Людина без серця

Ти помер, і я… подумав про механічне серце. Я зрозумів, що для твого порятунку мушу йти на ризикований крок…

— І ти… — Стар судорожно схопився обома руками за ліжко.

— І я зробив найскладнішу в моєму житті операцію, — одказав Берн. — Ти знову повернувся до життя.

Евеліна втягнула голову в плечі, зіщулилася, немов споді­ваючись удару. Вона боялася глянути на Петера.

Але Стар був на диво спокійний. Відкинувшись на по­душку, він кілька хвилин щось зосереджено обдумував.

— Я не вірю тобі, Йогане, — тихо сказав Петер.

— Ти можеш не вірити, але факт залишається фактом. Ходімо, це зовсім поряд.

Хірург кинув Стару халат.

— Одягайся! Вставати можеш сміливо! У тебе вже все ввійшло в норму. — Він натиснув кнопку в стіні і відчинив Двері.

Евеліна допомогла Петеру одягнути халат. Той перебував у дивному стані отупіння. Загорнувши поли халата, похитуючись, підійшов до дверей. Це були потайні двері до якоїсь лабораторії. Евеліна і Петер ввійшли туди першими. За ними — Берн. Хірург відкрив дверцята шафи, потім запросив Петера і Евеліну.

— Поглянь, — підняв Берн велику прозору банку. — Ось твоє серце!..

Евеліна тихо скрикнула. Вона не дивилася на банку, вона дивилася на обличчя свого чоловіка, по якому котилися ве­ликі краплі поту.

— Це… моє серце? — тремтячим голосом спитав Петер.

— Так! — Йоган швидко поставив банку на поличку і різким рухом закрив шафу. Потім урочисто повернувся до своїх друзів. — Я мусив зробити так… Ти мене розумієш, Петере?

Якась сила зірвала Стара з місця, він кинувся до хірурга і схопив його за груди.

— Ти… ти перетворив мене в робота! — безтямно закри­чав він. — Я задушу тебе!

— Петер! Петер! — намагалася розборонити їх Евеліна. — Любий, заспокойся!

Але Йоган сам узяв Петера своїми сухими тренованими руками за плечі, відірвав від себе і посадив у крісло. Петер важко дихав. Потім він притиснув до грудей руку і, дивля­чись кудись в одну точку, почав прислухатись.

— Не б'ється!.. Не чути… Я — людина без серця.

Хірург, потираючи рукою сині знаки на шиї, ніби нічого й не сталося, сказав:

— Але ж послухай, Петере, у мене не було іншого виходу! Замість травмованого я вставив тобі своє серце, свою мрію. Заспокойся!.. Ти можеш пишатися тим, що перший житимеш не сімдесят-вісімдесят років, а двісті-триста років, як біблейські патріархи. Ти перший відкриєш в історії людства нову еру — еру довголіття, може, навіть безсмертя!

Голос Йогана зміцнів, у ньому задзвеніли металеві нотки. Петер підвів голову, подивився на свого товариша, обличчя його вже набрало цілком спокійного виразу.

— Пробач мені, Йогане! Це сталося мимоволі…

— Пусте, — перебив його Берн. — Я повинен сказати тобі кілька слів про твоє нове життя.

— Хіба я мушу жити якось особливо? — здивувався Петер.

— Ні! Ти цілком нормальна людина. Можеш, як і раніше, працювати, творити. Але поки що будь обережним в рухах, рана ще не зовсім загоїлася. Свого серця, як стороннього тіла, ти не відчуватимеш. Воно має таку ж саму форму, як і справжнє серце. Органічний мішок перешкоджає хімічній взаємодії внутрішніх органів з металом. Практично твоє нове серце вічне.

Його схема нескладна і тому дуже надійна. Більшість вузлів електрообладнання виготовлено з найновіших напівпровід­ників[4]. Компресор приводиться в рух атомною батареєю, яка закріплена на грудях і з'єднана з моторчиком спеціальним ка­белем. Ти особливо бережи цю батарею. Це мій винахід!..

— А довго вона буде працювати?

— Шість місяців. Саме про це я й хотів сказати тобі. Через шість місяців ми замінимо заряд. Я зроблю його більш довго­вічним… Але ти розумієш — експеримент на людині зроблено вперше, я мушу контролювати тебе. Я буду заходити до тебе.

— Хіба ще можливі ускладнення? — тривожно запитав Петер.

— Не думаю, — відповів непевно Берн. — Але ми повинні запобігти можливим несподіванкам.

Петер встав з крісла, підійшов до Йогана.

— Покажи мені ще раз моє… колишнє серце.

Хірург мовчки відкрив шафу. Евеліна мимоволі здригну­лася, її чоловік, притиснувши до грудей руки, немов загіпно­тизований, подався всім тілом вперед. Він дивився на банку, і по його змарнілих щоках котилися дві великі сльози…

Трагедія на вулиці Бохум

Життя Евеліни різко змінилося. Де й поділася її колиш­ня веселість, її дитячі пустощі. Ніхто б не подумав, що ота реготуха, мрійниця, вічна жартівниця, якою знали Евеліну подруги по університету, стане такою серйозною і цілковито віддасться піклуванню про свого хворого чоловіка.

Власне, жахлива катастрофа і операція в клініці Берна давно лишилися позаду. Стар одужав, зміцнів, йому було доз­волено ходити по кімнаті, і він з ранку до вечора, заглибле­ний у важкі роздуми, — напружена робота думки позначилася новою глибокою зморшкою на високому красивому чолі, — міряв рівними кроками блискучий паркет від письмового стола до дверей, що вели в спальню.

Правда, зовні він начебто й не змінився. Це був той са­мий Петер Стар, інженер атомної лабораторії в Штраузе, мо­лодий, але досить заповзятливий ділок. Все, здавалося, лиши­лось по-старому: Петер був колишнім Петером. Але то було тільки зовні. Щойно переступивши поріг чоловікового дому, Евеліна збагнула: операція змінила Петера. Більше того, вона зробила його іншою людиною. Відколи Евеліна вийшла з клініки Берна, обережно тримаючи під руку свого коханого мужа, в її життя вступив хтось інший, чужий і незнаний. Може, їй було просто страшно, що поряд з нею живе людина, у якої, власне, нема серця? Ні, ні! Вона знала, вона чітко усвідомлювала, що механічне серце не могло відштовхнути її від Петера. Скільки людей живе з протезами ніг, рук, із штуч­ними щелепами, скляними очима.

Ні! Евеліна не боялась механічного серця. Щось інше по­стало між нею і Петером, важким тягарем лягло їй на душу. Евеліні здавалося, ніби з нею коїться щось незвичайне. Коли Петер говорив, кожне його слово ніби сковувало її тіло, здав­лювало залізними лабетами мозок, примушувало напружува­тись кожен нерв. А коли в його голосі проступала бодай одна нотка повеління, Евеліна вже була ладна до виконання наказу.

"Це ж мій Петер, — намагалася вона розібратися в своїх почуттях, — мій друг, мій чоловік, Чому ж він так гнітить мене своєю присутністю?"

А що могло бути гірше за ночі — за ті безконечні, довгі години безсоння й роздумів. Думки пливли десь оддалік, сто­роною, майже не зачіпаючи її мозку. Спокійно дихав поруч неї уві сні Петер, а вона лежала горілиць, пройнята одним почут­тям очікування. Ось зараз, нехай він тільки скаже, нехай тільки ворухне губами — і вона вже готова виконувати його наказ.

— Петере, ти спиш?

Чоловік не озивався. Рівно дихали його груди, але Евеліні здавалося, ніби вона чує якийсь приглушений свист, якесь дивне гудіння.

— Петер! — майже на весь дім вигукувала вона.

— Ну… чого тобі? — Чоловік виривався з лабетів сну і невдоволено піднімав над подушкою скуйовджену голову.

Тоді їй ставало ніяково, і вона роблено байдужим голо­сом говорила:

— У фрау Гельзенкірх народилася дочка…

— Ти для цього мене будила?.. Залиш мене в спокої, Еве.

Вона змовкала, прикусивши губу, і в її широко розкритих очах, що дивилися в пітьму, мерехтіли вогники переляку. Якось, працюючи над кресленням, Петер сказав:

— Я їздив сьогодні в клініку Берна. Він говорить, що його експеримент блискуче виправдав себе. Через десять днів, коли він остаточно пересвідчиться в тому, що мій організм присто­сувався до нових умов, він оголосить про свій винахід у пресі.

— Я б не раділа цьому, Петере, — озвалася з спальні Евеліна.

— О, ти завжди була надто скромною.

Евеліна вийшла з сусідньої кімнати і зупинилася на по­розі, спершись головою об одвірок. Струнка, з хвилястим во­лоссям, що, відливало щирим золотом у променях вечірнього сонця, вільно спадаючи на спину й плечі, вона нагадувала каз­кову німфу. Ефект посилювався ніжним серпанковим плат­тям, що відтіняло злегка округлі форми її тіла.

— А ти не подумав про те, що механічне серце зробить тебе…

Петер легким жестом правої руки зробив у повітрі коло.

— Воно зробить мене першою людиною світу. Так, так, Еве. Сьогодні Берн знову сказав мені, що механічне серце практично робить людину безсмертною, принаймні дуже дов­говічною…

Владний тон Петера примусив Евеліну здригнутись, не­мов на неї повіяло крижаним холодом. Вона мимоволі зроби­ла крок назад, до себе в спальню.

— Чого ж ти? — здивувався Петер. — Скажи, чому це не подобається тобі?

Якийсь внутрішній голос наказав Евеліні: повернись, по­вернись до нього!

— Я боюся, що ти станеш… ти будеш… — Вона вагалася, не зважуючись на слово. — Що тебе будуть рекламувати як вдалий механізм, як модель…

Петер підійшов до неї і міцно обняв її. Евеліна притисну­лась до грубої бинтової пов'язки під Петеровою сорочкою.

— Від кого я чую такі слова? — спитав він докірливо. — Хіба не чарівна Еве Доршайт мріяла про всесвітню славу, про незвичайні фантастичні речі? Хіба не вона вийшла заміж за інженера Петера Стара, який обіцяв їй, а в думках і всьому світові, здійснити переворот в ядерній техніці?

Вона звела на нього свої зеленаві очі під довгими пухнас­тими віями. Подивилась мить, другу, як дивиться дитина в обличчя батька. Потім кволо посміхнулася.

— Так, я мрійниця, Петере. Твоя вільна, широка натура захопила мене, полонила мою уяву. Але мої мрії завжди були чистими. Не заради марнолюбства і нікчемної слави одружи­лася я з тобою. Я полюбила твою сміливість, твою неприбор­кану волю. І я не хочу, щоб ти зробився об'єктом сенсації і недобрих пристрастей. Вчора я їздила до фрау Гельзенкірх. Ти ж знаєш, її чоловік одержав високе призначення в магіст­раті. Від неї я дізналася по секрету, що поліція… таємна полі­ція вже давно стежить за дослідами Берна. Ти — теж під контролем… Якщо Берн відмовиться передати свої відкриття державі…

— Ти хочеш сказати — корпорації "Золотий ангел", — роздратовано обірвав дружину Петер.

— Нехай так… корпорації… Якщо він не розкриє своєї таємниці, його лабораторію візьмуть під особливий нагляд. І тебе теж…

Евеліна лягла на канапу і, підклавши під голову руки, втупилася поглядом в стелю.