І тут я побачив, що шеф іде просто до тієї дами, яка мене так зацікавила, і вступає з нею у розмову: чи не про принцип концепту альності? Дамочка засвітилася до нього обличчям, заблищала зубками і полила з очей чудовим блакитним сяянням. Моє серце хтось узяв у їжачкасту рукавицю: подумав, що найочевидніше запросив її сюди він і чи не коханка вона йому? Але які маю підстави ревнувати? Через те, що перекинувся кількома позирами?
І мені раптом захотілося винити. Загалом щодо алкоголю я людина вельми стримана, однак часом таке бажання, притому гостре, виникає. Сьогодні ж виникло, можливо, тому, що й справді ніби розладнаний. І не в якихось снах, чи видженнях, чи блакитних жінках тут причина, подумалося мимохіть, а в мені самому. У втомленості, можливо, як писала Леся Українка, "життям щоденним". А може, у підході до якогось чергового вікового рубежу. Знаючи, що ніхто мене не пригостить, проштовхався до столу, налив чарку, ковтнув її з пожадливістю й почав жувати цілком несмачного бутерброда, що заслуговував назви канапки — я ніби шматок оббивки якоїсь вельми старої канапи жував. Але горілка додала тепла, і я трохи розтерп, принаймні вільно міг роззирнутися надовкіл. Люди й справді розбилися на пари, трійки, четвірки і голосно, всі заразом, галакали, змахуючи передніми кінцівками; до речі, мій шеф дамочку вже полишив, а був оточений трьома найстараннішими своїми ирилизами і щось вістив, багатозначно підіймаючи пальця. Дама теж не була сама, біля неї вилося, як в'юни, кілька молодиків: декого знав, а декого ні; зрештою, на всіх фуршетах завжди знаходяться особи, котрих ніхто не знає. Дамочка тримала в одній руці чарку, в другій — бутерброда, і на її обличчі було твердо написано, що знає собі ціну й дуже здивувалася б, коли б хтось у тому засумнівався. Але диво було не в тому, а в тому, що вряди-годи посилала в мій бік хвилі ясного, блакитного сяяння. Щось журкотів мені у вухо один із колег, здається, був здивований, чому шеф саме мені доручив вести презентацію, отож бажав конче з'ясувати причину, тобто чи не готує мене собі в заступники. Через це й розкидав довкола мене сітку колючкастих, хитрих запитань, від яких я не менш вправно викручувався, шукаючи водночас приключки від нього якнайшвидше збавитися.
— О Маріє Олександрівно! — радісно згукнув я і пішов цілуватися з жінкою, яка колись мало не стала моєю коханкою, а не стала тільки тому, що цього злякався я — не вона. Відчув на грудях її важкі й колихливі перса і злизнув із її прив'ялої щоки трохи макіяжу — смак бридашний, хоч запах і приємний.
— Хочеш випити? — спитав я.
— О, тут так мало кавалерів, — манірно мовила Марія. Кинувся до столу, щоб налити їй і собі й мимовільно зачепив
дамочку, яка мене цікавила. І на чверть секунди раптом сторопів: утопивсь у блакитному морі, в морі чудовного сяйва, що потекло на мене, зневолило й покорило.
— Вибачте, — незграбно вклонився я. — До речі, ми з вами десь зустрічалися?
— Ну, це вже як знаєте! — сказав теплий, грудний голос. — По-моєму, ніде.
— Тоді ще раз вибачте, — сказав я й почав наливати чарку свою й порожню.
— Це ви мені? — спитала незнайомка.
— Ну, коли бажаєте, — мовив я.
— Річ у тім, що я тут нікого не знаю. Мене запросив Іван Пилипович, а йому як героєві дня не до мене.
І я раптом забув, що мене чекає Марія, яка колись ледве не стала моєю коханкою, але не стала через мій острах, і це було з мого боку свинством: і те, що про неї забув, і те, що колись не стала моєю коханкою. Але не міг і іншого: втратити можливість попатякати з цією загадковою жінкою.
— Читали роботу Івана Пилиповича? — спитав я.
— А хіба її можна прочитати? — мовила вона, і ми разом засміялися.
— В мене таке враження, — прорік я, — що ми таки десь зустрічалися.
— Ну, світ гуманітарної науки в Києві вузький, — сказала жінка, беручи від мене чарку, призначену для Марії, і відпивши з неї маленького ковточка. І тут я відчув, що на мене хтось убивчо дивиться. Так могла дивитися тільки Марія, але, зрештою, що мені до того?
— Ні, мені здається, зустрічалися в іншій ситуації. Нічого вам не говорить такий ряд: сніг, хата, гори, засипані стежки й дороги...
— О, ви поет, — манірно всміхнулася жінка. — Була в горах, але в супроводі іншого мужчини.
— Ясно, — хитнув я. — А моє обличчя вам знайоме?
— В київському гуманітарному світі всі обличчя знайомі, — сказала дамочка. — Можливо, зустрічалися на якійсь конференції, чи іншій презентації, чи на вечорах.
— І справді, — сказав я. — Любите презентації, конференції та ьечори?
— З обов'язку, — смикнула плечем жінка. — Та й коло інтересів...
Мені жахливо захотілося спитати, чи не носить вона блакитної куртки, але щось зупинило, невідь і що. Очевидно, той лютий позир, що ним і досі нагороджувала мене Марія.
— Вибачте, — засміявся я. — Заради вас забув свою даму, якій мав принести випити і з'їсти.
— О, це поважна причина, — по-світському всміхнулася жінка. Тоді я вчинив те, що мусив. Налив в іншу, незадіяну, чарку
трунку, взяв бутерброда й поніс Марії.
— Ти хам, Вадиме, — м'яко сказала Марія, беручи від мене пригощення. — Чи, може, став ловеласом? Подобається тобі нова коханка Івана Пилиповича?
— Вона його коханка? — спитав я.
— Не вдавай, що цього не знав, — церемонно сказала Марія і ковтнула з половину чарки. — Про це всі знають.
— Просто на неї налетів і мусив вибачатися, — сказав я прохололим голосом.
— О, не вибачайся! — мовила церемонно Марія. — Це така, що знає, чого хоче...
— Гадаю, так, — відказав я і залпом випорожнив чарку. Горілка здалася мені на смак кисла: Марія знала, як мене протверезити. З коханкою Івана Пилиповича я й справді не міг мати нічого спільного. І не тільки тому, що це було вкрай небезпечно (зрештою, й це також), але й тому, що та, котра могла стати коханкою мого шефа, механічно ставала мені відразлива. Здається, в таких речах діє один із неперехідних законів життя, до речі, аж ніяк не парадоксальний.
7
Повертався додому з каламутним осадом на душі. Горілка, а випив я її три чарки, не пішла: здавалося, що ті випиті чарки стали ніби три згуслі на гуму м'ячики — важко бовтались у шлункові. Десь там-таки пливали розмочені, розтовчені, але неперетравлені через свою цілковиту неїстівність шматки чиєїсь канапи, тобто канапки. До речі, я, очевидно, трохи з'їхав з глузду, бо конче чомусь поклав собі побачити верхню одягачку нової коханки свого шефа; зрештою, й побачив: була то досить коштовна й вельми ошатна шуба з натурального хутра, але блакитної в ній не помітив і цятки. Отже, все ніби складалося на те, щоб я отверезів, тим більше, що алкоголь на мене не подіяв, ніби пив воду, повикидав із голови всілякий містичний мотлох, не трудив себе розгадкою загадок реінкарнацій, а мирно повернувся в буденне, а отже реальне, кубельце, де хоча й вислухаю нарікання за нез'їджений обід (це неприємність тимчасова), зате відчую себе в спокої та затишку, де всі речі стоять на місці і сказані слова також ніби речі, які стоять на місці. Окрім того, матиму законну підставу не їсти й вечері, адже повертаюсь із фуршету, а що й справді втомлений, швидко дістану можливість пірнути в сон, і, сподіваюся, мене не навідуватимуть жодні обличчя і жодних не матиму в тих видженнях романтичних пригод. Можна також визнати сьогоднішній день за невдалий, адже саме такі нам присилаються зорями чи небом, про що ненастанно терен-дить радіо в своїх астрологічних прогнозах. Чим же він був невдалий? Виконував те, що завжди, зі мною нічого не трапилося, ніхто на мене не напав. Але було інше — змішаність і сум'яття у почуттях; про віщось це свідчить, але має рацію мій друг-скеитик: не треба так багато приділяти уваги непотрібним речам. Отже, досить поринути в нові сни, перейти рубікона нової ночі, дістатися до нового ранку, увійти в новий, цього разу сталий та спокійний день — і всі мої колошм'ятички (улюблене слово дочки) зникнуть, як "білих яблунь дим", тобто зможу знову стати тверезим та розважливим, відтак не корчитиму із себе вар'ята, а коли цього не чиниш, то ніколи вар'ятом не станеш. Речі прості, самозрозумілі й навіть банальні. З усвідомленням цього, майже заспокоєний, я й повертався додому.
Але біля самого будинку раптом знову гостро відчув: за мною хтось стежить. І вирішив не просто зігнорувати цю стежу, як попереднього разу, а спробувати таки вияснити, чи справді це так, а чи, може, сьогодні в мене таки не усе гаразд із системою почуттів. Тому звернув не до свого будинку, а до сусіднього, відтак раптом повернувся й рушив назад. Уже було темно, вулицю тьмяно освітлювали ліхтарі, знову починався сніг, мерехтячи у світляних смугах. І мені здалося, що попереду мигнула блакитна пелена чи пляма, але відразу ж зникла. Кинувся в той бік, посковзнувся, гримну вся, а коли звівся, то нікого навколо не було: ані людей, ані машин, навіть бродячих псів, що туляються день і ніч довкола будинків. Отож не міг сказати напевне: чи справді щось бачив блакитне, чи то мені просто мигнуло в очах, найпевніше — друге. Тому вже цілком спокійно рушив додому, остерігаючись, щоб не гримнутись удруге.
Зайшов додому з усмішкою, яка буває у пса, котрий ще не відає конечно: будуть його бити чи гладити; очевидно, такий ошкір з'являється в мене завжди, коли під мухою, бо моя дочка, яка в цей час дефілювала від кімнати до ванни (вона щовечора приймала ванну), зламала штучно окреслені брови й проспівала:
— О, таточко під мухою!
У дверях кухні вивищувалася, як пам'ятник якомусь вождю, моя половина.
— Задовго тягнуться ваші фуршети, — сказав сталевий голос, а коли .наблизився, безпристрасно додала: — Фу, як від тебе несе!
— Фуршети, мої дорогі, — по-резонерсьскому мовив я, підіймаючи пальця, — реакція суспільства на недавню заборону алкоголю та антиалкогольну кампанію. Так само як спалах інтересу до церкви є реакцією на недавній, люто проповідуваний, атеїзм.
— Що ти хочеш сказати? — примружилася підозріливе моя половина: річ у тім, що і її захопив новітній церковний, як казали недавно матералісти, чад, і вона таки добре вчаділа.
— Хочу сказати, — мовив тим-таки ідіотським тоном, — що фуршети — складова робочої рутини, які чомусь вважаються приємними актами.
— Не було цікаво? — заспокоєно, бо я перестав говорити про церкву, спитала моя половина.
— Як на похороні, — проголосив я.