Довго йшла боротьба за те, хто має "сидіти" на Січі. Виписники вступитися не хотіли "щоб звичай наш давній і вольності, кров'ю здобуті предками нашими, не гинули". Та це не багато помагало. Шляхта із розростом і поплатністю рільної господарки хотіла мати якнайбільше робочих сил на наданих їм королем землях України, і тому зменшувала число реєстрових та не допускала зростати на силах "своєвільним" козакам. Реєстрові це добре розуміли і при першій нагоді переходили до Хмельницького. Мясковський наводить листа писаного до Варшави після бою під Корсунем від 25 травня 1648 р.:
"Ті реєстрові козаки, що були в польському таборі, зараз після першого розірвання табору, обернулися проти наших. Князь Вишневецький має 8 000 війська, але не вірить йому, бо це Русь… Навіть і ця драґонія панів перейшла до козаків і татар, що то з Руси драґонів роблять".
Те ж саме сталося й над Жовтими Водами і з тим відділом, що плив був Дніпром. Реєстрові повбивали польських старшин, перейшли на сторону Хмельницького і цим, без сумніву, вирішили про долю великої частини польського війська.
Реєстрові були добре реґулярне військо і як добірна піхота віддали згодом чималу прислугу. Гетьман постійно організує колишніх реєстрових, додає їм кінні відділи і таким чином формує самовистачальні з бойового погляду одиниці. Рахуючися з потребами воєнної тактики, Хмельницький кладе початок організації сердюцьких кінних полків, що то нераз відзначилися в бою, — і тому, як цінні бойові формації, перетривали часи Великої Руїни й гетьманування Мазепи.
При збільшеному числі козаків у полку часом виринали потреби створити тактично-організаційні одиниці, посередні поміж полком та сотнею. Тоді поставали в полках чотири курені з курінними отаманами, або осавулами у проводі. І так полк, що начислював 4 000 козаків, поділявся на чотири курені, по 1 000 людей кожен; курінь поділявся далі — на 5 сотень, кожна ж сотня на десять чот. Курінь мав свій прапор і прапорного (хорунжого).
Турецький султан Мехмед IV (1648–1687) (з ґравюри в "Theatrum Europaeum" VII, 1663)
У війську Хмельницького недоставало коней так, що назагал кінних полків було дуже мало. Лише при піхотних частинах були кінні розвідувальні загони. Назагал коней козаки звичайно вживали для далеких походів, в бою ж воювали спішено. Та все ж козацькі коні були дуже добрі й цінні. Козаки самі ховали коней і виплекали гарну й витривалу породу, звану "вівчурами", себто породу коней, що їх вживали, ганяючись за вовками. Частину коней козаки здобували теж на татарах, купували в Криму просто з табунів, або "воєнним промислом" займали у своїх степових сусідів.
Артилерія належала до найпочесніших родів зброї, а гармата зараховувалася до "клейнотів" — ознак влади. Тому поляки для реєстрових забирали запорізьку артилерію "на волость", і тому Павлюк напав був із "своєвільними" на Корсунь і забрав гармати "за давнім звичаєм" — на Запоріжжя. Тим хотів підкреслити, що не визнає польських комісарів і перебирає владу в свої руки. Таке ж саме символічне значення мав подарок запоріжців Хмельницькому у виді двох гармат, що їх гетьман одержав на початку війни.
Полковою артилерією командував полковий обозний, що підлягав генеральному обозному — начальникові всієї артилерії. Артилерію, або як її тоді звали "військову гармату" удержували окремі міста з округами. З тих теж округ і походили козаки, що служили при "гарматі". В полковій артилерії були приблизно такі функційні становища:
1 полковий обозний, 1 або 2 осавули, 1 хорунжий, 1 писар, 80 пушкарів, 80 гармашів, 4 шипошники (сурмачі), 12 ремісників, 6 стадників, 1 цилюрик, 2 довбоші, 2 ковалі-коновали.
Їх число однак міняється залежно від числа гармат в полку. Те число не було стале. Гетьман постійно збільшував його в користь легких малих гармат. Важкі гармати й мортири залишав для залоги по містах та лише зрідка, для облоги, возив із собою "бурячі діла". В козацькій думі про Хмельницького, де описано, як гетьман здобуває Полонне, згадується велика "пушка", прозвана "Сиротою", мабуть, тому що була одинокою того калібру.
Гармати були бронзові, залізні ковані, чугунні литі, і мали різні назви, залежно від калібру й форми. Були отже: пушки, тарасниці, гуфниці, бомбарди, моздіри (мортири), шрубниці, діла, дільця, серпентини, фалькони, фальконети, соколи, соловії, октави тощо. Інші ще назви: полкові, морські, шкіряні гармати. Ці останні гармати бували малого калібру, зроблені з дерева й обтягнені шкірою (т. зв. шведські). Вони давалися легко й скоро переносити, але зате видержували не більше десяти вистрілів.
Хмельницький був визначним організатором артилерії і впровадив низку змін, які в тій ділянці становлять новий етап розвитку. Тому, що основний новий елемент тактики Хмельницького був рух, — гетьман звертав особливу увагу на рухливість артилерії й на скору приспосібленість гармат до бою. Хмельницький перший увів у нас гармати на ляфетах. До того часу їх возили постійно на окремих возах, що звалися "тяжарами".
Для гармат малого калібру Хмельницький завів малі, легкі двоколісні вози, що їх називали "бідками". У його артилерії зустрічаємо всі тогочасні найновіші европейські типи гармат. В боях біля Костянтинова поляки здобули від Кривоноса "чотири гармати й п'яті орґанки" (лист польського обозного Осінського від 1. 8. 1648 р.). Орґанки це було получення кількох (до восьми штук) маленьких гарматок, прикріплених разом одна поруч одної на одній дерев'яній підставі. Орґанки, що мали за завдання збільшити швидко-стрільність, — не виправдали покладених сподівань. Та це були перші передвісники скорострільних рушниць і комбінованих кулеметів.
Загальне число українського війська в часі окремих воєн за Хмельницького було різне й постійно зростало, осягаючи найвищий числовий стан у бою під Берестечком.
Перші організаційні роки Хмельницький почав з невеличкою горсткою 300 відданих козаків. У перших боях не мав більше як 2 — 3000 люда, але вже після Корсуня — під Білою Церквою число його війська доходить до 12 000, при чому левина частина це неозброєні й невишколені повстанці. Дальші числові дані українського війська такі:
Під Львовом — 20 — 25 000 (разом з татарами, що їх було до 5 000); під Замістям 25 — 30 000 (разом з татарами, що їх було до 5 000); під Збаражем 40 000 (з чого 10 000 відійшли з полковником Кричевським під Лоїв); [5] під Берестечком 50 — 60 000, з того около 25 000 повстанців.
Забезпечення харчами відбувалося при допомозі населення. Населення довозило пашу й харчі для табору. Зрештою кожен козак брав із собою припаси, що, доречі, було й наказано в мобілізаційних листах:
"Щоб самі були і коні мали в поготівлі, із зброєю, і пороху по два фунти, а також сухарі".
Під час походу припаси харчів і паші були на таборових возах; під час постою гетьман універсалами визначував міста й села на квартири для війська та наказував добрам (коронним і шляхетським) доставляти коні до гармат, порох, оливо, харчі й пашу, згідно з реєстром, долучуваним до наказу. Військові магазини знаходилися по оборонних містах, замках і твердинях.
Українське військо одягалося дуже просто. Одностроїв тоді ще не знало ніяке військо, то ж і в нас не всі були одягнені однаково. Окремі полки відрізнялися часом лише іншою барвою цілика на шапці. Назагал козаки вбиралися в одяги, шиті з білого полотна або з домашнього сукна. Під Корсунем поляки крізь "перспективу" спостерігали козаків у білих "серм'ягах" — свитах.
Через те й звали козаків "біляками". Часом ще носили одяг із кольорового тонкого сукна, але його вживали лише в святкові дні. На голову надівали шапку з баранячої або телячої шкіри; деколи дно шапки бувало кольорове. Штани носили широкі, а на ноги взували переважно шкіряні постоли або легкі чоботи. Старшини вбиралися так само невибагливо, але здебільша вже багатіше. Одяг часто був перетикуваний дротами; носили теж панцирі й шоломи (мисюрки). Зверху накидали на себе плащі — довгі киреї.
Сам Хмельницький одягався просто: "… і в нім ніхто й не пізнав би гетьмана. Всі були в гарних одягах, з багатою зброєю, він же був одягнений у просту коротку сукню і зброю мав незамітну".
Сорочки з полотна домашнього виробу намочували в товщі або в дьогтю. Був це засіб проти насікомих. Козаки голилися, мало хто носив бороду. За те — запускали довгі вуса, а на голеній голові лишали чуба. Оригінальних описів українського війська за Хмельниччини до наших часів збереглося мало. Павло Алепський описує козаків такими словами: "Немає в них ні шатер ні гарного одягу. А при тому вони дуже витривалі".
Народня пісня змальовує козака так:
"… Козак нетяга,
Ой, у нього серм'яжина по коліна,
На нім постоли бобровії,
Онучі бавовняні…"
Зброя. Велику увагу козаки присвячували якості зброї. "Той не козак, у кого зброя погана", — казали. Узброєння українського війська не було одностайне. Рушниці, шаблі, пістолі, келепи й списи — це та найважливіша зброя козака доби Хмельницького. Здебільшого зброя, порох і кулі вироблялися в Україні. Пістолі козацької роботи були навіть дуже високо ціненою зброєю. Мушкети й шаблі були закордонного походження.
Кулі виливало саме військо — нерідко і під час бою у таборі. Порох роблено теж в Україні. Сірку спроваджували або морем або з Волощини, салітру копали в могилах, поташ вироблювали в Україні в лісах. Цього товару було подостатком настільки, що Хмельницький зайнявши Смілу, продав поташу за 200.000 талярів.
Рушниці бували різного виробу, якости й калібру і звалися різно.
Гаківниця, це була важка рушниця з гаком під сподом; цим гаком зачіплювали за мур, камінь тощо і таким чином зменшували силу відкиду при вистрілі. Звичайно гаківниць уживали при обороні міст і замків; але нерідко й у полі. Гаківницю меншого калібру звали півгаком або півгаківницею.
Самопали це легкі рушниці з крем'яним підпалом пороху: їх носили на ремені через плечі.
Мушкети — це важкі рушниці з льонтовим підпалом, головно — голляндського типу; до нас вони попадали з західніх держав куплені або здобуті на поляках, їх носили на плечі, а стріляли, спираючи на вилки ("форкету") — підсошок.
Пищалі це були важкі рушниці турецького типу.