По той бік світу

Та якби знав, як воно буде, то краще б лишив­ся вдома. Тільки він переступив поріг, як Чічіта виголосила:

— Поки тебе не було, я знімалась для кіно та нав'язала нові знайомства, тепер мені ніко­ли тратити час з тобою. Я мушу бувати з лю­дьми і в себе їх приймати, ти мені тільки зава­жатимеш.

Тут прийшла Лолі, що була дуже несимпа­тична Петрові. Дівчата почали балакати, не звертаючи на нього ніякої уваги. Згадували про події та про людей, що він їх не знав, ча­сом перемовлялись пошепки, скоса поглядаю­чи на Петра, і тим показуючи, що він тут ціл­ком непотрібний. Він розумів це і все таки си­дів, аж поки Чічіта не спитала брутально:

— Здається, ти збирався йти?

Проклинаючи себе, він повернувся додому.

***

Перед від'їздом Петра з Санта-Клари, Науменко приніс йому невеличкий пакунок.

— Якщо вам не важко, візьміть його з собо­ю, — попрохав він. Передасте моїй дружині. Свіжі крашанки. Знаю, що їй би більше здалась сотня-друга пезів, та покищо не маю. При нагоді познайомитесь з жінкою і дочкою. Ті­льки умовтесь раніш телефоном, бо жінка не буде задоволена, як прийдете зненацька.

Звичайно, Петро згодився.

Вибираючи речі з валізки, Петро знайшов пакунок і подумав:

— Треба доручити його якнайшвидше, бо ще зіпсуються яйця.

Він зателефонував, як казав йому Науменко і попрохав покликати пані Глафіру. З деякими труднощами він з'ясував їй, хто він і чого до неї дзвонить і тоді почув:

— Як ви знаєте, збігом обставин я була зму­шена найнятись за куховарку. Але між п'ятою і сьомою годинами я вільна і буду рада вас ба­чити.

У зазначену пору Петро підходив до одно­поверхового старовинного дому. Пані Глафіра пристерігала його на вулиці, у дверях і за­провадила його по сходах у гору. Як водилось, дах дому був плаский і уявляв з себе терасу, яка була обгороджена балюстрадою і обса­джена по краях рослинами. На терасі стояв му­рований павільйон, призначений для мешкання служниць.

— Мій паляцо, — іронічно промовила пані Глафіра.

Зрештою, на перший погляд виглядала вона, як власниця справжнього паляцо. Поставна, пишна, з блискучим рудаво-золотим волоссям, у шовковій квітчастій сукні. Як придивитись, то видко було, що обличчя її занадто розма­льоване, волосся біля проділя темніше, а сук­ня досить стара.

— Прошу, заходьте, — запросила пані Глафіра, відчиняючи двері до павільйону. Тільки не звертайте уваги на умебльовання, як я сама не звертаю, refugiée comme je suis.

— Я не розумію по-французькому, — попе­редив Петро.

— Не має значення, хочу сказати, що я бі­женка і не повинна багато вимагати. Сідайте, будь ласка.

— Я привіз вам привітання від вашого чоло­віка і гостинець.

Пані Глафіра скептично поглянула на непо­казний пакунок.

— Що в ньому є?

— Оскільки мені відомо, крашанки.

— Крашанки? Дивак він, як завжди. Хіба ми тут голодуємо? Я і так набула вісім кіло. Роз­пач! Що буде, як я на тім не спинюся? Катре! Катрусю! Де ти там забарилася?

На поклик матері з'явилась дівчина. Русява, худорлява, непомітна. Мати познайомила:

—Моя дочка... monsieur, monsieur...

— Чубаренко, — підказав Петро.

— Уяви собі, месіє Чубаренко бачив твого батька.

— Він здоровий? — поспішно спитала дів­чина,

— Так, принаймні так виглядає.

— Тато дуже хворів у Европі, та й тут пе­ред від'їздом.

Оскільки міг бачити, він тепер почуває себе цілком добре.

— А що ж чай? — скрикнула пані Глафіра.

— Не турбуйтесь, — запротестував Петро, я ж зайшов на хвилинку... Я зараз піду.

— Ні, ні, ні! Ні в якому разі. Ми живемо nак самотньо. Ніколи ні з ким не бачимось. Прису­вайтесь ближче до столу. У мене усе пригото­вано. Катрю! неси посуд.

За чаєм пані Глафіра жваво балакала. Петра дивувало, як швидко та легко лились з її уст слова.

За декілька хвилин він довідався, що пані Глафіра не зносить спекоту, обожнює Париж, ненавидить прозу життя, що в одному з попе­редніх втілень вона, безумовно, була жрицею античного храму і що крім консерваторії, во­на ходила у Парижі до академії масажу і виго­товлення кремів для лиця.

— Думала плекати жіночу красу, а замість нього мушу працювати куховаркою. Подивіть­ся на мої руки!

Петро подивився, — руки як руки, пухляві, з короткими пальцями.

— Цілком змарнувались від праці, цілком зашкарубли, — трагічно вигукувала пані Глафіра. — Коли б я знала, що мене чекає в Аргентині, я б ніколи не поїхала, ніколи б не покинула Европу, таку культурну, таку освічену...

— Мамо, ви пам'ятаєте, як рік тому, в Европі, ми плакали від голоду.

— Ах це правда, — зітхнула пані Глафіра, — плакали. Але не одним хлібом живе людина! Є інші потреби. Моя дочка не розуміє цього. Вона прозаїк. Струни її душі не відгукуються, як мої, на заклики понадземних мелодій.

Відпроваджуючи Петра, Катря мовила:

— Я б хотіла розпитати вас більше про ба­тька.

— Я до ваших послуг.

— Дома у нас це трудно, як бачили, — по­сміхнулась Катря.

— Можемо зустрітись, де ви хочете і коли ви хочете, лише не завтра, бо завтра маю іс­пит.

— Завтра я також не можу, іду до праці. У неділю обіцяла поїхати до знайомих. Хіба, мо­же...

— Що саме?

— Може б, ви схотіли поїхати разом зі мною ?

— Що казатимуть ваші знайомі?

— Вони будуть задоволені. До них усі їз­дять, як до себе додому. Живуть вони біля річ­ки, можна купатись, є човен.

— Я з приємністю поїду.

Умовились зустрітись на двірні.

***

Напередодні перед іспитом батько дав Пет­рові сто пезів.

— Це тобі за зроблені зусилля, незалежно від того, які будуть наслідки.

Петро взяв гроші, бо вони були йому дуже погрібні. Він знав, що батькові вони також би придались, бо він заробляв небагато. Це не раз сердило Петра. Він розумів, що батько люди­на чесна, працьовита, віддана своїй родині.

— Та що з того, думав Петро, — краще, якби він мав більше спритности, а то просидів усе життя у великому підприємстві помічни­ком скарбника. — Він поборював у собі такі дум­ки та не міг дочекатись, коли вже зможе жити незалежно, розпростати крила і показати, чо­го може осягнути людина, як схоче.

Іспит пройшов добре. Що правда, Роберто витримав його краще, бо його спитали те, що він саме добре знав, а Петро такого щастя не мав. Та як би там не було, іспит відійшов у ми­нуле і до осени можна було жити спокійно.

Роберто зразу ж по іспиті від'їхав до Мар-дель-Пляти, де вже були усі його родичі. Він кликав з собою Петра, та той не поїхав, бо пе­ребування на курорті коштувало б дуже доро­го.

Петро похвалився Чічіті, що витримав іспит і вже може вважати себе студентом університету, та запросив її на радощах погуляти. Вона насмішкувато поздоровила його, а гуляти відмовилась.

— Я ж тобі казала, що не маю часу!

Петро засмутився, та згадав, що на завтра припадає прогулянка, про яку умовився з Кат­рею, і трохи повеселішав.

На двірень Петро прийшов перший і здале­ка не пізнав Катрю, коли вона підходила. Во­на видалась йому вища і не така вже непомітна. Може, тому, що не було біля неї її огряд­ної матері, може, тому, що була на ній бла­китна сукня, що дуже їй личила.

Дорогою Катря розпитала все, що Петро знав про її батька, а тоді оповіла дещо про себе. Приїхала вона разом з батьками вже з півроку тому і відразу знайшла собі місце "бонни".

— Я ж виросла у Франції, знаю добре фран­цузьку мову.

— Ви задоволені?

— Мені живеться непогано. Доглядаю двох хлоп'ят, п'яти і семи років. Пустуни, але не злісні хлопці. Даю собі раду. Та я не збираюсь там довго сидіти. Взялася за цю працю, голов­ним чином, тому, щоб вивчити тутешню мову.

— І що ж?

Катруся засміялась.

— Не знаю, чи добре мої хлопці навчаться від мене по-французьки, а я від них навчилась багато "по-кастижі". Увечері вчу граматику і читаю, скільки можу. Восени хочу шукати по­сади у бюрі і продовжувати освіту.

— Еге, цілий продуманий плян! — мовив Петро.

— Без пляну не можна нічого будувати.

— Думаєте йти до університету?

— Це буде трудно і довго. Не матиму засо­бів. Думаю тримати іспит за середню школу і тоді пройти якийсь короткий курс. У Франції я вчилась у торговельній школі, у мене добре виходило рисування.

— Не думайте, що це буде легко, вчитись і працювати одночасно.

— Я знаю, що буде важко.

На маленькій станції, де вони злізли, їх зу­стрів невеличкий хлопець з бричкою на висо­ких колесах.

— Добрийдень, Михасю! — привітала його Катря. — Як там у вас, усі здорові?

— Дякую, усе гаразд, — відповів хлопець. — Я вже вдруге сьогодні приїжджаю. Перший раз був тут ще о сьомій уранці, похвалився, він.

— Багато людей до вас приїхало? — спи­тала Катря.

— Ні, мало. З вами і десяти осіб не буде. Хі­ба ще пізніше прибудуть.

Поїхали небрукованою дорогою, через степ. Де-не-де виднілися купки дерев, кущів. Будівлі ніякої не було видко.

— Чи це не диво? — мовила Катря. — Години не від'їхали від столиці, і такий простір.

Через півгодини заїхали у вербовий гайок, і між деревами побачили дім на високих дере­в'яних стовпах.

Михась хвосьнув батогом, хватськи завер­нув і спинився перед домом.

— Мамо, мамо, гостей привіз, — покликав він.

З-під дому вийшла жінка, у вишиваній со­рочці, у збірчастій спідниці, зовсім так вбрана, як десь на Полтавщині, хіба з тією різницею, що на голові, замість очіпка, була зав'язана хустка.

Катря підбігла до неї і кинулась їй на шию.

— Лизавето Іванівно, голубонько, як я вас давно не бачила.

— Ой, ти ж мене задушиш! Покажись кра­ще, яка ти? Ще схудла, бідолашна! Багато працюєш!

— Нічого мені не робиться. Ось я вам ще гостя привезла.

— Добре зробила.

Петро привітався.

— Наші всі на річці. Рибу ловлять. Поспі­шайте й ви, певно, вже тягнуть невід. А як хо­чеш перше старого побачити, Катрусю, то він на фабриці щось майструє, ніяк його не докли­чуся.

— Піду я спробую, — відказала дівчина.

— Можна мені з вами? — спитав Петро.

— Звичайно, ходім!

За будинком виднівся круглий високий на­сип, густо засаджений верболозом.

Серед насипу, просто під небом стояли різні приладдя: казани, чавуни, тиски, мотори, усі на стовпах чи підпорах.

На одному з оцих приладів примостилось скрючене тіло без голови.

Катря підбігла до нього.

— Василю Михайловичу, бійтесь Бога, що ви там робите? Сьогодні ж неділя!

Чоловік визволив голову з-під машини, під­вівся.

— Це ти цвіріньчиш, Катрусю? Здоровень­ка була!

Він поздоровкався з Петром, не допитую­чись, хто він і звідкіля, й поскаржився:

— Та й жеж прокляті ці американські маши­ни.