— Не плачте вже, не плачте. Я… я мусив іти до Попельник… Дивіться чому.
Добув з-під киптарика виноград і шоколад, дав мамі в руки.
— Беріть собі, мамо, все, тільки не плачте.
Мати жахнулася.
— Ти в кого тото вкрав?..
— Ні, мамочко, ні! Що ви таке говорите? Я… я не крав, а дістав у дарунок.
— Від кого в дарунок? Кажи правду!
— Від старого Ляуфера…
Не вірила спочатку, але в міру того, як син оповідав, її сумніви поволі щезали, а на лиці, зрошенім сльозами, затеплилась усмішка. Забула за все — за свій безталанний вік, за свою гірку долю та тяжку працю. Повернула синкові дарунки, пригорнула палко до грудей, поцілувала.
— Їж сам, дитино моя золота, їж, — сказала ніжно. — Для мене досить твоїх слів. Вони найкращі мої солодощі, синку…
Іванків сон
Ще більше прояснилося обличчя матері, коли знайомі та сусіди надійшли згодом допомогти в роботі. Бігав між ними Іванко з Азором, хвилинки не міг всидіти.
А що в кожного було повно діла і не зовсім так виглядала толока, як думалось, то зрештою добув з-під киптарика позичену книжку та присів біля ліхтарні, бо вітер цілком затих і стало навіть тепліше.
— Що ти читаєш, Іванку? — усміхнулися молодші.
— Казку про бабу Химу і діда Хвеся, — відповів.
На хвильку перервали дівчата працю.
— Про діда Хвеся? — почулося нараз. — То це вже старе як світ! — докинула одна з наймолодших, Парася.
— А чому старе?
— А тому, що я вже від року знаю цю казочку напам'ять.
І почала дівчина розповідати без зупинки.
— А ще вірші знаєш? — спитав її здивований Іванко.
— Багато, Іванку. Навіть за такого хлопчика, як ти, але біднішого. Ось слухай:
Йде хлопчина дорогою,
дивуються діти,
що він босий, замурзаний
і бідно одітий.
— Бідний хлопчик, — запечалився нараз Іванко, і сумно йому стало. Чого воно так: тільки щось веселе задумає, чекає і сподівається, а обертається воно сумним кінцем або маминими сльозами? Ні, певне, дорослі просто не вміють веселитися, через те й виходить усе навпаки…
Звідки було знати Іванкові, що осіннього вечора майже до кожної хати закрадається на селі нудьга і насамперед хапає в свої обійми малих дітей. Вилізають вони на ліжко або на піч і скоро засинають. Чи сниться їм що? Ні, а коли й сниться, то рідко. Переводяться вже казки старих бабусь. Нових книжок на селі мало, а старі, перечитані по два-три рази, не дають дітям ніякої насолоди. Буденщина ж сіра й одноманітна.
От і зараз не так склалося, як думав Іванко і чого так нетерпляче очікував. Вечір тягнувся довго, і робітників щораз сильніше огортала дрімота. Не минула вона і хлопчину. Відганяв її від себе, як міг. Бігав по хаті, співав і вигукував, але сон узяв верх. Поволікся Іванко до кухні, де варили вечерю, взяв маму за руку та потягнув її до другої кімнати.
— Мамо, — попросив тихо. — Я… я трохи пересплю, а як буде музика, то ви мене збудіть. Чуєте?
— Авжеж збуджу, синку, збуджу, — запевняла мати.
— А ще не забудьте сховати мені з тої вечері рису, бо Михась з'їсть. І посипте його добре товченим цукром.
— Посиплю, синку, посиплю… Помий лише ноги, бо бредні, і вмийся, та ніде вже з хати не йди. Ти готов десь і стоячи заснути.
— Я помию їх по музиці…
— Не можна. З такими ногами я тебе до ліжка не пущу! Чуєш?
— Добре, мамо, добре, тільки я ще…
Іванко вимив руки, лице і ноги, хотів витертись, але перед ліжком, на якому мама поклала йому рушник, пригадав зустріч з Ляуфером і посміхнувся. За цією картиною ожила інша, а вслід за нею з новою силою підповзла до нього дрімота. Не пам'ятаючи вже, коли і як, звалився хлопчина на ліжко і заснув відразу. Нові картини прожитого дня почав йому нагадувати сон.
Зразу водив він його по різних манівцях у темних сутінках. Потім із тої темряви зійшло над селом сонце і щедрою рукою кинуло своє золоте проміння на їхню хату і садок, на село і луг, на поля і діброву. Рідне село побачив нараз Іванко зовсім в іншому світлі і дивився на нього іншими очима. Без найменшої злоби в серці усміхалися до нього люди і товариші, тихими і зрозумілими словами вітали його квіти, весело щебетали в кущах пташки. Легко йде Іванко до школи, весело переживає з товаришами години шкільної науки, дружньо і в згоді бавиться з ними в лузі та будує на піску Дністер з його притоками.
Тим часом минула північ, в хаті скінчилася вечеря, і хата поволі спорожніла. До Іванка підійшла мати, скинула з нього киптарик, підсунула подушку під голову, прикрила рядном і ніжний поцілунок лишила на розігрітому чолі хлопця. Під впливом материного поцілунку чи далекої музики, що долинала в хату, думки хлопця покинули у сні землю й понесли його в зоряні простори.
Іванко летить у повітрі з якоюсь прегарною молодою жінкою. Вона з вінком на голові, держить його на своїх руках, пригортає до грудей і шепоче йому ніжно:
— Ти добрий, ти чемний, ти любий. Ще хвилина, ще дві — і цей Дністер з його притоками ми побачимо зблизька.
Іванкові стає невимовно радісно. Вони минають міста і села, ліси і поля, серед яких срібною стрічкою в'ється могутня ріка, а ген-ген в далечині смарагдовим вінком пишаються чудові Карпати. Ще далі перелітають вони Збруч, спускаються нижче, і до Іванка долітають слова пісні. Пісня рідна, люба і така сама, як у них на Покутті…
Співають її люди на ланах під час спільної праці. Свої люди. Бачить їх добре, а також і своїх ровесників.
— Це рідний край твій, дитино, — шепоче йому його супутниця. — Незадовго побачиш зі мною і Південний Буг, і Дніпро з його славним Дніпрогесом. Полетиш зі мною аж над Чорне море, побачиш свою Батьківщину, цілу свою Україну в повній її величі й красі. Вона, дитино, жде також і на тебе, жде на працю твоїх рук. Тому гартуй сили, вчися і люби її. Ти ж найкращий її квіт, ти і твої ровесники.
Аж на ранок Іванко прилинув до хати.
Ось він встає з ліжка і дивиться на стінний календар. Коло нього стоїть та сама чудова жінка і, показуючи на календар рукою, відриває з нього черговий листок.
— Сімнадцяте вересня тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року, — шепоче Іванко, протираючи заспані оченята.
— Так, так, — чує слова. — Настає новий день твого життя. Вчорашній день уже минув і не вернеться ніколи, хіба тільки в споминах, пестунчику ти мій маленький!..
[1] Прикордонник на польсько-румунському кордоні.
[2] Велосипед.
[3] Іди, пане, на чотири вітри! (Пол.).
[4] Сопілки.
Джерело: Хронович В. М. Мамусине серце: Оповідання. — К.: Веселка, 1994.