На! — і кинув житній окрайчик. Біличка проковтнула не прожовуючи.
— Все. Більш немає. Коли ж ти наїсися?
А про себе подумав: "А коли ж ми наситимося?.. Жеби не думати про хліб насущний, а токмо про духовний…"
Спати вклався рано — ще й сутінки не затягнули віконця. Відчував утому. За стіною бурсачки бавилися, скакали на ліжках, верещали, і вчитель легенько постукав у стінку. Галас подаленів, мабуть, хлопці перебралися під сусідню стіну.
Лежав на дерев’яному з солом’яною підстилкою ліжку, дивився в потріскану стелю, сон не брав. І тут до нього прийшла Вівдя. Як тоді, на Почайній, коли вона принесла хусти на річку прати. Стежив за її осяйними на сонечку зграбними рухами, як ловко викручувала полотно і влучно кидала в кошіль.
— Чия ти єси, дівчино? — насмілився підійти ближче. Зиркнула широкими зіницями з-під шнуркових брів, відкинула русяву косу на плече.
— Вівдя Килимарівна. Живу з братом і братовою та їхніми дітками. Бо батенька й матінку чума забрала… А ти хто?
— Софроній Пекарський, дидаскал піїтики в колегіумі.
— Навчитель піїтики? Ого! Такий молоденький! То ти можеш скласти віршика на честь дівчини? — хитрувато всміхнулася.
— А чого ж, — поважно відказав Софроній. — Хоч і зараз.
Відійшов трохи набік, замислився, а Вівдя виполіскувала хусти й лукаво поглядала на нього. Софроній ворушив губами:
Отрочице мила, очі твої оксамитом устелено,
А коси твої, яко житній снопок перевеслом схоплено,
Стан твій тонкий і налитий, як яблуко в осені златі,
І облягає його краснотканий кирсет у блаваті,
Руці твої, як проворнії білиці грають на сонці,
Перса твої, яко дивнії квіточки в чистім віконці.
Альбо Амур чи Купідон над тобою крилами ширяють.
В отрочім серці шалене кохання вони розпаляють…
— Уже склав. Слухай-но, панянко Вівдю.
Дівчина зацікавлено прислухалась, щічки її запашіли, ротик розкрився, блиснув разок зубів.
— Ого! Ти й справді піїта. Анумо ще повтори. Аби я завчила напам’ять. Так. Іще, вдруге. Вже запам’ятала. А тобі за це ось що…
Вона притьмом підскочила до Софронія, стала навшпиньки і цьомнула отетерілого дидаскала у м’якого лівого вуса. Саме в лівого… Наче обпекла. Довго палила його та жарина, а очі затягнуло туманцем. Де стояв, там і сів на пісок… А коли опритомнів, Вівді не було, зник і кошіль з хустами. Е-ех, дурню, треба ж було завдати важкого кошеля з мокрою білизною собі на плечі й провести дівчину.
Софроній повернувся обличчям до стіни — може, вдасться-таки заснути, як не бачитиме у вікні химерну вербову гілляку, що змовницьки ворушила вусами, кліпала віями, підсмикувала брови. І раптом почув аж трьох зозуль урізнобій. Де вони взялися? З дніпрового гаю? Давно він не чув зозулячого кукання. Одна видзвонювала маленьким молоточком по ковадлу, друга бухкала, наче в порожню діжку, а третя кукала журливо, стомлено, ніби справляла тяжку повинність. Поволі вщух вечірній гомін, і тільки й чути було, що трьох зозуль. Увесь світ затаївся — і люди, і тварини, і птахи, і комашня — та й слухав собі тих оповісниць.
Що вони віщують — добре чи зле? А хто їх відає…. Кукають і кукають навперейми, та так чітко, десь тутечки поряд, під вікном. Софроній, забувши про все, наслухав. Ось першою вибула з гри журлива зозуля, за нею вмовкла, ще тричі з паузами бухнувши в діжку, друга, а та, котра видзвонювала молоточком, легко й дзвінко кувала. Десять… двадцять… п’ятдесят… — лічив Софроній. — "Це стільки мені жити". Сімдесят… ого!.. Сто… Сто тридцять. Софроній підвів голову від подушки, щоб ліпше чути. Сто п’ятдесят… вісімдесят… двісті… Скинув свитину, якою вкривався, сів на ліжку, обхопив руками коліна. Двісті сорок… Господи, та що ж це діється? Двісті п’ятдесят років?! Вісімдесят… Триста. На мить замовкла, пийнула, мабуть, водички, прочистила горлечко й знову за своє. Триста двадцять… тридцять… сорок… п’ятдесят… та й іще п’ятнадцять на додачу. Вмовкла… Знову кукнула зо три рази і, зітхнувши, спочила. Софроній розгублено всміхався в темряву ночі. Триста шістдесят вісім літ… "То це ж я до страшного суду доживу".
Невиспаний, пішов на уроки до колегіуму, і тут на нього чекала несподіванка: до класу піїтики з’явилося лише двоє — Яресько Пірпик і ще один хлопець.
— А де решта? Де Кирило Дзюбар?
— Кого не пустили батьки, а Кирик подався з козаками за Оболонь. Перестріватиме ляхів і литваків. І я просився, та мене не взяли…
— Чом так, Яреську?
Хлопчина похилив голову на груди, засоромився.
— Сказали: ще малий виріс…
Учитель навіть не посміхнувся і почав урок. Тривожно на душі. Двійко школярів замість цілого класу. Розповідав про акровірш, наказав записати до нотат домашнє завдання: скласти такого вірша, щоб перші літери рядків утворювали ім’я школяра-автора. Попрощався з дітьми до завтрашнього, але чомусь був переконаний, що завтра не прийдуть і ці двоє. Пішов до Гізеля, той не сидів над книжками, а, як видалося Пекарському, схвильовано міряв кроками свою келію.
— Пане префекте, тільки двійко хлоп’ят з’явилося на урок піїтики. Мо’, вже досить шкільної забави цього літа?
— Я гадаю: доста, пане дидаскале. Ми і так подовжили студії на чотири седмиці проти нашого звичаю, бо ж зимова голодівка розігнала була учнів. А тепер інча кгвалтовна причина…
Якась тривога, цікавість гнали Софронія у Верхнє місто, з валів якого так далеко видно. Заліз на городню поблизу Михайлівських воріт, обережно ступав по колодах зі щілинами між ними завширшки з добру долоню, зупинився скраю, затамував подих. Господи, який-то простір, яка дализна виповзала й ширшала з-під ніг! Кинув погляд туди, де за Почайною, за піщаними косами й кучерявим верболозом причаїлася зелена, як весняний моріг, Оболонь. Розкішні луки, напоєні дніпровою водою, стелилися рівним килимом, й дарма було вгледіти на них мурашки людських постатей, а ще далі, за десяток верст, у напрямку Вишгорода — клубочилися кульки диму, наче хлоп’я босою п’ятою чавило порхавки. Це там! При дніпровій сазі стріляють пищалі-фальконети й козацькі сотні стримують військо Радзивілла. Голосно забилося серце: побачити б зблизька—хто кого… Кульки диму поволі розповзалися й танули, натомість в інших місцях випорхували й клубочилися синювато-сиві хмарки.
Постояв ще, знявся вітер, заграв чубом і вусами, смикнув за поли свитки. Софроній обвів поглядом далекі позадніпрові овиди, зітхнув і зліз по рипких сходинах з городні.
— А що побачив, пане вчителю? — спитав воротар. — Начуваймося: прудко шляхта котиться, та не в той бік… Як бувало три літа тому: хлоп виганяв свого пана в самій одежині з душею й дітьми. Як не забив — і те добре. Тепера пан пригадає те хлопові. Затріщать кісточки, й обважніють палі…
Софроній дав воротареві шеляга — за показ — і спустився на Поділ. Блукав містом без мети й охоти. Забрів до Килимаренкового двору, став біля тину, дивився на підметене подвір’я, господарів не чути, лише дітлахи в коротеньких сороченятах без штанців вовтузяться на землі під яблунею, зачорнивши задки, коліна й п’яти. Це ж тут, під яблунею, він стояв, позираючи на замерзлі шиби й міркуючи, а чи випадає йому знову пертися до хати, коли його виведено за поріг, як вола. Не пішов, не наважився… Якби ж то знав, що там замишляють Лавро з Шабібом…
— Га-а! Пане навчителю, коханку Вівдин! Пожалував! — кричав тоді до нього Лавро. — А прочитай-но нам з паном-турчином свого віршика. Вівдя похвалялася. Любий їй той віршик.
Дівчина обносила брата й гостя оселедцем і житньою соломахою. Звідки взялася риба, та ще й житня крупа в голодний час? А винце заморське? Не інакше як турчин настачив. За які дива? За килими Лавра і його жінки? Щось ніхто їх не потребує в скрутний час… А турецькі килими славляться на весь світ.
— Сідай і ти, пане Сохроне. Ки-иш, животи пооб’їдаєте! — цикнув Лавро на дітей, котрі сопіли над спорожнілою мискою й облизували ложки. Двійко скочили на піч, а третій, пуцьвірок, рачки поліз долівкою в куток. Бліда й змарніла Лаврова жінка щасливо осміхнулася услід наїдженим дітлахам.
Софроній сп’янів на голодний шлунок від першого ж келишка. Читав свого вірша з виголосами, виставивши наперед ліву ногу й заклавши правицю за пояс. Лавро ляскав його по спині, а чорнобородий турчин загадково й недобре кривив червоні губи. Зрозумів щось чи ні? І поглядав на Вівдю — схудлу, тоненьку, з нездоровим рум’янцем на щоках. Вівдя стояла біля печі, склавши руки на фартушку, і збайдужіло чекала на братові накази. На Софронія не дивилася. Той літній вірш, за якого аж поцілувала парубка, чи й доходив до її свідомості зараз? Софронія пройняла тривога: недобрі ці турчинові гостини… Чого він хоче від Лавра?
— Пан Шабіб бере в мене партію краму, натомість дає вовну, аби я на весну приготував іще. Та головне, жалує з свого обозу харчів і монет трохи. Килимаренки не здохнуть з голоду! До весни матимемо якусь затірку. Га-а! З-поміж усього килимарського цеху пан Шабіб вибрав мене і мій крам, бо такого нема ні в кого! — Лавро чомусь прискалив око на Вівдю.
— Аллах створив нас чоловіком і жінкою та зробив з нас народи і племена, щоби ми знали один-одного, пане Лавріне…
— А тепер, Сохроне, іди з богом! Подякуй, що нагодився на соломаху. Іди, іди! Та не базікай про те, що бачив і їв у мене. Про пана Шабіба не плескай язиком.
— Мої справунки з паном Лавром — тільки наша з ним справа. Не мусить ніхто про них відати. — Турчин свердлив Софронія чорними чаклунськими очиськами. — Таїна між торговими людьми не повинна бути помітна чужому окові, як не видно сліду чорної мурахи, котра ступає чорним мармуром темної ночі.
Килимаренко узяв Пекарського під лікоть, як обценьками вхопив, насунув на маківку шапку і спровадив з хати. Якби ж то знаття Софронію, яким винцем і якою стравою його пригощали, яку ціну сплачено за них.
Сьогодні Софроній стояв біля тину Килимаренка, хотів уздріти його ще раз після вчорашньої зустрічі в шинку, подивитися йому в тверезу душу, але господар не виходив, певно, важко спав з похмілля.
Наступного ранку Пекарський оголосив двійкові школярів, що науку скінчено до осені, нехай ідуть по домівках: Яресько Пірник, син монастирського селянина, — до Китаївської пустині, а другий, міщанське чадо з Василькова, — нехай пробирається до свого містечка.
Покінчивши з цим, дидаскал ретельно оглянув спорожнілу залу класу піїтики, повигрібав й виніс сміття, позсовував докупи столи й лави, щільно зачинив обидва вікна, почепив на дверях замок, а ключа на мотузку повісив собі на шию.