Тобі од нас із нею тільки одне й треба!
Соня:
– Так! Професора! Лікувалася б твоя Ніна в простій районній поліклініці.
– Це жорстоко, Соню, – кліпає Толя.
Володимир ніяк не ладен збагнути, виснажує його ця сварка, чи наснажує.
– Вона ж мені все‑таки дружина, – хоче поставити крапку Анатолій, – Ніна, кажу.
– С‑сцьо? – не встигає докричати вона. Соня.
Вчасно дзвонить телефон.
– Люсю можна?
– Яку ще в біса Люсю? Немає ніякої Люсі! Ще Люсі тут не вистачало, – стогне Толя.
– Де ж ти його, професора, викопав? Все‑таки? – наполягає на професорі Вова.
– А коли твоя Оленка хворіла, я теж професора приводив, так ти мене не питав, де, – резюмує Анатолій.
Пауза, вона завжди багатозначніша.
Володя стомлюється:
– Так ти – женишся, чи ні?
– А хто ти тут такий, щоб вмішуватися в особисте життя Соні?
– Я – батько її доньки.
– Ти – тут – ніхто! Ти тут – су‑у‑у‑усід!
– Батько її доньки!
Анатолій мало не бовкнув: "I це теж треба ще довести", мовив:
– От і сиди тихо, займайся донькою. Сусід...
– Усе? Так от: перш, ніж займатися сво‑о‑єю! донькою, я вам дещо почитаю.
Виймає з‑під телевізора учнівський зошит, розгортає, читає:
– "Виведи собаку". "Ти несправедливо покинув Ніну". "Не диркай на масинці". "У мене – гості". "Хто з нею був, окрім мене?". "Жінка – мати моєї дитини". Оце вся ваша програма. До побачення.
Шпурляє їм зошита. Виходить у свою кімнату, за мить звідти починають лунати фортепіанні гами.
Під час музики починаються цілунки Соні та Анатолія.
ГОЛОС ОЛЕНКИ: "Скільки можна казати тобі, тату! Не принижуйся!"
ГОЛОС ВОЛОДІ: "А ти – не гризи нігтів".
Знову лунає піаніно. Знову Соня й Анатолій починають цілуватися.
ГОЛОС ВОЛОДІ: "Не тисни на педалі".
ГОЛОС ОЛЕНКИ: "А ти – дивися на ноти, а не на двері". ГОЛОС ВОЛОДІ: "А ти не гризи нігтів".
ГОЛОС ОЛЕНКИ: "А чому не можна гризти нігтів?" ГОЛОС ВОЛОДІ: "Бо це погано кінчається".
ГОЛОС ОЛЕНКИ: "Не вірю".
ГОЛОС ВОЛОДІ: "Згадай хоча б Адольфа Гітлера. Той теж гриз".
Знову звучать гами. Соня й Анатолій починають цілуватися.
ГОЛОС ГУЧНОМОВЦЯ: "Не пройшло й п'ятнадцяти хвилин, як..."
ГОЛОС ОЛЕНКИ: "Тату! Одійди од дверей".
ГОЛОС ВОЛОДІ: "А ти мені – не роби зауважень. От коли я був такий маленький, як ти..."
ГОЛОС ОЛЕНКИ: "Ти – ніколи не був маленький". ГОЛОС ВОЛОДІ: "Що‑о?
ГОЛОС ОЛЕНКИ: "Тату, ти поганий".
ГОЛОС ВОЛОДІ: "А мама?"
ГОЛОС ОЛЕНКИ: "І мама".
ГОЛОС ВОЛОДІ: "А ти?"
ГОЛОС ОЛЕНКИ: "І я – погана. Піду стану в куток". ГОЛОС СЕНЕКИ: "Це мудро".
Володя спиною виходить зі своєї кімнати:
– Ну, на сьогодні – досить.
Говорить він чи до доньки, чи до Соні, чи до Анатолія. Жодної реакції.
Тоді він демонстративно зачиняється в туалеті.
– Це надовго, – зітхає Соня туди.
Анатолій підходить до таблиці з альфа‑ритмами, мне борідку.
– Так‑так, у нього сьогодні для цього несприятливий день.
Потім вони з Сонею зачиняються у ванній. Вона зойкає:
– Ти – знову? Бозе, знову...
Анатолій принижено нишкне:
– Пробач.
– Я взе не витримую взе це.
Обидва виходять у коридора, Анатолій хоче м'яти борідку:
– Ну, даремно ти так.
– Я – зінка я.
– Ти ж знаєш, ще відтоді, як я вперше побачив тебе. Коли ти тільки‑но приїхала з Херсона. Відтоді я...
Соромиться.
– Сцьо з ти тоді відразу не сказав ти?
– Я тоді соромився.
– А тепер ти – не соромисся? Коли в тебе ніцього взе не виходить це?
– У мене виходить. Тільки не з тобою.
– I ти сце смієс говорити про поцуття смієс?
– Ось можеш прочитати, якщо мені не віриш.
Виймає з кишені книжку. Соня насторожено розгортає її.
– Це сцьо – про твою любов?
– Ні. Про перезбудження.
– Сцьо‑сцьо?
– Про перезбудження. Щоб ти не думала, що я – холодний. Я – навпаки.
Ловить книжку.
– Іди геть! – жінка стогне незадоволеною коханкою.
– Соню, я тебе дуже прошу, давай спробуємо ще раз...
– Досить, котися зі своєю книзкою ти.
– Я певен, я – переконаний! що сьогодні в мене вийде, буде все гаразд. От побачиш..
– Не побацу.
– Саме сьогодні, клянусь. Ну, останній раз. Альфа‑рит‑ми сьогодні сприятливі.
– У мене, розумієс? У – мене взе ніцього не вийде!
– Соню, ну я люблю тебе, ну, сьогодні, ну, прошу! Ну, невже ж тобі байдуже, чи твій чоловік буде імпотентом, чи ні?
– !діот, ось ти хто, а не цьоловік. Навісцьо мені такий цьоловік? З книзецкою.
Дивиться на таблицю альфа‑ритмів:
– Хоц би взе пив ти. Ци курив. Ато самі альфа‑ритми ці.
Анатолій вмить спалахує:
– кце раз, просу тебе дузе, Соніцко, я відцуваю, сцьо змозу!.. Зараз.
З туалету вистрибує розлючений Володимир:
– Ну, з мене – досить! Скільки можна! Це вже – знущання!
Анатолій кліпає до нього:
– Цього ти крицис?
– Хто вирвав (трясе книжкою) сторінки?? Цілих три сторінки!! Цього ж неможливо витримати!
Соня витримує:
– Не крици ти. Поставив книзки в туалет сам, і хоце, сцьоб їх не рвали їх. Не став їх туди, от. А туди, де не рвуть.
Іде з Анатолієм до ванної.
Володя приголомшено падає в крісло. Виймає з кишені хусточку, щоб витерти лоба.
Додолу з брюк випадає папірчина. Володя піднімає, читає:
– "Я тебе люблю. Якби ти знав, як я тебе люблю".
Тетеріє.
Коли час швидко лине, то він пахтить вокзалом.
У хаті пахне ж телевізором.
Соня не дає Володі додивитися веселкову телепередачу:
– Ти сходив поговорив з директором узе?
– Ні.
– Завтра сходис ти?
Володя дивиться на таблицю альфа‑ритмів.
– Ні, не піду. Несприятливі біоритми. Сама б сходила.
– Я не змозу говорити з директором я. А ти з – вцений! ЕМНееС!
– Так, еМНееС, вічний еМНееС. А ти – начальниця пральні.
– От і поговори ти. Ато в Лєноцки пропадуть математицьні здібності вони, – казала, наче знала, що це таке.
– Здібності – не пропадають ніколи. Бо вони успадковані від батька.
– Яксьцьо її в цьому році не переведуть до математицьного класу тепер, то на той рік – буде пізно тоді. Тобі – наплювати на все, крім своїх біоритмів їх!
Кидається на таблицю альфа‑ритмів, ненависно дере.
Володя:
– Уже? Віднеси в туалет, книжки ціліші будуть.
– Тобі на все наплювати тобі! Якби ти тоді не потратив усі гросі, ми б могли зити в кооперативі тоді.
Тут він не згоден:
– До речі, в кооперативі б тоді жила Ніна з Юрою.
– Ось би вона там зила! Я б там зила я!
– Краще б ти жила в Херсоні. В чудовій квартирі. Вертольотній своїй. А мені – одновалентно, де жити.
– Говори по‑людському! Оці віцні словецьки твої. Скільки ти на їх потратив гросей, а сцьо толку де? Мозна було б ісце один кооператив побудувати на їх. Цим тратити гросі на книзку, складав би їх красце на книзку.
– Мені обридла твоя вічна втеча в дійсність. Піду‑но я до бібліотеки краще.
Встає. Йде до туалету.
З кімнати чути фортепіанні гами.
Чутно диркотіння вертольота з‑за вікна, його перекриває голос Оленки:
– Мамо! Оно – твій тато летить.
Дзвонить телефон, Соня знімає слухавку:
– Алло.
– Алло, Люся? – тривожно питає телефон.
– Алло, тут ніякої Люсі не зиве тут.
– Алло, я їду в Київ, алло! Що? Я не чую нічого!
– Тут Люсі ніякої нема її, ясно?! – волає Соня.
– Я й кажу, здрастуй, Люсю! Я взяв квитки з Миколаєва, ало! Я скоро буду!
– Яка Люся?
Кладе трубку. Двері несподівано розчахуються Люсею:
– Що ж ти кладеш? Це ж – мені!
– Ти сцьо – дала нас телефон дала?
Люся не може одхекатися.
– Ну він – дуже наполягав, я й дала.
– Ти б сказала, сцьо в тебе нема телефону, от, – підкопилюється Соня.
– Я так і сказала, але він не повірив, що в такої жінки, як я, нема телефону, – одкопилюється Люся. – Такого, каже, просто не може бути! Так причепився цей Микола з Миколаєва, що мені його жалко стало.
Гукає Володя з туалету:
– А ти в нас спитала? Три дні – дзень‑дзень‑дзень! Здуріти можна!
Люся нарешті переводить подих.
– Що тобі – жалко? В мене особисте життя вирішується, а тобі – жалко? Його, бачите, два рази потурбували! Жалко?
– Ти, Люсю, до кого ти прийшла ти? – цікавиться Соня.
– До... вас усіх.
– А, ну тоді, а. Бо мені – треба свиденько встигнути в сколу до директора піти поговорити туди про математику цю.
– Я благаю! – стрепенулася Люся. – Я – посиджу. Він іще подзвонить, ну хіба вам жалко? Моє особисте життя ...
Світло на мить вимикається в квартирі. Натомість каркає репродуктор:
– Пройшло п'ятнадцять хвилин.
Радіє Анатолій з ванної:
– От бачиш – вийшло! Вийшло!! Я так – і знав, що обов'язково вийде!
Тиша. Під час неї вхідні двері відчиняються і на порозі з'являється Соня, стомлена авоськами. Самотньо палахкотить телевізор.
Дзвонить телефон.
Зойкає Люся з ванної:
– Це мені‑і!
За десять секунд вибігає звідти, обсмикуючи блузку.
Соня піднімає трубку і люто кладе її на важіль знову. З ненавистю дивиться, як виходить із ванної Анатолій. Він ділиться:
– От бачиш, Соню, вийшло! А ти – сумнівалася!
Соня хоче його вдарити, але в руках у неї – авоськи.
Люся хапає слухавку, намагається з'єднатися:
– Алло? Алло? Миколаїв?
– Піп. Піп. Піп. Піп.
– Бач – я мужчина! А ти – боялася. Це в мене лише з тобою так, Соню, я ж казав, а ти не вірила...
Соня микається з ношею:
– Зі мною – не вийсло, бо перезбудження, а з цією? Анатолій:
– Недозбудження.
– А я пів‑року цюю: зараз, зараз, ісце раз! А ця – прийсла – і зразу вийсло їй? Ти – мене зрадив. Зрадив, ще до того, як...
Замовкає. Хоче заплакати, але не бачить, куди покласти авоськи.
– Соню, що ти... Я не можу тебе зрадити...
Соня не знає, куди плакати:
– Так, для того, сцьоб зрадити, треба споцятку змогти! Гад!
– Я не можу тебе, Соню – зрадити...
– Ти вже умудрився їй!
– Ні! Я тобе – не зрадив! Бо замість неї, – на Люсю, – я уявляв тебе. Розумієш? Було темно, я не знав, що то не ти...
Наче дві авоськи упали на Люсю:
– Що‑о...
Соня кидає до Люсі:
– А ти мовци, етимологія!
Анатолій починає мовчати. Теж.
Люся промовляє до Соні:
– Так ти їх – береш?
– Кого беру їх? – дивується Соня.
– Колготки, що я позавчора приносила. Ну, імпортні.
– Які!?
– Ті, що в тебе на ногах.
Жінки втуплюються одна в одну, а потім – у телевізор. Особливо Люся:
– Які гарні кольори. Давно купили?
– Ми не купили ми. Взяли на прокат його, гада.
– Чому так?
– Ми прокатові взе стільки гросей на нього заплатили, сцьо мозна два таких купити їх.
Люся сплескує:
– А одна моя знайома взяла з прокаті піаніно. Вивчилась на ньому сама.