За кожним разом переривав молитву і з болем вимовляв: "Сину, сину!"...
Перекликались другі півні. Надворі починало сіріти. Темна голубінь неба поступово втрачала свою барву, блідла і затягалася сизими пасмугами.
Скінчивши молитву, Добрина направився до клуні, щоб заготовити корм для худоби. Раптом бачить: за селом загойдалася заграва.
Зупинився.
— Невже? Невже?... — стривожено питав сам себе і глибинами сірих очей ловив страшне видиво смерти.
— Невже?!... — повторив уголос, немов власним очам не йняв віри.
Нараз від церкви не гудінням, а переляканим криком озвався дзвін.
Під Корнієм зеїмля захиталась! Прожогом кинувся до хати.
— Вставайте! Німці! — крикнув несвоїм голосом і, вхопивши сонну Галю на руки, вискочив на подвір'я, а вслід за ним Добриниха й Настя.
-— Тату! Вона сама! Вам тяжко!... — розгублено гукала невістка.
Не відзивався.
Кинувся на дровітню. В колоді сокира. Вхопив її.
Побігли.
Минули садок. Ускочили в коноплі. Перед ними картопля. Картоплиння по ногах плутається. Добриниха впала. Настя підвела. Вхопила під руку. Біжать. Стара задихалась.
— Лиши! Не можу... Ти Галю...
А Галя перелякана — плаче.
Пробігли картоплю. Вскочили в жито.
Корній оглянувся.
Добриниха вибилась із сил.
Поставив Галю на землю. Підбіг до жінки.
— Візьми малу! — крикнув до Насті.
Сам обхопив стару під боки. Притримує, щоб з ніг не звалилась.
У вибалку затримались.
Посідали.
Старий насторожено прислухався.
На другому кутку села зрідка лунали рушничні постріли.
Зірвалися.
Біжать далі.
За хвилину вже на горбку. Кругом густі й високі хліба. Відітхнули з полегкістю і повільно йшли до Гунтового застінки. Звідціль видно, як на долоні, їхнє господарство, а внизу — Хорупанський ліс.
— Сідайте!
Жінки посідали, а Добрина стояв і дивився в напрямку села.
У селі постріли падали щораз рясніше. Цокотав кулемет. Час від часу ранкове повітря прорізували страшні крики.
Очі старого набігли кров'ю.
— Палять село!
З трудом підвелася Добриниха. Глянула.
— Ой Боже !...
Тимчасом за передсіллям зарожевіло крайнебо — сходило сонце.
Пожежа в селі розгорталася все ширше і ширше. Полум'я перекидалося з будинку на будинок. А звідтіль щохвилини доносились сухі рушничні постріли й короткі черги кулеметів.
Добрина все стояв і дивився, як у клубках брудного диму розпливалася попід небом І (езслідно щезала людська кривавиця. В його очах малювався одночасно і жах, і жаль, І наче докір до Бога.
— Ковальчуки горять! — нагло вирвалось з його грудей.
Ковальчуків двір оплітали довгі полум'яні язики. Лизали крокви, стіни, всмоктувалися в отвори вікон, т?рк£лися дерев і з хльоскотом рвалися над скелетами покрівель.
Добрина знову заревів. Заревів, немов поранений тур:
— Гори-моо!
Очі спалахнули буйними огнями. На обличчі відбився безмежний жах і одчай.
— Гори-мооо!... — прокотилося полями, наче стогін землі.
Добриною стрепенуло! Вдарила кров! Захитався на ногах і, мов прибій або нестримний дух помсти, погнався житом у напрямку палаючих будинків.
— Тримай батька! Тримай його!Корнію! Корні-і-і!...
Біль і благання бігли за ним.
Але він їх не чув.
— Корні-і-і!...
— Він уже далеко.
Перебіг вибалок, картоплю. Добігає до конопель.
У промінні сходячого сонця грізно виблискує сокира.
Пірнув у коноплі. Уже в садку.
Востаннє блиснула сокира, і він зник у тіні дерев.
А за хвилину пролунав сухий постріл...
— Ой, Боже! Убили нам батька! — і Добриниха безвладно обсунулась на житнє стебло.
Раптом на косогорі озвався кулемет — один, другий... Рушничні постріли...
Стрілянина з кожною хвилиною посилювалась і швидко наближалася до села.
* * *
Тихо догоряв літній день і м'якою позолотою спливав на житнє колосся.
Добриниха поволі приходила до себе. Настуню, де я? Що з нами?
— Нічого, мамо, нічого... Ходімо додому.
Підвелася і бачить: ні хати, ні клуні, ні хлівів... Курять сумні згарища... І тополі нема — один осмалений стовбур...
Розпучливо заламала руки. Але нагло щось пригадала і... хутенько до Насті:
— А батько не вернувся?
Настя понуро мовчала.
Ходімо, діти, ходімо...
Верталися. Проходили через садок.
Зближалися до пасіки і нараз...
— Корнію! — болісно скрикнула Добриниха і кинулась до нього.
А Корній спокійний. Лежав на стежці під яблунею, широко розкинувши спрацьовані руки, і холодним обличчям прощав останній промінь сонця. Білу сорочку на грудях . розмальовували темні багри. І стежка цвіла багровими квітами.
Праворуч, у траві, грізно блищало лезо сокири, а в ногах, похилившись на стару австрійську гвинтівку, стояв задуманий Степан.
На небі несміливо займалися перші зорі, над полями лягав легеньким серпанком туман, зза лісу випливав червонавий місяць.
Випливав і дивився.
Він бачив:
Над холодним трупом батька сиділа зажурена сім'я, довкола повільно диміли дотліваючі згарища, біля воріт стирчав осмалений стовбур тополі, а за ворітьми конав прострілений німець.