Дівчина мовчить. Розлючений Петро зупиняє автомобіль.) Марино, скільки ми так будемо їздити? Тобі й на роботу щодня автобусом кататися незручно. Переїжджай до мене! Я тобі автівку куплю. У тебе ж і водійське посвідчення є. На цій дорозі вбитися можна.
Марина: Скільки треба, стільки й їздитиму.
Петро: От уперта. Скільки людей так живуть — без штампа в паспорті. Ну не можу я тобі зараз пропозицію зробити. Заважають дуже серйозні обставини.
Марина: Мене не цікавить, як живуть інші і які в тебе обставини. Якби хотів, міг би їх змінити. Я хочу так, як я хочу — по-людськи. До завтра!
Марина виходить з авто. Петро нервує і мчить із села.
Наступного дня Марина в офісі. Телефонує Петро, каже, що запланований похід до театру скасовується, бо він має якусь важливу зустріч опівдні. Потім сповіщає, що чекає на дівчину в ресторані й зараз пришле по неї автівку. Марина дістає із шафи в офісі гарну сукню, переодягається. Приміряє туфлі на підборах, вони нові й тиснуть їй, ще і пластир на нозі. Тому Марина знову взуває улюблені старенькі туфлі-човники і їде з водієм до ресторану.
Усі друзі Боса в захваті від Марини.
Петро (на вухо Марині): Я так і знав, що ти в цих капцях причовгаєш. Ось пакет, негайно перевзуйся. Це тобі.
Марина відкриває пакет і бачить там дві пари нових червоних туфель на величезній шпильці.
Петро: Що? Не подобаються?
Марина: Подобаються. Просто в мене тридцять сьомий з половиною, а тут тридцять шостий розмір. Вони ж замалі.
Петро: Нічого, розносяться. Взувай. Це Семен конфіскат урвав, то я тобі взяв одразу дві пари за гарною ціною.
Марина (видихає): Ясно.
Дівчині сумно через меркантильність нареченого. Намагається взути туфлі, але вони дуже тиснуть. Марина знімає нові й знову натягає свої. Повертається до столу. Грає гарна повільна музика.
Марина: Петре, ходімо потанцюємо.
Петро (зайнятий "чоловічими"розмовами): Пізніше.
Олексій, товариш Петра (поїдаючи Марину очима): Петре, а ти дозволиш твою дружину, ой, даму запросити до танцю?
Петро неохоче, але дозволяє. Марина танцює з Олексієм.
Олексій: Гарна ти жінка, Марино. Я з такою одружився б без вагань. Та не можу. Петро — мій близький товариш. А от чому він із весіллям зволікає, не розумію. Точніше, знаю. Затягнув свого часу з розлученням. Уже сім років із дружиною не живе, а й досі офіційно одружений. За цей час статками добряче обжився, тому тепер, у разі розлучення, суди його чекають, поділ усього майна... А ділитися він, ясна річ, ні з ким не збирається.
Марина: Ну, щоб тобі зі мною одружитися, окрім згоди Петра, ще й моє бажання потрібно! А я поки що ні за кого виходити заміж не збираюся: ні за Петра, ні тим паче — за тебе. А про його суди і майно мені геть не цікаво. Зі своїм минулим нехай сам розбирається.
Олексій (до Марини): Дякую за танець.
Марина сердиться через неприємну й занадто відверту розмову, повертається до столу.
Петро: Потанцювали? От і молодці! (Неприродно посміхається, намагається приховати ревнощі.)
Сергій, друг Петра (піднімає чарку): Ну, це в нас третя. За кохання. Куди ж ми без нього? За наших дружин (заминається й дивиться на Марину) і вірних подруг. (Уже добряче випивши, іронічно шепоче Марині на вухо, та всі чують.) А от чи вірних, ми точно й не знаємо.
Усі присутні розуміють ситуацію, але мовчать.
Мовчить і Петро. Марина зривається з місця й біжить.
Петро: Марино, зачекай! (Кричить, але перед чоловіками не хоче показати себе "слабаком", тому навіть не підводиться з місця.)
Марина (не повертаючись): Я зараз. Я в туалет. Вибачте.
Олексій (до Петра): Неймовірна дівчина в тебе! Не втрать її. Я тільки за одне олів'є, яке в ізолятор на свято привезла, уже з нею одружився б. Ти, якщо не думаєш, скажи мені, я їй швидко голову задурю.
Петро (сердито, нахилившись до Олексія): Я тобі швидше голову відкручу! Ти на своїх бабів дивися! Зрозумів?!
Олексій: Чого ти? Я жартую.
Марина стоїть перед величезним дзеркалом, з крана тече вода. Дівчина дивиться на себе і витирає очі. Потім іде до виходу й тікає з ресторану. Бере таксі, їде. По дорозі їй телефонує мати.
Євдокія: Мариночко, доню!
Марина: Так, мамо...
Євдокія: У тебе все добре? А то голос якийсь сумний...
Марина: Усе добре, мамо.
Євдокія (усміхається): От і чудово! Я сьогодні буду вдома пізно. Ми з подружками йдемо на посиденьки до Калинихи.
Марина: О, це щось новеньке.
Євдокія: Давня приятелька Катерина з Ізраїлю приїхала. Пам'ятаєш її? Ми разом у школі вчителювали. Так хочеться побачитися!
Марина: Ну то й добре. Не хвилюйся й відпочинь. Я вже скоро буду вдома. Переказуй подругам від мене вітання.
Марина розраховується з таксистом і виходить біля магазину. У супермаркеті купує продукти, вино. Аж раптом до неї звертається молодий гарний хлопець.
Ігор: Маринко! Мариночко, ти? Привіт! Яка ти гарна, як завжди! Дуже радий тебе бачити!
Марина (з сумними очима, але з теплою усмішкою): Ігорю? Ти так змінився, змужнів. Мабуть, якби не покликав, то й не впізнала б.
Ігор (натхненно): Слухай, а ти не хочеш зараз кудись піти кави випити?
Марина: Щиро дякую, але іншим разом. Справді підемо, обіцяю.
Ігор: Добре. Іншим, то іншим. Це ж треба, з одного села, а вперше за стільки років зустрілися у великому місті. То як ми домовимося?
Марина: У мене номер телефону не змінився. Ще пам'ятаєш його?
Ігор: Аякже! Мій улюблений номер. Зачекай, я зараз у село їду. Може, тебе підвезти?
Дівчина погоджується. Щасливий хлопець несе пакунки Марини до автівки, відчиняє їй двері, а потім сідає за кермо.
Під'їжджають до Марининого двору.
Ігор: Так швидко доїхали. Я з тобою їхав би і їхав.
Марина: Дякую тобі, Ігорю. Обіцяю: наступного разу обов'язково десь посидимо.
Ігор (сором'язливо): Марино, я хотів тобі сказати...
Марина: Тоді все і скажеш. Вибач, утомилася.
Ігор: Добре. Я розумію. Чекатиму.
Марина заходить до себе у двір. Дзвонить її мобілка, на екрані висвічується "Петро". Дівчина не відповідає. Вона зрізає на клумбі кілька хризантем, у хаті ставить їх у вазу. Закладає в духовку рибу з овочами. Виходить із ванної кімнати, вдягнена в халат. Запалює свічки, відкорковує вино і трохи наливає собі. Вмикає красиву музику. Сідає вечеряти на самоті. Піднімає келих.
Марина: За твоє щастя, Маринко!
Після вечері дівчина виходить у двір, накинувши на плечі тоненьку шаль, і дивиться в небо на зорі.
Марина: Татку, я знаю, що ти там. Мій ангеле, ти завжди мріяв бачити мене щасливою. Підкажи мені: що далі робити, як жити?
Тиша. Пізніше телефонує Ігор, але дівчина не відповідає на дзвінок. Щось згадує й копошиться в шафі. Дістає звідти відеокасету. Радіє, що знайшла свій улюблений романтичний фільм. Сідає на підлогу і підливає собі ще вина. Під час улюбленого моменту з кінофільму "Красуня", де герой Річарда Гіра приїхав до своєї коханої на "білому коні" з піднятою парасолькою у вигляді меча, Марина про щось мріє, притуливши до себе іграшку-зайчика. Надходить повідомлення від Петра: "Ти куди поділася? З ким це тебе бачили в машині? Чи не про це ти не раз збиралася мені розповісти? Чекаю пояснень!" Марина вимикає телефон.
Раптом дзвонять у двері.
Марина: Хто там? Мамо, це ти? (У відповідь — тиша. Марина налякана.) Чого ви мовчите? (Знову тиша.)
Голос із-за дверей: Це Юрко!
Марина: Який іще Юрко?
Юрко (грубим голосом): Племінник твій!
Марина (налякано): Мій племінник за тисячі кілометрів звідси! У Росії. І він — хлопчик! А це якийсь чоловік!
Анжела (весело): То, може, ти й сестри рідної не впізтаєш?
Марина впізнає Анжелин голос, полегшено зітхає й відчиняє двері. Усі радіють, обіймаються.
Марина: Анжелочко, сестричко, яка ж ти гарна! А парфуми які класні!
Анжела: Ти також нівроку, на маминих харчах і на свіжому повітрі он яка стала! У нас там північ, мерзлота, таких добреників, як тут, немає.
Марина (весело дивиться на Юрка знизу вгору): Ну, не знаю, твій синок он як вимахав! Юрку, що ти їси? Так виріс. А голос який у тебе! Уже дядько. Оце сюрприз! Чому ви не попередили? Це ж треба, мама постійно вдома сидить, а саме сьогодні до Калинихи пішла. Тітка Катерина з Ізраїлю приїхала, то в них там посиденьки.
Анжела: Це ж учителька моя, Катерина Борисівна! Вона давно емігрувала. Хотіла б і я її побачити. А ходімо всі разом до них!
Юрко: О ні! Я вже так намандрувався... Піду спати, а ви йдіть куди хочете. (Падає на диван.)
Сестри кладуть сумки. Анжела дістає з валізи пляшку вина, обидві йдуть до Калинихи. Там усі радіють появі дівчат, а Євдокія чомусь здивована. Вона радісно обіймає Анжелу, але ніби відчуває, що щось трапилося. Євдокія не хоче допитувати доньку на людях.
Катерина Борисівна: Ой, в Ізраїлі так гарно, але на своїй землі найкраще! Анжелонько, ти вже справжня жінка! А ніби вчора з косичками до школи бігала.
Калиниха: А дивись, як гарно вона влаштувала своє життя. Там немає ще одного такого військового? Ми і твою сестру Маринку заміж віддали б. А що? З села ж усі парубки повиїжджали або в місто, або за кордон.
Анжела (сміється): Знайдемо, тьотю Віро, знайдемо. Аби вона захотіла.
Євдокія: Я не хочу. Досить того, що одна дитина далеко живе, а то взагалі серце не витримає.
Погуляли. Розходяться. Сестри з матір'ю вертаються додому. Євдокія кидається обіймати й цілувати внука Юрка, який давно спить. Жінки сідають на кухні, за розмовою з'ясовується справжня причина приїзду Анжели з сином.
Анжела (сумно): Та він і раніше за жінками волочився! Я на все очі заплющувала, мовчала, бо Юрко малим був. А зараз Льонька ніби сказився: то взагалі додому не приходить, то понапиваються з братом та й ганяють із сокирою один одного навколо хати. Коли кажу йому що-небудь, він одразу мені: "Збирай валізи і їдь у свою Хохляндію!" (Плаче.) Якось Юрко пізно додому прийшов, то той йому як врізав, дитина ледь свідомість не втратила. Плачу щодня. Я ж від нього залежна, бо ніде не працюю. А це вже якось мені синок говорить: "Мамо, скільки ти будеш терпіти? Їдьмо в Україну до бабусі!" Я одразу, не вагаючись, зібралася.