, ви мені життя нівечите, а я мовчатиму?

Устина Марківна. Яке життя? Що верзеш? Хто тебе ображає?

Л і м а. Ти та твої дочки любі. З якої речі ти однімаєш у мене мою кімнату й оддаєш її Насті?

Устина Марківна. Настя з дитиною буде, казала я тобі? Зглянься ж, егоїстко!

Ліма. От, клопіт мені до її дітей! Мені теж треба повітря та світла. Ви готові мене в льох запроторити.

Ольга. О, тебе запроториш!

Л і м а. А ти мовчи там! Але май на увазі: я йому скажу, щоб забирався, коли він посміє тут зостатись. *

Устина Марківна. Олімпіадо, не казись. Рано ще тобі виганяти людей з хати. Свій дім заведеш, тоді кого хоч можеш виганяти. (Йде до вікна; дивиться).

Ліма. Сьогодні збираються мої приятелі. Я не хочу, щоб серед моїх приятелів були якісь... неприлічні люди. Ольга може в себе приймати своїх любовників, а я не маю бажання бачити їх у себе! Не маю! Це образа для мене і для моїх приятелів.

Ольга. Але ж і дурна, але ж і дурна! Це вона, мамо, через те хвилюється, що її приват-доцент, добродій Голубець, вважає нижче своєї гідності бути в товаристві разом із студентом. І це поступова, інтелігентна та й немолода вже дівчина. Мої гратуляції!

Ліма. Так, бути разом з альфонсами, це нижче його гідності.

Ольга. Лімка!!!

Ліма. А ти не кричи на мене! Розпутнице! (Шпурляє вазу на підлогу).

Устина Марківна. Ви показились? Замовчіть!

Швидко одчиняються двері направо, виходять Лобкович, за ним

Антипович.

Лобкович. Що сталось?

Ліма, плачучи, хапливо йде наліво.

Устина Марківна. Антипович, прибери. Нічого не сталось. Олімпіада вазу розбила.