Був моєю рукою, яку я затискала тісно, щораз тісніше.
Мій сон був цієї ночі подібний до мли, в якій думки плавали рівно і складалися в правильні конклюзії.
Мала я їх з пробудженням цілий клубок під серцем, цупкий і незрушимий.
Вранці зійшла я до лічниці, де вже прибули перші гуртки ранених. Було в моїх рухах стільки спокою й певности, що вони усміхалися під моїми долонями і з тоскою звертали за мною голови, коли я од їх одходила.
Тоді я нахилялася до них і говорила мягко:
— "Добре вже, добре," — й усміхалася до них тихо.
В кутку операційної висів телефон, але я проходила мимо його спокійно.
Не ховаю од вас: був це спокій інструменту, який невидима рука натягувала поволі та постійно до найвищого тону.
Коло обіду хлинули в лічницю нові гуртки ранених і мені випадало обідати поза домом. Проте я одпросилася на хвилину в лікаря і побігла на замок.
Коли я війшла в сіни й повернула на наші сходи; в горі стукнули двері й почулись кроки в низ.
— Ларкин! — пройняла мене лискавкою думка.
Був справді Ларкин.
Я сперлась на поручча і ждала.
Сходив помалу хмарний і до того блідий, що його обличча світилось у сутінках сіней.
Очі мав спущені додолу й тільки поломані стрілки брів зраджували мені їх вираз.
Майже зіткнувся зо мною. Одступив і перепрошуючи старався усміхнутись. Проте я зловила ту нелюдську жостокість, що горіла в його очах. Вона зачаїлась передо мною під віями і чмихнула в глибину зіниць, як застуканий драпіжник.
— "Що доброго приносите, пане капітане?" спитала я, вітаючись із ним.
— "Добре — не легко дається, ласкава пані" — сказав майже спокійно.
Я насторожилась:
— "Скажіть: хиба так — трудно?"
Взяв мене легко за руку й підвів до стіни. З закругленого муру виглядала тут велика, неотинкована камяна брила, на яку падало з гори соняшне світло. Постукав по ній пальцем.
— "Камінь, ласкава пані, усміхнений камінь."
Висунув наперед долішню щоку і глитнув нею повітря як черпачком:
— "Але я зніму з його той усміх — зі шкурою!"
Пройшов униз. А я злягла грудьми на камінь і зойкнула.
Оглянувся й підняв до мене бліде обличча :
— "Щось зволите, ласкава пані?"
Я протягнула обі руки:
— "Ларкин, — ой — Ларкин!"
Його брови кинулись угору, як крила ластівки і він пішов до мене. Губи його розхилились як рана.
— "Ні — ні — ні, — прошептала я, заслонюючись долонями, — туди, туди: на башту!"
Прокричав щось і ринув униз, як божевільний.
Я вже не заходила до батька. До батька — не було чого. Я вернулась у лічницю.
Через годину я подзвонила на третю башту. Одповів мені незнакомий голос. "Пан капітан занятий."
— "Попросіть."
— "Не вільно, коли пан капітан занятий."
Я обтяла:
— "В туж хвилину! Просить Танська." Трубка стукнула.
За хвилю продеркотіло. Був Ларкин.
— "Простіть, пане капітане, що перериваю. Працюєте?"
— "О, так, пані. Руки мої от у такому стані, трубку притримує мені дижурний."
Я затремтіла, але сказала рівно:
— "Очевидно, — з успіхом."
— "Так, пані, за це я ручався головою." В мене підогнулися коліна і я присунула собі крісло.
— "Скажіть, — простогнала я майже, — скажіть, — чи й що до усміху?"
— "І що до усміху. — Якби це пані сказати? Власне — його вже не видно очима. Вичуваю ще тільки — пальцями. А тут уже справа легка."
Я насторожилась і вставши проговорила скоро:
— "Коли ми вже при цьому, — я думаю, — це не важне, — знищити його зверха. Важніше, далеко важніше — згасити його — внутрі. — Так я думаю, — Ларкин."
Помочав хвилину:
— "Розумію паню. О, розумію паню! — На жаль, — мої оруддя — не сягають так глибоко."
Я налягла на трубку й зібралась як до скоку:
— "А Чека, Ларкин!"
— "Пані!"
— "А Чека, Чека, Чека!"
Трубка прогарчала щось невиразне і кинулась дико.
Я сперлась на стіну й перевела глибоко віддих.
Моя душа була в те пообіддя як антена, розпнута високо в повітрі й наставлена на одну тільки хвилю.
Ловила її точно й чутко, й переміняла в грудях на стукіт серця.
Як сонце знизилось до заходу, схопив мене дивний неспокій. Звивався в грудях, як клубок гадюк і підходив до горла.
При перших сумерках була мала передишка в роботі. Я вибігла з лічниці і пробігши міст кинулась кущами, по склону гори, в сторону замку.
Була тут вузенька стежка, по якій я иноді скорочувала дорогу. Коли я була вже в половині гори, в верхньому її кінці замаячіла якась невеличка постать. Вона вертілась там хвилину, потім пішла в низ, мені на стрічу. Я спинилась і приглянулась.
Це був жовнірик з деревяним обличчам. Ішов помалу, хилитаючи руками, як деревяна лялька.
Я задержала його:
— "Тут десь бічна стежечка на третю башту, не знає?"
Жовнірик вернувся зо мною і провів угору, туди, де кінчалися кущі. Кинув мовчки рукою, як маятник і попрощався.
Стежка входила тут на малі східки, прибудовані до круглого муру і скручувала довкола башти до дверей, що вели до неї з замкового подвіря.
В них я наткнулась на адютанта. Поздоровив мене ніяково.
— "І пані тут?"
— "Хочу бачити Ларкина."
— "Це буде трудно. Шукаєм його саме і не знаходим. Одійшов кудись."
— "Невідомо панові, — чи він скінчив — роботу?"
Поручник спитав неприємно тихим голосом:
— "Що пані називають кінцем роботи?"
Я спалахнула й підняла на його очі.
Сказав тоді сухо:
— "По наказу полковника — кінець буде завтра о пятій ранку."
І додав тихіше:
— "Приходжу перевести його в друге крило, де матиме останню спокійну ніч." Я затремтіла й схопила його за рамя:
— "Йдете до його?"
— "Так."
— "Прошу, — візьміть мене туди." Здвигнув нерішуче плечима. — "Заборонено?"
— "Ні."
— "Отже, — я прошу дуже!"
Вагався ще. Потім поступився і попросив рукою до середини.
Перед нами йшов ключник з двома жовнірами.
Сходи обернулись спіраллю раз і другий і ми вийшли на площадку, освітлену згори електричною лямпкою.
Було там рядом троє високих дверей, обитих чорною бляхою.
Я перебігла їх очима й подумала:
— Середні.
Ключник одімкнув середні.
Виглянула келійка.
Була висока, вузька, стрілками склеплена.
Згори сіялось матове світло ковпачка.
В протилежній стіні маячіло глибоке віконце.
З надвору дивилось у його кріваве око гаслого дня.
На низькому тапчані сидів лицем до вікна — шпиг. —
Я війшла. Підійшла до його так близько, що видно було мені його стрижене тімя.
Стала за ним тихо й туго, як полумя витягнуте в гору.
Десь високо, в башті, било молотом серце.
— Жду.
Можна було почути: За мною дихали люде. Довкола щеміло повітря.
— Жду. —
Збоку піднялась рука поручника й лягла йому на плече.
Повернувся, як туго затиснута шруба.
— Ой!
Дикий крик ударив мене в груди й одкинув до муру.
— "Обличча!!
— "Обличча, де обличча!!
— Не було обличча.
— Було поле — розоране божевільним плугом.
Вверх, униз, наскіс.
Скиба на скибу — глибоко, чорно, дико.
— Стала я на коліна й обняла руками голову. Впилася в його очима як губами.
— Тоді... одчинилась надо мною як небо велика, блакитна тиша:
— Поле. Борозни. В борознах — сонечком — срібні струмочки усміху.
Пішла я на їх як на сонце. Поклала руки на руки.
— Тоді той усміх — ще мені усміхнувся.
— Була я майже безтілесна.
Зійшла нечутно спіраллю вниз.
Подвіря. По йому хтось кульгавив дивно.
Батько.
Підійшов, заговорив швидко. — Так, так.
— "Добре, батечку, добре."
Нахилився надо мною і майже прокричав:
— "Ларкин — мертвий — в кущах."
— "Добре, батечку, добре."
Я поклала йому руки на шию й осунулась здовж тіла в солодку синю яму.
Очуняла я в себе, в спальні, на ліжку. Надо мною стояв похилений батько.
Я встала, спустила ноги на землю й зітхнула.
— "Це завтра, о пятій ранку?"
Батько підняв брови:
— "Про що ти, дочко?"
— "Думаю — розстріл."
Батько сів тяжко на крісло і сказав у півголос:
— "Розстріл — о пятій."
Тоді я присунулась до його і взяла за руку:
— "Він там такий — такий... Позволь, батьку, я пішлю йому води — вмиться."
Призволив мовчки.
Я вийшла до сусідньої кімнати. Вибрала наймякший рушник зі своєї білизни. Наповнила водою високий, білий збан і післала вниз санітаром.
Тоді вернулась у спальню. Сіла на постелю. Повіки мені тяжіли дуже і голова хилилась до подушки.
— "Піду спати."
Батько притакнув головою.
Я роздяглась, лягла й замкнула очі. Батько торкнувся долонею мого чола.
— "Ні, батьку, все добре."
Він поправив мені покривало в ногах і я зразу заснула. —
Збудилась рівно о четвертій. На вікнах лежав перший світанок.
Одягнулась і вийшла навшпиньках із хати.
Зійшла в парк. Окружила всю західню стіну замку й постукала до садівника.
Він виглянув через кватирку й закивав привітно білою головою. Одчинив у дверях засув і вийшов перед хатину.
— "Мабуть цвітів, паннусю?"
— "Цвітів."
Усміхнувся мягко.
— "Вродини чиїсь будуть?"
— "Вродини."
Стежкою, через сухий малинник зійшли до цвітника.
Збігав трьома коврами вниз, до старих лип на березі. Висіла над ним павутиця імли, вохка й пахуча.
— "Осінні вони тепер у нас, золоті. Які зволите паннусю?"
— "Чи можна .— одну троянду?" Згодився. Можна одну троянду. Кольору?
— "Червоного."
— "Так. Знайдем найкращу. Коли одну то найкращу.
Й червону."
Ми зійшли на доріжки між грядками. По обох боках стояли деревця — тонкі й високостеблі. В їх зелених коронах лежали цвіти — великі, барвисті, пізні.
Ми спинились при одному, внизу, біля лип. Мало одиноку червону троянду в чашечці листя.
Була свіжо розцвіла, зі серцем загорнутим у пелюстки.
— "Можна цю?"
— "Ваша воля, паннусю."
Підняв ножиці до корони.
— "Сама зітну."
Слідив неспокійно за моїми руками, а як квітка схилилась в мою долоню, усміхнувся.
— "Вмієте ходити коло цвітів?"
— "Вмію. Ми мали дома цвітник тоїж величини."
Покивав головою:
— "Одійшов у чужі руки?"
— "Ні."
— "Війна певне знищила?"
— "Ні."
Покліпав червоними повіками.
— "Вибачте старому його цікавість. Щож сталося з вашим цвітником?"
Я підняла на його очі:
— "Чому питаєте?"
Зніяковів.
— "Сказали, паннусю, що мали цвітник, а сам я садівник..."
Правда. Я сказала "мали." Вийшло це несвідомо.
Проте було — правда.
Я попрощала садівника й пішла горі стежкою.
Од сторони парку був до замку старий, закинутий вхід, а з його круті сходи на горище.
Було тут іще поночі. Я йшла по сходах і ловила стопами топтані ступні.
Малі віконця подавали мені рожеві пальці й вивели мене під саму крівлю.
На горищі вже сіріло. Крізь невидні щілини слезив сюди світанок.
В далекому, темному кутку білів квадратик вилому в стелі.
Я пішла просто на нього.