— Самі бачили мою роботу!..
—А, так! Я дивуюся вам, як ви так можете?..
— Мушу, то й можу! По-перше, як я вже казав, мене ніякий чорт тут не зачіпає, а по-друге — я захищаю село від червоних грабунків...
— Ви захищаєте, а ваші товариші грабують...
— Не дуже!
—Я ж сам бачив, як той "начальник" поводився.
—Чорт його знає, що йому сталося?!—зітхнув Коцюбенко. — Раніш він не був таким!..
— Мені здається, — сказав я, — що він завидує Журибіді... Ви стільки йому всяких назв надавали.
Коцюбенко замислився. Довго думав і ходив від ліжка до порога і від порога до ліжка, а потім підійшов до мене і зітхнув:
—Дійсно, я не розрахував! Бачите, коли я давав йому всякі адміністративні назви, то передовсім мав на увазі його жадобу бути начальством і цілковиту нездалість начальствувати. Отже, досі було так, що всі назви носив він, а ділом відав я, але тепер боюся, щоб він не зазнався...
— А чому ви того Підкуйногу не зробили хоч яким-небудь Опродкомом?
— Досить з нього того, що вже має!.. То ж він і так уже в печінки всім в'ївся... Полотно "реквірує", кури "реквірує", самогон "реквірує"...
— А ви б його прогнали!
—Куди вже там! Пізно тепер! Перше те, що його була вибрала громада, а друге—його молодший брат у повітовій чрезви— чайці служить...
— Ну, так що з того?
— Нічого! Треба миритися та й усе!
Затих і знов зачав ходити по хаті. Раптом ляснув себе по лобі долонею і сказав:
— Не я буду, коли я його не знищу!
Вийняв з кишені револьвера і любовно притис його до лиця.
— Найпевніший друг і товариш у наші часи! — сказав.
Сам не знаю, через що саме мені згадалися вірші якогось комуністичного поета про те, що на всяке насильство треба відповідати тільки насильством, і я промовив:
— Мені здається, що цим ви нічого не зробите... Що з того, що ви знищите одного Підкуйногу, як навколо вас буде одна дика сила?.. Лишіть ви цю всю гру і ходіть зі мною.
Його лице болюче зморщилося і він журно похитав головою.
— Нікуди я звідси не піду, бо цей куточок мій!..
Став лицем до образа Христа в терновім вінку і взяв мене за руку:
—Бачите цей образ? Коли я був на польському фронті, то знайшов його в розбитому костьолі. Ви под ивіться ліпше і побачите дві маленькі дірочки від револьверних куль. Його московські салдати розстрілювали за те, що він не православний...
Він говорив якимсь чудним, надірваним, наче глухим голосом, а його лице весь час болюче здригалося. Простягнув руку до образа і показав мені дві чорні цяточки: одна коло вуха, а друга в середині тернового вінка.
— Розстріляли й покинули, а я найшов його і носив з собою доти, доки не прийшов сюди. Тепер я його оправив, поставив над своїм столом і вирішив ні на крок не відступати від нього...
Я згадав нашу зустріч у лісі, як він показував мені револьвер, і, порівнюючи з даним моментом, подумав: "Коли не божевільний, так романтик..." Але він наче відгадав мої думки, повернувся до мене і сказав:
—Ви не думайте, що я божевільний або лишнє випив! Нічого подібного! Я тільки сучасний інтелігент і такий, як і ви, анархіст— індивідуаліст...
Кинув револьвер на стіл і дико засміявся:
—Одначе, так збожеволіти дуже легко!.. Рушив з місця і збожеволів!..
Я мовчки дивився в його незвичайно непорушні і незвичайно блискучі очі і відчував, як по спині проходили дрижаки...
—Не бійтеся!—кивнув до мене головою. —Я не збожеволів і не збожеволію, а, напевне, піду до Постернака...
— А хто він такий?—спитався я.
— Тутешній чоловік і добрий господар... Був колись волосним старшиною, а ще перед приходом червоних — сільським головою...
— А де ж він тепер?
— Пограбував його наш "начальник" зі своїми міліцейськими, а він розлютився і в повстанці пішов... Хоче помститись...
—Дивно мені! — сказав я. — Як тільки ви можете тут сидіти й потурати примхам усяких...
— Мовчіть!—різко спинив він мене.—Я тут сиджу, бо мушу сидіти...
Урочисто повернувся в куток і показав на образ Христа.
В той час вікно задзвеніло і здоровезний камінь, просвиставши коло мого вуха, вдарився об протилежну стіну кімнати. Свічка на столі затремтіла і згасла. Коцюбенко зігнувся і кинувся до дверей. Прочинив і крикнув:
— Гей, хто там?!.
Ніде нічого. Тільки одні жаби на болотах кричали, аж надривалися, і чимсь страшним віяло з лісових нетрів.
— Бр... холодно як!.. — промовив Коцюбенко і вистрілив. Голосна луна відкликнулася десь аж на болотах і знову стало тихо.
Він ще постояв так трохи і зачинив двері.
— І хто б це міг бути?!—замислено промовив сам до себе. — Та цього я не подарую...
Я сидів на своєму місці і щось чудне тривожило мою душу і заставляло забути і за довгу подорож, і за страшну втому, від якої боліли кості й темніло в очах. В мізку чим далі, тим більше зростало якесь незрозуміле напруження, яке затаєно чогось ждало й сподівалося.
Коли тут коло хати застугоніло і хтось з усієї сили шарпнув за двері.
— Товаришу Коцюбенко, відчиніть! — почувся дрижучий старечий голос.
— Неначе товариш дід!—промовив Коцюбенко і кинувся до дверей.
—Хто там?
— Це я! Відчиняйте, Бога ради!..
— Засвітіть світло! — сказав він до мене, відчиняючи двері.
І при світлі свічки ми побачили блідого, як смерть, переляканого дідуся, сива голова якого була розкуйовджена, а крізь порвану сорочку визирало худе й жовте старече тіло. Дрижучи, як у пропасниці, він говорив:
— От нещастя!.. От біда!... Господи, спаси й помилуй!..
— Що сталося, діду?! — спитався Коцюбенко і лице його пополотніло.
— Ой, тікайте скоріше! — закашлявся дідусь. — Тікайте, бо вони сюди прийдуть!..
—Та кажіть же нарешті, що там такого сталося?!—крикнув сердито Коцюбенко. — Куди тікати? Чого тікати? Хто сюди має прийти?..
Дідусь сів на ліжко й заплакав:
—Насилу вирвався.. Чека хотіли зробити...
—Що таке?—здивувався Коцюбенко.
—Чека, кажу, хотіли зробити...—плакав далі дідусь.—Панотцеві вже зробили...
— Нічого не розумію... — розвів руками Коцюбенко і взяв дідуся за плече. — Кажіть же!..
Дідусь витерся рукавом і, схопивши його за руку, поспішаючи і заїкаючись, почав говорити:
— Ото, як ви пішли, то вони ще пили й говорили про те, як треба їхати на волость. Журибіда хотів, щоб було так, як ви казали, з мітінгами, чи як його там, а Підкуйнога відмовляв його і казав, щоб він не слухався вас, бо ви його обманюєте. Потім Підкуйнога приніс звідкись якусь стару шаблю й остроги і став його вбирати по-воєнному...
—Як так? — спитався Коцюбенко. — Він же у свиті!
— Отак, як бачите! Остроги причепили до постолів, а свиту підперезали поясом і повісили шаблю...
— І що ж, Журибіда дав оце все зробити з собою?
— Він спершу відмовлявся, але як Підкуйнога приніс йому ще якогось широкого кашкета із звіздою, то він натягнув його на голову і ходив по хаті, приказуючи—ась, два... ась, два...
— Ну, що ж далі?—нетерпеливо спитався Коцюбенко.
—Далі вони знов пили і знов говорили... Казали, що Журибіда повинен так їздити, як колись архієрей або губернатор, а Підкуйнога завтра рано мав параду коло церкви зробити зі своїми міліцейськими...
Коцюбенко повернувся до мене:
—Як бачу тепер, ви казали правду!.. Занадто я надавав йому отих звань усяких і от звихнувся мужик...
—Та ще й як звихнувся!—сказав дідусь. — Коли Підкуйнога сказав йому про параду, то він аж підскочив від радості і загаласував, щоб і благодарственний молебень також був. Підкуйнога казав, що піп може на це не згодитися, але Журибіда вже й сам слухать нічого не хотів. Схопився, став бігати по хаті і кричати, щоб до нього зараз же привели попа, а коло хати поставили варту...
—А що ж Підкуйнога?—цікавився Коцюбенко.
— А що йому?! Він і радий метушитися, бо в тій метушні він тепер найстарший і робить, що йому самому хочеться...
—Що ж він там таке робить?..—хвилювався Коцюбенко.
—Поставив спершу варту коло хати з обрізами в руках, а потім привели попа і сказали йому, щоб він відслужив у церкві мо— лебствіє за здоров'я Журибіди й за народню власть...
— Xa-xa-xa!... — несподівано, якось істерично зареготався Коцюбенко.—Так його, патлача такого, так!..
Дідусь залякано підвівся з ліжка і тихо сказав:
— Що ж тут смішного, як вони його забили?!.
Коцюбенко так і завмер.
— Забили?!—ледве промовив. — За що?
Дідусь знову заплакав і крізь плач виривалися лише уривчасті фрази і окремі слова:
—Сказав, що не мають права приказувати... Сказав, що церква відділена... Журибіда став шарпати його за бороду і кричати: "Тепер ти знаєш, що таке Воєнко!"... Потім вони його повели в льох і... і... і забили...
Вдарився кулаком в груди і заридав, як мала дитина.
—Я вибіг на вулицю і став кричати... Вони зловили... Тягнули в льох... Били... А я втік сюди... Вони зараз також прийдуть. Вони хотіли ще раніш, але через попа затрималися... Посилали одного міліцейського подивитися, що робити... Він був тут і казав, що тайну раду радите з петлюрівцем...
—Де ж той петлюрівець?—скрикнув Коцюбенко.
—Це вони так на товариша кажуть... — показав дід на мене. Тривога в моїй душі зросла до болю. Я встав на ноги і сказав: — Нічого ви з ними не вдієте тепер, хоч самі створили їх! Ходім, ліпше!..
Коцюбенко махнув рукою.
— Заспокійтеся!.. Що ж далі, діду?..
—Вони казали, що ви хочете зробити переворот, що ви змовляєтеся, що ви з Постернаком заодно, і хочуть зробити вам чека...
—А Воєнко для чого?
— Підкуйнога каже, що Воєнко для командування тільки, а все діло має робити він, бо в нього вся сила...
— Що ж на це Журибіда?
—Той ходить тепер з острогами і радіє... Збирається ще хату Постерначці спалити...
Враз задзвонив дзвін.
— Бом... бом... бом...—простогнав великий.
— Бам... бам... бам...—затужив менший.
Ми схопилися й вибігли надвір. Небо над селом було червоне, й рижий дим котився просто на церкву. На селі стояв глухий гомін, серед якого чувся несамовитий крик якоїсь жінки.
— Ось вам ваша сила! — несподівано вирвалося з моїх уст.
—Гасити треба, гасити! — дико крикнув до мене Коцюбенко і раптом зігнувся до землі.—Де ж я тепер свого Христа сховаю?..
Коло церкви почувся якийсь крик і в провулку показався гурт темних постатей, які при світлі пожежі здавались страшними й загадковими. В передніх рядах юрби, було видно, йшов Підкуйнога, а поруч його Журибіда. Обидва вони сильно заточувалися й галасували:
— Ізмєни нє должно бить! Нада знічтожіть єйо! — кричав Підкуйнога.
—Еге, еге!..