Подорож у радянську Болгарію

Кажуть, що в голод двадцять першого року ці алтъни пішли за хліб.

На племінниці Савиній довга спідниця — аж до кісточок — з яскравої матерії. Сама ж племінниця боса, бо в них на троє дівчат одна пара чере­виків. Губи її, а також очі..."

Але тут ми знайшли за потрібне припинити красномовне оповідання вельмичесного отця Чарлза Кінґзлі, запхали його в мішок і пішли на збори КНС.

КНС відограють велику ролю в сучаснім болгарськім селі. Серед болгар-селян відносно не­багато партійців. Керовані партійними комітети подекуди мало не виконують ролю сільпартосередків. Детальніше ми це побачимо в Радоловці.

XXIX

УВЕЛИЧАВАЙТЕ РОЗМАХА НА СОЦИАЛИСТИЧЕСКОТО СОРЕВНОВАНИЕ!

Цей плякат висить у залі сільради, де відбу­вається районова нарада КНСів, між портретами Петровського й Благоєва[19]. На повістці денній до­повідь про вибори до КНС і до сільрад через тиждень після того.

— Кулак он хитрий. Он сам такового не скажеть, но, через підкулачників обрабативаєть часть нашого активу, приманивая такового к себе...

Говорить невеликий, енергійний болгарин. Він говорить мішаною мовою, бо на райнараді окроме болгар є українці, німці, росіяни з сусідніх сіл. Мова його мішана, але чітка й енергійна, і його слухають уважно. Ми сидимо поруч із головою КНС села Радоловки, де колгосп "Комунар". Це зовсім молодий, ледве жонатий парубок з блідим обличчям, не дуже й схожий на болгарина. Коли скінчиться нарада, ми поїдемо з ним у Радоловку. У тім самім ряді сидить зам. председател на кол­госп "Комунар" кубанець двадцятип'ятитисячник Кошевський, мовчазний білявий гігант, моторист по професії. Далі маленький диспепичний[20] чоловічок, член радолівської сільради, інтелігент. З кишені його пальта виглядає пляшка молока. Йому не можна палити, пити горілку, їсти рідний болгар­ський перець і багато любити. Коло дверей при­тулилися двоє здоровенних дядьків, що привезли радоловців колгоспівською тачанкою. В одного довгі чорні, а в другого довгі руді вуса. Вони стоять із батіжками; їм не терпиться якнайскорше виїхати, бо поночі трудно пливти грязюкою. Всі вони, окроме Кошевського, болгари.

XXX

Є така хвороба психастенічного порядку й на­зивається вона агорафобія. Я знаю, що вона є, бо сам трохи хворий на неї. Я не люблю великих засідань і колись ретельно уникав усіх учитель­ських і професорських зборів, на яких мусів бувати.

Але я завжди охоче слухаю збори на заводі, і таке саме почуття було в мене на цих зборах КНС. Старі, об'ялозені не дуже щирими журна­лістами, слова, що повторювані щодня, вже не запалюють енергетичних токів, тут на зборах КНС ізнов оживають у кострубатих, незграбних ре­ченнях, у мішаній мові, у монотонній енергії інто­націй водителів селянського життя. "Куркуль — він хитрий, він прямо не скаже, а манівцями обплутує слабих і несвідомих". Ще недобитий куркуль, якого прекраснодушний професор уже об'явив мертвим, яскраво встає перед очима. І в такт з інтонаціями оратора стискаються в слухачів кулаки, серце б'ється швидше, в такт із маршем трудного побіденного життя: я оживаю на таких зборах і, поволі витягуючи руки, знов і відчуваю давно невживані м'язи.

Радоловські дядьки з батіжками підійшли до зампредседател на колгосп "Комунар" і почали радитись.

XXXI

Один по одному підвелись радоловці й вийшли з залі. Скрайній був час їхати й ми пішли до та­чанки. Дивна річ, усі вони ніби ставилися до збо­рів куди спокійніше, ніж я. Хто знає, може їх більше зворушили б ті самі професорські засі­дання, з яких я тікав ретельно.

"Пора, — сказав один з них до якогось районового робітника. — Пора вже якось упоратися з хре­стом на вашій церкві. Ви ж таки район. Уже три роки, як попи не повертаються до нас у Радоловку — а ми не район і не дуже велике наше село".

По тих словах ми якось убгалися в тачанку й попливли багняними каналами вулиць.

Спадав вечір, біг заєць, розліталися бризки і член президії сільради розповів про родження Радоловки.

Болгарські діди-делегати, сивоусі й статечні обдивлялися місце для селища. Царський уряд указав їм те місце коло села Куцого над трактом. Довго ходили діди, роздивляючись на місце, при­ділене їм із царської ласки. І роздивившись, ви­рішили: коло тракту не селитись, бо дуже близько від царя, а прохати дозволу осісти біля Кам'яної Могили оддалік від шляхів і трактів, від цар­ського ока й царської загребущої десниці.

Так зроблено й уряд дав дозвіл селитися коло Кам'яної Могили. Як-небудь розташувалися бол­гари й посіяли пшеницю. Того ж таки року за­дув вітер і здмухнув посіяне зерно в кураї та цілини, й дрофи та хохітви[21] поїли пшеницю. Гірко на дідах-делегатах окошився той вітер. Добре по­слухалися діди всяких слів і розмов про своє делеґатське око. Але йшов час і болгари збудували собі доми.

В таких самих домах вони жили були під ту­рецькою рукою в Болгарії. Тільки там ці доми були з дикого каменю, а тут будували болгари з цегли. Грошей їм вистачало й цегельні на до­рогих дровах привезених із півночі пекли цеглу для болгарських сіл. Тракт був далеко й царська десниця не дуже непокоїла болгарів. Знову в честь і в славу стали згадувати дідів-делеґатів.

Але після революції першої й після колекти­вістської революції на селі, оті двадцять два кі­лометри знову далися взнаки. Виріс найкращий на район колгосп "Комунар", а район став у Коларівці за двадцять два кілометри. У Коларівці школа семирічка, Коларівка концентрує запаси, в Коларівці вирішаються справи. Двадцять два кілометри треба плисти до Коларівки океанами осіннього багна. Четверо добрих коней ледве тягнуть легеньку тачанку.

Знову недобрим словом споминають дідів-делеґатів.

XXXII

— Усім не догодиш, — крекчуть діди-делеґати, перевертаючися в гробах.

Пливуть коні через землі степовиків-українців, гуркотять через шосе Бердянське — Токмак і впливають ізнову в землі болгарські. Двадцятип'ятитисячник замголови "Комунара" кубанець Кошевський, (робітник котельного цеху в Сталині розповідає своє життя стриманим голосом, що не зменшує, а збільшує вражіння від його гігантського атлетичного тіла. Від дитинства на Кубані він переходить до труби дизеля в артілі "Комунар".

Трубу цю ставили не раз, і кожного разу завалю­валась земля навколо від двиготу дизеля. Нарешті, він сам з'явився на млин і своєручно установив трубу — тепер дизель працює без перебоїв.

На млині тім живе голова КНС Радоловки, молодий хлопець і чорнявий без найменшого сліду з бороди чи вусів. Труба, що так довго не хотіла ставати на своє місце, нагадала йому італійця Манцоні.

Італієць Манцоні приїхав з Мелітополя на станцію Нельгівка[22] працювати за рахівника в товарній конторі. Був це чоловік уродливий, чорнявий, добрий робітник і ласий до дівчат. У Мелітополі, місті бджіл, у нього зосталася жінка з двома дітьми, а на станції оселився він у квартирі, що її наймала жінка вантажникова. Сам же ван­тажник перебував у Мелітополі, місті бджіл, де й працював, ретельно нагружаючи й вигружаючи вагони, і приїздив він до своєї жінки лише раз на тиждень, стомлений від важкої роботи. А жінка його була молода, сильна й вродлива. Італієць Манцоні теж був вродливий і сильний чоловік.

Загадкова й таємнича річ людська природа! Не линуло й трьох днів, як італієць Манцоні й вантажникова жінка замість того, щоб і не дивитись одне на одного і, зустрічаючись, скромно відводити очі в бік, взялися спати в одній кімнаті. Цього мало: спавши вони поводилися так, ніби в нього не було в Мелітополі, місті бджіл, дружини, а в неї ніби не було в Мелітополі, місті бджіл чоловіка.

("Shoking!" — озвався з мішка вельмичесний отець Чарлз Кінґзлі, але в цей момент кубанець Кошевський перемістив затерплу ногу і влучив чесному отцеві в рота).

Так жили італієць Манцоні й вантажникова жінка довший час і були задоволені з своєї фортуни.

Аж ось одного прекрасного майже безхмарного і дуже теплого літнього дня жінка італійця Манцоні дізналася, що чоловік її, італієць Манцоні поводиться таким способом із вантажниковою жінкою. І приїхала на стацію. У правій кишені її літнього пальта щось було. І що це було, про те догадався італієць Манцоні, хоч він ще не встиг її побачити.

Жінка італійця Манцоні попрохала, щоб його викликано до неї. Але він до неї не пішов, а прохав переказати їй ось що.

Що він, італієць Манцоні, свідомий того, для чого жінка його приїхала на стацію. Що він також догадується, що саме вона привезла з собою в правій кишені свого пальта. Що це є не щось інше, як банка з сірчаним квасом, який сірчаний квас вона, без сумніву, хоче линути йому в лице. Що він ні в якім разі не хоче, щоб обличчя йому обілляли сірчаним квасом. Що, з другого боку, він, італієць Манцоні, сам також свідомий тих неприємних почувань, що він завдав їй, своїй жінці. І що він пропонує їй висилати у Мелітопіль, місто бджіл, суму достатню їй для прожиття, акуратно щомісяця.

Вислухавши таких його слів, переказаних через післанця, жінка італійця Манцоні віддала банку з сірчаним квасом і, пішовши до нього, мирно з ним умовилася щодо розмірів суми й коли її при­силати. Так, нарешті, немов та труба при млині, все устаткувалося й опинилося на належнім місці.

Після цього ми з отцем Чарлзом Кінґзлі теж розповіли кожен історію свого життя, а тачанка наша чимраз наближалась до Радоловки.

XXXIII

У колгоспі "Комунар" оце збудували свинарник на 75 свиней. Поки що немає де дівати приплід, і по одному поросяті віддають на кожного члена артілі, за плату 10 карбованців. Побудовано та­кож кошару на 90 овець і будується ще кошари на 300 овець. Бо є постанова в районовому масштабі всю племінну вівцю віддавати колгоспові "Комунар", як найміцнішому й найупорядкованішому.

Отже протягом найближчих місяців колгосп "Комунар" годуватиме над тисячу овець.

Колектив "Комунар" — дитина вже чималого віку. Про колективізацію в селі Радоловці так лако­нічно розповідає невідомий історіограф:

"Колективізація в селі Радоловці почалася з 1922 року.