Кінець

Воно вкривало сухим жаром площу, сотні апаратів і будинків аеродрому. Інженер Желенський увійшов до кабіни літака і, взявши в руку трубку радіотелефону, слухав.

– Це ви, Еллі? – спитав по хвилі.

– Так, – звучало в телефоні.

– Коли приїжджаєте – і коли від'їжджаємо? – спитав Желенський. – У мене все готово. Все, що маємо взяти з собою – є. Всі матеріали та інструкції я вже отримав, останні привезе з собою Бено. Де він тепер?

– Ще кінчить справи в палаті Комуни – в президії. У мене також вже все, що маємо взяти з собою. Слухайте, Желенський, так, між нами – залишиться яка частина суші – чи ні?

– Побачимо завтра, – була спокійна відповідь інженера. – Так ви за п'ять-десять хвилин приїдете?

– Я гадаю, – закінчила Еллі.

Желенський відклав апарат і кинув оком по аеродромі. Крім шістьох людей, що крутилися біля апаратів, не було живої душі. Адміністрація залишила аеродром, аероплановий рух з другими провінціями був непотрібний. Усі літуни, службовці, вартові пішли чи до міста, чи домів. Залишилися тільки варти при в'їздовій та виїздовій брамах.

На широкій, пустій дорозі, що вздовж прорізувала аеродром, показався механічний автомобіль на двоє людей, що з великою скорістю наближався до флотилії Желенського. В ньому Бено і Е. Келлер. Бено сам керував машиною. При від'їзді ліквідаційної комісії, згідно з постановою президії ЦВК і ЗРНК, не мало бути нікого. Півгодини по відльоті комісія мала дати до Пекіну радіодепешу і на випадок отримання відповіди щодесять хвилин посилати звідомлення про свою працю.

Бено вийняв з автомобіля невеличку скриньку, став побіч Желенського й його флотилії і коротко сказав:

– Товариші! Мета й завдання нашої поїздки вам відомі. Знаєте, що маємо виконати завдання – провірити загибель континентів і людства. Я знаю, що до останніх сил виконаємо наш обов'язок. Наколи все до від'їзду готове, – можемо відлетіти. Я хочу ще вас звістити, що ЦВК підкреслює важливість нашої праці і, будучи певним, що ми її сповнимо у самих виїмкових і важких умовах, вітає вас і прощається самим гарячим почуттям, на яке здібні керівники – представники загибаючого людства. Їдемо, товариші!

І перший увійшов до кабіни "Урицького", в якому три години тому приїхав до Пекіну. За ним увійшли Е. Келлер і Желенський, що зачинив за собою двері від кабіни.

– Від'їзд, – кинув по телефону літакам.

Як на команду, заграв пропелер "Урицького", а йому відповідали ще два другі.

Він легко, просто, без найменшого потрясення піднявся в простори... За ним вантажні апарати.

Бено подивився на хронометр, кинув оком на Желенського, котрий узявся за роботу над компасом та апаратами орієнтації серед безмежного простору повітря й води, та на Е. Келлер, і сказав:

– 3 година 15 хвилин. Коли я від'їжджав з палати Комуни – не відповідала вже ні одна станція Европейського ні Американського районів. Нью-Йорк перестав відповідати о 2-й годині. Останню радіотелеграму з Американського району послав Вінніпег-Ман. Не відповідали вже також ні Багдад, ні Ташкент, а навіть Сингапур.

"Урицький" підносився шрубовим рухом прямо вгору. Коли піднеслися і осягнуто висоту 3.000 метрів, Е. Келлер, що ввесь час дивилася в дзеркальний апарат, сказала:

– Видно дуже невиразно.

До тисячі метрів можна було розпізнати рух людности на дорогах від берегів моря у напрямкові суші – до Пекіну. Хвилі моря тепер з'являються, як чорна, безвладним рухом вперед ідуча маса, що наче засмоктує континент.

Бено, що також дивився через другий апарат, відвернувся від нього і, звертаючись до Желенського, спитав:

– 3.000 метрів минули?

– 3.270, – відповів запитаний.

– Коли так, то завертай прямо по лінії нашої маршрути, – скомандував Бено, – нічого дивитись на кінець людства. Нам інший шлях! Тепер ми – все людство!

Желенський передав приказа телефоном, пропелер змінив темп, і апарат поплинув рівним, тихим рухом на північний схід, щоби осягнути приблизно пункт понад Монт С. Еліє на Алясці, і звідтіля поплинути Північним полярним колом до берегів затоки Гудзона. Опісля флотилія мала завернути сотим меридіаном прямо на південь, перетинаючи таким способом водний простір над місцями, де була північна Америка по лінії Вінніпег-Мехіко.

Від океану пригнало збиті валки хмар, які закрили вид на землю. Флотилія осягнула за 20 хвилин місця, де була Камчатка.

Хмари закрили землю; крізь них не було нічого видно.

– Вдолину, – скомандував Бено, – 300 до 500 метрів над поверхню води.

Желенський передав телефоном.

Апарати поплинули вдолину і по короткій хвилі вирівняли знову свій рух уперед.

Плинули тепер серед безмежної тиші. Вона вкрила безкраї чорних безоднів океанських вод. Над місцем, де була Камчатка, ніякий слід, ні рух, ні згук, ні кавалок живої чи мертвої матерії, крім води, не пригадував існування чогось иншого, крім води та хмар. Навіть птахи зникли, видно, відлетіли в сторону, де ще був клаптик суші.

А може, вже погинули?

Ні з Камчатки, ні з прилежної до неї частини Азійського району не залишилось найменшого сліду.

На місці, де була щілина Беринга, між самим останнім кінчиком північно-східної частини Азійського району та Аляскою (північно-західним півостровом Американського району) вони завернули на схід і поплинули вздовж Північного полярного кола.

Е. Келлер подивилася на годинник і сказала до Бено:

– Бено, четверта година минає, – пора давать радіотелеграму до Пекіну.

– Знаю, – відповів Бено, – зараз телеграфую.

Він сів до апарату і вистукав на клавішах:

"Переїхали щілину Беринга і пливемо по лінії Полярного кола. Ніякого сліду континенту на лінії Камчатка-Аляска немає. На захід від острова Альберта завернемо – понад територією, де була Канада – на південь. Відповідь. Бено".

І він, Е. Келлер, і Желенський, що піднісся від своїх май і обрахунків та апаратів для орієнтації, всі вони чекали на відповідь з Пекіну.

Чекали з запертим віддихом і стисненим серцем. Секунди стали віками, кров у жилах котилась неспокійним ритмом і зловіщо, з насмішкою ревів-сміявся пропелер.

Минуло п'ять безконечно довгих хвилин – відповіди не було. Тоді Бено ще раз на буквах апарату повторив текст останнього повідомлення.

І на цей раз радіоапарат не подзвонив...

Безмежні водно-повітряні простори мовчали.

ТІЛЬКИ ВОНИ

– Значить, ми – і тільки ми – вся людськість, – сказав Бено. – Вперед, вперед, Желенський, щоби виконати наше завдання, а опісля – за нашими братами.

Желенський знову похилився над рахунками і через хвилину сказав:

– Пливемо над місцем, де був острів Альберта. Чи завертати на південь?

– По маршруті, – відповів Бено.

Встав від апарату, при якому неначе чекав відповіди, перейшов кабіну і мовчки сів у кутку побіч книжної шафи. По хвилі Е. Келлер, що все дивилась через дзеркальний апарат на долину, піднеслася і підійшла до нього. Хвилю дивилися на себе...

Желенський також перервав свої обрахунки і також піднісся від свого столика.

На обличчях цієї трійки, що виконувала останній приказ людства, видно було втому.

Крім цього була непотрібність життя...

Під впливом важких думок Желенський сів на козетку, зложив руки між коліна і похилив голову.

Слова втекли десь в незвісність, думки набрали якоїсь дивної ясности і жорстокої бистроти.

Е. Келлер ніжним жіночим рухом притулилась до Бено і одночасно напівнесвідомо, щиро, з глибоким почуттям ласки поклала свою руку на похилену коло її колін голову Желенського.

Вони були для неї більш братів, коханків, товаришів... Почуття, що в цю хвилю виповнило її грудь, не відчувала і не знала ні одна жінка світу.

Бено перший заволодів настроєм.

– Розніжились, друзі, – сказав твердим голосом. – Не вільно і – не пора.

Він встав.

– Треба скінчити завдання.

Рішучість і сила могутнім акордом задзвеніла в його словах.

І одночасно шорстким, смілим рухом похилився до Е. Келлер і ніжно, з глибоким почуттям поцілував її в голову. Одночасно обняв Желенського...

– Вперед, вперед, товариші, щоб скінчити нашу маршруту – вперед, дорогі!

І пішов дивитися в дзеркальний апарат.

Під ними морщила-гнулася поверхня вод під подихами лагідного вітру. Було по европейському часі ¹/₂ до 6-ої вечора, і на місці колишнього Американського району світало. Наліво від лінії маршрути зачервонілося пурпурою й золотом небо, з якого зникли хмари, відбилося в ритмічно-схвильованому, рухливому водному безкраю. Десь на кінцях небосхилу, там, де пурпура і золото почали зливатися в мільйони веселково-барвно-білих електричних блискавиць, підплинула хмара і зарисувалась своїм довгим м'яким оболоком – наче великий птах. Він летів сонцю назустріч...

– 6-а година, – сказав Бено. – Вечором 28 липня, рахуючи часом східної півкулі. Даю останню радіотелеграму:

"Всім, всім, всім!

Ліквідаційна комісія Земрадреспубліки пропонує кожній радіостанції, що залишилася або могла залишитися, повідомити про себе негайно в напрямку 100 меридіану. Бено".

І на цю депешу, послану можливо найбільшим напруженням радіоапарату, не наспіла ніяка відповідь.

Желенський взяв трубку внутрішнього телефону й кинув команду-приказ:

– При апаратах працювати на зміну. Ми в кабіні також вартуємо. Перед нами ще 20 годин подорожі. Континенти зникли, на наші заклики по радіо немає ніякої відповіди. Їхати прямо меридіаном 100.

А тим часом зійшло сонце.

Наперед показало з води червоний край і мільярдом золотопромінних стріл кинуло в воду. Опісля неначе затремтіло з напруження, насилу, всім тілом відірвалося від поверхні вод і піднеслося в простір. Червінь і пурпура змінилися на світляне тепло. Воно радісним безжурним сміхом вкрило подорожнє спорудження кабіни.

Промінь життьового світла пронизав всесвіт...

– Бено, – сказав Желенький, – я тепер засну на годину-дві, а ти почергуй. На 6-му градусі полудневої ширини, коло місця, де була Патагонія, заверни на схід.

Він розложив крісло, що стояло наліво від його столу, приліг і моментально заснув.

Втома, непереможна втома заволоділа Бено і Е. Келлер. При моторах, що працювали без відпочинку і перебоїв, вартували літуни. Инші заснули також кам'яним сном виснаження – смертельним останнім відпочинком.

Події останньої доби надто розторощили нерви тих людей...

Бено подивився в дзеркальний апарат.

Він відбивав тільки синяво-жовто-золоту сонячну поверхню води...

Е.