Так легко й природно, так сонячно й радо.
Троянди, фонтан і сири з виноградом,
Смачнюще вино і старий далматін…
Це був її триб, наче вічності плин.
Згадаю, всміхнусь… Це було чи наснилось…
Концерти в саду… Коли небо світилось
Від звуків могутніх Бетховена й Брамса.
А потім до ранку шампань і фугаси.
Як нам смакувало її ноу-хау –
Фугаси й шампань, витребенька зухвала.
Всміхнусь і згадаю, як ти мене вивів
На місячну стежку у темній долині.
Летіла мелодія, ніжна й прозора…
Із небом зливались дерева і гори.
І якось урочо в казковім Шварцвальді
Звучав неймовірний і вічний Вівальді…
А я, наче вірш геніальний, ту мить
Завчала напам‘ять, аби повторить
Або прокрутити, неначе кіно,
Те щастя, що Богом було нам дано.
ЙОНЕСКО МАВ РАЦІЮ
Клекоче час чи ні – курличе,
Чи чвалом розсіка межу.
Зникають дорогі обличчя…
По споришу, по споришу
Кудись… Чи десь… Відходять друзі…
Як розумію я Йонеско!
Життя – абсурд! Коктейль чи смузі…
Якщо на все дивитись чесно.
Ну що є вірш, як не гіпноз?
Він вас гіпнотизує,
Немов сирени спів чи щось,
Що не існує всує.
Ідея, тема – це абсурд.
Правдивий вірш як мантра.
Для кого він – не в тому суть.
Суть в тім, що буде завтра.
Адже збуваються рядки…
Оті рядки пророчі
Через роки, через віки
З‘являються на очі
Тим, хто про них
Не знав й не чув…
Поетові прозріння,
Немов енергетичний струм
В майбутніх поколіннях.
* * *
Півроку ні рядочка,
Ані слова.
Мовчить душа. Вона сумна й сувора,
Чи пребува у летаргічнім сні.
А може під крилом цієї тиші
Вона росте, мов древо, вище й вище,
Щоб вибухнуть плодами восени.
* * *
Поезія – це трепет,
Це пристрасті вогонь,
Взаємності потреба
І теплоти долонь.
ДУМАЮ ПРО КАВАБАТУ
В ту осінь я була крилата,
Була щаслива, мов у сні,
Бо Ясунарі Кавабата
Ніби на білому коні
В студентські будні увірвався…
І все сторчма, і хтозна як…
День починавсь і не кінчався…
І тільки ох, і тільки ах…
ЛІТНІЙ МИКОЛА. НАДВЕЧІР‘Я
Ти поруч десь. Твоя присутність
Немов оцей легкий туман,
В якому буднів многотрудність
Бере поезія у бран.
Ніщо не важить… Тільки рима…
Ота банальна – кров, любов…
Правда душі несповідима.
Є в ній енергія основ.
Не просто вічності – безсмертя…
Знов оживають знаки стерті
І промовляють знов до нас.
ЧАС "Ч"
Час "Ч" неждано наступає…
Ще вчора – суєта, тусня…
А нині знаєш, що немає
Якогось іншого буття
Окрім пера й листа паперу,
Окрім осяяння душі…
Ніби вступаєш в іншу еру,
Де тільки правда і вірші!
ВІЧНИЙ ДУХ
* * *
Зима була важка:
Морози і сніги
Упали на дахи,
Мости і береги.
У синьожилах кров
Завмерла чи застигла,
Зима була важка,
Без сонячного світла.
Без жартів і розваг,
Вечірок і концертів,
Здавалось, злющий маг
Всім нам бажає смерті.
Бо вийти за поріг –
Це значило потрапить
У світ нежданих бід,
Де ризик технократій
Вже й не такий значний
(А от бурульки з даху)…
Дивитися на них
Я не могла без жаху.
І віщував прогноз
Замети і завії.
Мороз, мороз, мороз.
Без жодної надії.
І все-таки весна
Прийшла, ні прилетіла,
Мов янгол голубий,
Голубка сизокрила.
І спалахнув каштан
Суцвіттям полум'яним,
І засіяв бузок
Бузково і духмяно.
І змучена душа
Наповнилась снагою
Неначе небеса
Говорять ізі мною.
* * *
Вночі, коли погас овал вікна,
Я вийшла на балкон. Іще весна
Була далеко, а прогноз невтішний
Не радував і закликав чекать.
Мовляв, ось-ось і Божа благодать
Зійде з небес на землю нашу грішну.
Я підняла обличчя до небес
Й подумала: а може вищий сенс
Людського існування у чеканні?
Чеканні свята, дива, забуття,
Любові плоду з дерева життя,
Й очікуванні подиху останнього.
* * *
Акація в цвіту…
Казковий аромат
Пливе над садом,
Ні, пливе над світом.
Мине весна…
Настане красне літо.
А далі – листопад і снігопад…
Та спогад про оцей весняний сад
Буде звучать
І зігрівать, й світити.
* * *
Мабуть гріх гуляє Києвом.
Відчуваю у повітрі
І солодкий, й трохи змієвий
Трунок у квітучім вітті.
Ах весна! Вже все описано,
Все оспівано стократ.
Та ніхто цього не визнає,
Буде знову віршопад.
* * *
Жасмин і липи, липи і жасмин…
І неземного аромату плин
Після дощу у стародавнім місті.
Алеї в надвечір‘ї золоті,
Дзвіниці, вежі, пагорби святі,
І помисли, піднесені і чисті.
* * *
І кожна весна чудотворна, мов Бог,
І кожна зима наче маг – гіпнотична,
І ніжність весняна, і осінь велична…
Та в часі між ними, на жаль, тільки крок.
* * *
Все зацвіло. Ні – забуяло!
У світі більше світла стало.
Я вийшла в сад і заніміла,
Бо лопотіли білі крила
Старезних яблунь.
Це весна!
Скінчилася пора сумна
Морозів, і сльоти, і бруду…
Прийшла весна! Збулося чудо!
* * *
Цвітіння мить, кохання мить, мить щастя.
А решта? Це турботи і напасті.
Суцільна проза чи експеримент.
Що ж в цім житті нас міцно так тримає?
Не хочемо ні пекла, ані раю,
Аби продовжить день свій хоч на мент.
* * *
Ні, не спроможуться вуста
Назвати диво дивом.
Так, знов любов й знову весна,
Неждана і вродлива!
* * *
Я вікно відчинила. Світала весна.
Ранку мрево рожеве. Дерев білизна.
Прохолодного саду чи шелест, чи сміх
Залетів у кімнату й застиг.
* * *
Сусідство бузини було, мов енерджайзер…
Крок, другий і єство наповнив аромат.
І я її молю: "Не гасни, протримайся!"
Та диво це зника, як у мережах чат.
* * *
І кожний вечір – соло бузини…
Це час її, точніш, її highlight.
Світ пахне бузиною. Тож вітай
Ці ферамони! Гіпнотичні сни
Їх супроводять. Спробуй, поясни
Це диво, цю субстанцію, дивак…
Світ пахне бузиною, позаяк
Надходить час для сола бузини.
* * *
Коли геліотроп у Всесвіт посилає
Чудесний аромат, неначе спомин раю.
Коли гліциній блюз, як море, темно синій,
Звучить удалині, в долині й на вершині,
Коли твоя рука стиска кермо червоне,
Й дорога нас веде у гір зелене лоно…
Все це довкруж, усе і цілий світ –
"pro domo".
* * *
Півонії невдовзі зацвітуть.
А півники (як шкода) відцвітають.
Каштани у цвіту –
Сама могуть,
А липа у цвіту,
Мов древо з раю.
І кожен крок
Назустріч цій красі,
І кожна мить
Прекрасна й неповторна,
І нота у душі
Така мажорна,
Така безхмарна
Радість на душі.
* * *
Я іду, мов приймаю парад,
Цього війська у строях зелених.
Воно дивиться радо на мене
І бадьоро гукає: "Віват!"
Ця нестишена пристрасть весни
Розбудила у серці свободу.
Чую збудливий голос природи:
"Возлюби, забажай, пригорни!"
Парк за ніч став подібним на сад,
Райський сад у ранковім серпанку.
Той серпанок бува тільки зранку,
Мов злотаво-сріблистий оклад
До ікони, чий смисл – Вічний Дух,
Що пронизує сутність живого
Тіла, дерева, квіту малого.
Хай живуть і спориш, і лопух!
ПРО ЛЮБОВ
І
О, як про це умів Шекспір –
Детально, ніжно, у нюансах…
Про те, хто і за що любив
Описано в сонетах й стансах.
І Бродський так про це писав,
Що легко Нобеля отримав,
Про ту, яку повік кохав
І ледь з кохання не загинув.
Одвічна тема… Не берусь
Її наповнить свіжим смислом.
Цей вірш присвячую комусь,
Комусь на лівім бжезі Вісли.
ІІ
Ось ми залишились удвох…
Лише удвох на цілий світ.
І знаю я – так хоче Бог,
І знаєш ти, що цей політ
Тепер не стримать, не спинить…
Все зникло… Тільки ти і я…
Ні сенсів, ні прожитих літ –
Лише любові течія.
ІІІ
Дивлюсь на тебе
Ти – прекрасний…
Люблю твій голос,
Погляд твій
Й твою появу своєчасну
Колись на вулиці моїй.
СПОГАД ПРО НЕМОЖЛИВЕ
Цей вечір кольорів Матісса,
І ці оливкові алеї,
І вілла ув обіймах бризу,
А ще рожеві Піренеї –
Усе нагадувало літо,
Безумне літо, Гібралтар
І білий храм для Афродіти,
І в нім зруйнований вівтар.
І протяг вічності і вітер,
І ніч, неначе мед густу,
Й сліди віків у ритмах літер,
І височінь, і висоту.
Чи це була любов?
Не знаю…
Скоріш над прірвою стрибок,
Коли здавалося до раю
Один лиш крок. Єдиний крок!
А ЩО ТАКЕ ЛЮБОВ?
А що таке любов? Це сплеск гормонів.
Стріла не в серці, а у спраглім лоні.
Сама фізіологія, не більш.
І ми всесильні, на усе спроможні
Лише цим сплеском керувать не можем,
Ні викликать, ні вгамувать той дріж.
ГОЛОСИ ВЕНЕЦІЇ
Ти чуєш альбу? Це для мене
Співа стрункий гонфалоньєр.
Кохання те було шалене
Й воно існує дотепер,
у віршах…
ДІАЛОГ ПІД ЧАС ПРОМЕНАДУ
– То був роман, точніш love story…
Звучало місто у мінорі –
Дощі осінні і вітри…
Та спогади непереборні:
Сміється світ, цвітуть валторни.
Це щастя, спробуй-но, зітри!
– Забудь, закрий скриню Пандори,
Вона віщує тільки горе.
– О ні, божественний етер
Було розлито у повітрі.
І ті вітри несамовиті
Нас зігрівають дотепер…
Я вірю подрузі, бо знаю
Любов нікуди не зникає.
Не може зникнуть. Ось в чім річ!
Це код нечуваних енергій,
Що порятує й нас від смерті,
Й мільйони дорогих облич!
БОТАНІКА… СПОГАД…
Замість першої пари рівно о дев‘ятій ранку
Я спускалась облупленими сходами,
Між екзотичних рослин з табличками латиною,
Я спускалась на дно Ботанічного саду,
Немов на дно твоєї душі.
Несамовито заливались птахи,
Волога земля парувала ароматами весняних трав…
Цей зеленющий дзбан саду
Дихав енергійно і ритмічно,
Ніби закипав на вогні наших пристрастей.
Добре пам'ятаю оце відчуття
Переходу ув інший вимір,
Коли наші руки з'єднувались.
РАНОК
П‘ю ранок, мов нектар,
Точніше просто каву.
А в ній твоя любов…
Так-так, любов твоя.
П‘ю ранок, мов роман
Пронизливо-цікавий,
А в нім життя мого
Могутня течія.
П‘ю ранок, мов буття відому аксіому –
Даруй любов і світло у житті.
П‘ю ранок і щодня перемагаю втому,
Оскільки у трудах мені минають дні.
МІЙ ШЛЯХ
І
О, я байдужа до людських опіній.
Волію йти до істини сама.
Ні мапи, ні дороги, ніц нема,
А я іду, бо знаю – на вершині
Лиш тільки там кінчається пітьма!
ІІ
Цей шлях мені яснів, зорів
І пахнув, наче дике зілля,
Від Гребенів на Витачів,
Від Халеп‘я і до Трипілля.
Серед шляхів мого життя
Оця прадавня путь народу,
Що світу дарував буття
З землею злагоди і згоди.
Отой пінкод, в якому суть
Усіх земних цивілізацій.
Отой геном, швидкий, мов ртуть,
Який запліднив море націй.
* Шукайте гроші — франц.
* Щасливої дороги… – франц.