Льодолом

Сергій Пилипенко

Сторінка 5 з 6

Тут проходила дротяна загорода перед другою лінією закопів — перша була геть залита, як і Драйкройцен. В неї уперлись, як там у сосни, могутні крижини, врилися, вп'ялися краями в землю й створили своєрідний забор, за яким ішла чиста смуга води.

Величко спустив туди лату.

— Вище голови. Вброд не підеш. Плисти — не всякий уміє, та й задубієш одразу.

— Вбійник! Облуда! Це ти нас сюди затаскав. Сиділи б на острові — лиха не знали.

— Хлопці, назад чимдужче! Тут ходу немає.

Передні лізли на Величка, загрожували кулаками, дрючками. Коло нього став Шамотнявий і підвів лату:

— Хто підійде — голова на гамуз!

Задні не йняли віри і сунули ближче, підповзали до краю льоду і безнадійно, завмерши на хвилину, теж починали галасувати.

— А де ротний? Це він, сукин син, командував: "Злазь, рушай!" У воду його, хай сам рушає ракам на сніданок.

У руці ротного зачорнів револьвер.

— Сім куль — сім смертей. Підходь, хто перший?

Гвинтівок не було — довелось відступити. Ляснув постріл.

— Чого стріляєш? Вже ж не чіпаєм.

— Дурні! То до своїх, щоб звернули увагу.

Над головами проспівала куля, друга. Впали на лід, ховались за нагромаджені з краю крижини.

— Звернув увагу, щоб йому в'язи звернуло! То німці, тепер свої перестріляють.

— Агов!— кричить, як у лісі, Шамотнявий. — Не стріляй! Свої. Лодку давай!

— Лодку давай! Лодку! — підхопили хором інші.

— Не кричи! Не кричи! — зашипіли другі. — Знов німець почує, як бабахне...

— Звідси вже не почує, а почує — не вцілить. Адже добра верства.

— Гукай, гукай! Хай свої почують.

— Ло-одку! Гей, варто-овий! Ло-одку!

На березі теж загомоніли, щось вигукуючи.

— Тихше, хлопці, хай один кричить, скорше порозуміємося.

Незабаром із другої лінії закопів, з гори, спустилось до води скілька салдат і тривожно забігали берегом. Скрізь — і по течії, і проти течії Двини коло берега на скількадесят метрів розіллялась пінява смуга холодної води і відділяла берег від крижаного забору. Перейти не було де.

— Жадної лодки нема, — почулась сумна відповідь, — які були, крига знесла, потрощила.

Хтось скинув раптом шинелю і, широко махнувши руками, плюснув у воду. Юрба тихо охнула й утопила очі в чорній постаті, що безпомічно ще скілька разів махнула руками в воді й беззвучно щезла в пінявих хвилях, не пропливши й десяти кроків.

— Загинув... Що робити? Ой, що робити?

Тепер було так, як на острові перед вирядженням у небезпечну путь. На крижаному заборі, мов гави круг ополонки, сиділи довгим шерегом люди, мовчки дивлячись збезнадіяними очима на чорну смугу, що відділяла їх від життя. На березі темнів другий шерег салдатів, безпорадно метушився, не тямлячи, як допомогти товаришам.

— Дошки пов'язати, щоб місток був.

— Чим же ти їх пов'яжеш? Пасками, чи що?

— Линва була б — перекинути.

— Була б у тебе друга голова, може б, розумний з тебе і був.

— А може, вода спаде?

— Скорше знов крига посуне.

— Пропали хлопці ні за що!

— Не пропадете, чорнопольці, — раптом голосно крикнув Єгоров[231 — Тут Єгоров — справжнє ім'я. Потім це майбутній командарм у війні проти Денікіна (прим. автора).], командир батальйону резервного полку, що став у другій лінії закопів на зміну затопленим чорнопольцям.

— Не пропадете, — повторив він, — скоро човен буде, пождіть.

Юрба на крижинах заспокоїлась, оживилась, зачувши радісну вістку. Не чули її лише двоє, що плазували чим дужче назад до острова, зневірившись у рятунку; тут їх більше ніхто і ніколи не бачив, хіба риба в Балтицькому морі...

Потяглися довгі, як чумацькі шляхи, хвилини чекання. Наїжачившись, трусячись від нестерпного холоду, сиділи люди на крижинах, з жахом озираючись назад, де коли-не-коли Двина знов загрозливо тріщала, віщуючи невблаганну смерть.

Розмова не в'язалась. Про що говорити? В кожного думка снувала своє, кожний жив своїм внутрішнім життям, своїми вражіннями і спогадами.

Ротний думав:

"Скільки разів доповідав, рапортував: нема рації сидіти на цьому триклятому Драйкройцену. Цілу зиму тільки те й робили, що на вірну страту людей посилали. Безглуздя, нелюдська тупість, жорстокість... От і довели. Як не тепер — навесні залило б. Хіба не знали? Але чого б його серед зими криголом? Не збагну", — і губився у здогадах.

Лише дві чорних постаті щось порались коло кілка, що стирчав із льоду, довбаючи кригу дрючками.

— Так-так, підсовуй глибше, рви тепер.

— Не рветься, бодай йому, кріпко наплутали, мать його бабка родила!

— О-о, піддається, наполягай іще.

Дріт луснув, і Величко з Шамотнявим мало не попадали.

— Є чим плота в'язати. Збирай дрючки. Як не буде човна, хоч цим врятуємось.

Та відважна пара, що мало не одна не втратила волі до життя й уперто боролась за нього й для себе й для других, — на цей раз тратила сили даремно, — хіба що зігрілись, видираючи дроти з-під льоду.

На березі загомоніли:

— Везуть, везуть!

Десь на горі по заледенілій дорозі торохтів віз. Небавом на березі зачорніла густа маса людей — несли човна.

— Спускай! Легше, щоб води не ковтнув. Та не лізь, хай він сам веслує, більше місця в шкорлупині буде звідти взяти.

— Авжеж, нехай він сам, він краще за нас, либонь, уміє.

— Ну, гайда, штовхай!

До крижаного забору наближалась чорна посудина з одинокою постаттю на кермі. До місця, куди вона прямувала, кинувся шалено ввесь натовп.

— Куди, чорти? Завалиться, що ви робите! Одійдіть, уже тріщить. Ой, рят...

Знов знайомий сплеск і одчайдушний останній крик потопленика... Нагла смерть привела до пам'яти гурт обезтямлених людей, та ненадовго. Скоро хотів човен примкнутися до крижини, на неї посунули, відштовхуючи один одного, як божевільні, салдати.

— Перекинете човна, що робите, люди!— крикнув Величко і ледве встиг своєю довгою латою відштовхнути човен назад від крижаного забору, рятуючи цей єдиний засіб зберегти життя від неминучої загибелі.

— Товариші, спокій, всіх заберу! — почувся голос чорної постаті на кермі — голос з якоюсь чудною вимовою.

— Кляус! Дід Кляус!— пізнав Шамотнявий, радісно вітаючи старого латвійця. — Звідки ти взявся?

— Приїхали салдати, кажуть: мобілізуємо тебе й твого човна людей рятувати. Відповідаю: вбивати не вмію, а рятувати сам поїду. І поїхав.

— Діду Кляус! Примкни аж он там, де людей немає, збоку, а ми до тебе по черзі посилатимемо, інакше діла не буде, — мовив ротний. — Величко, викликай своїх, як на перекличці. — І став із револьвером коло човна, загрожуючи тим, хто перся поза чергою.

Почалась довга, тяжка переправа. В маленький човник сісти було тільки двом, крім кермача. Бистра Двинова хвиля підхоплювала човник і зносила геть униз, грозячи раз у раз перекинути й потопити. Обледенілі люди з задубілими руками й ногами каменем падали в човник і не мали сил з нього вилізти або кидались з нього прожогом на рятунковий берег, перехиляючи хитку посудину, аж ковтала вона крижаної води. Їх підхоплювали салдати з батальйону Єгорова і тягли до замку Драйкройцен, що сірою масою висився на горі. Дехто не міг уже йти, знесилівши від нелюдського напруження тіла і нервів, падав на березі майже непритомний, і його доводилось нести на гвинтівках, утворюючи з них своєрідні ноші.

— Давай санітарів! Сюди санітарів!

А на крижинах люди чекали на свою чергу, лячливо здригаючи від кожного тріску Двини, що глухо гарчала, готуючись знов зірвати льодові покрови. Вода помітно почала прибувати, і ця перспектива ставала щомить ближчою, невідворотнішою.

А човен Кляуса як навмисне щораз дальше відносило струменем униз, щораз довше доводилось йому поратися коло берега, видираючись проти течії, щоб забрати нову партію — отих чергових два чоловіки.

— Ослаб, діду, вже? Намуляв, либонь, руки. Дай зміню, — гукнув йому Шамотнявий. — Я ж бо теж із рибалок.

— Сиди, сиди, всіх перевезу, — почулась упевнена відповідь. — А що руки в пухирях — люди дякуватимуть: старий Кляус про Драйкройцен оповідав, старий Кляус від чар заклятого Драйкройцена вирятував.

— Ой чи всіх вирятує? — мовив турботно Величко, поглядаючи, як вода все нервовіше вихлюпує з-під крижин. — Чи не пора й ротному в човен?

— Ні, брат, Величко! Капітан, кажуть, останній з корабля мусить іти, — відмовив ротний. — Бач, як люди хвилюються.

Справді, наявне наближення грізної хвилини знов обезтямило решту салдат. Вони не слухали Величкиних викликів, товпились на крижинах, закликаючи Кляуса, і з благаннями, і з загрозами:

— Сюди, діду, по нас тепер, дідуню!

— Та сюди, чорт старий, латвійська мордо!

Доводилось брати вже по три пасажири, і човен погружався в воду, ледь-ледь не беручи її через край. Тільки вміння і спокійна витриманість старого Кляуса рятували від катастрофи. Тільки страшне напруження сил і криваві рани на руках від розідраних мозолів довели рятункову справу до кінця.

— Поможіть Шамотнявого покласти, — звернувся Величко до ротного в останній приїзд Кляусового човника, — чи живий він — не знаю. Гей, Шамотнявий!

Шамотнявий лежав на льоду без руху. Побувавши скілька разів у крижаній воді, він покрився ввесь мов лускою і тепер знепритомнів.

— Якби не замерз! — мовив ротний, допомагаючи спустити Шамотнявого на дно човника і сам стрибаючи в нього.

Величко поклав голову товариша собі на коліна й почав терти вуха, прислухаючись до віддихів.

— Дише! Буде живий. Селянська натура й не таке ще витримає.

— Ну, твоя, робітнича, більше заважить.

— А вдвох ми — ого-го чого наробимо.

— Та бачив, бачив... Герої, — щиро признав ротний.— Ну приїхали, кінчилася мука.

Єгоров здоровив товариша з майже чудесним врятованням, а Величко допомагав покласти Шамотнявого на ноші й замикав похід до замку.

Там, у чорній башті, в підвалі вже горіло червоногарячим полум'ям кострище й оповідали врятовані свої пригоди резервовому батальйону.

— Вірите, отак би й сиділи на деревах, як підстрелені ґави. Мов задерев'яніли самі — ні чуття, ні думки.

— А найгірше було ото, як Кляус возив: коли твоя черга буде, чи діждеш. І радісно було — от, їй-право, хоч і гріх великий — чути, як Величко викликає, а ніхто не обзивається, — бо ж немазке того. Думаєш — от до мене ближче стало. Може, ще кого не буде? От до чого страх доводить.

— Авжеж, своя сорочка ближче до тіла.

— Шамотнявий бідний — гарячка, мабуть, буде.

— А Борзяка щось не видно. Невже теж утопивсь?

— Човни там на острові все об'їхали, всіх забрали.

— А скількох немає?

Згадували загиблих товаришів, насолоджувались власним рятунком, роздягтись до голого, сушили перед кострищем мокру одежу й без кінця наливались окропом — "чайком".

1 2 3 4 5 6