– Я чував, що се загородовий шляхтич.
– Авжеж, – відповів поважно молодець. – Худа фара у мого родзіца, але все-таки яка така субстанція єсть.
– А коли так, то не гнівайтеся, вашмость, за постпозицію, – перепросив Бялоскурський, усміхаючися приязно. – Тепер між лісовчиками та іншими жовнірами мало статочних людей, а ім'я вашмості мені справді не чуже, але, крім батька, фамілії вашої не знаю. Ну, розказуйте, пане Угерницький, та переплітайте медом.
І Угерницький став розказувати.
– Як ваша милість, може, знають, брав мій батько дуже пильну участь у московських та інфлянтських війнах, бо є гарячим прихильником короля, більш, ніж хто-небудь із сусідів. Однак за всі заслуги не одержав він обіцяного староства, лиш якусь пустиню на ріці Тясмині, у самій татарській пащі. Люди, що там бували, кажуть, що там пустиня, ліс, луг і степ – усього доволі, тілько людей нема. Така-то була й заплата. Та на сих війнах стратив батько багато літ, а й дома бував тілько часами. На щастя, мав батько доброго сусіда та розумну жінку, тому не лише не витратив майна, але ще й приросло воно чимало через численних утікачів з-під інших панів. Єгомость пан Попель живе, як римлянин, а моя мати також не тратить гроша на адамашки, атласи та ношення з жемчугів та самоцвітів. І мене виховали як слід. Учений єромонах Андрей, відданий друг батька, жив у нас, а будучи ученим, став нас обох учити. Та ось вернув батько, лихий на се, що не дослужився кресцитиви, і зараз виправив мене до Ярослава до єзуїтів, щоби тілько дальше від хати. Була між ним і Андреєм велика суперечка, мати плакала…
Тут молодець зам'явся і почервонів, бо замітив насмішливий вираз лиця свойого товариша. Помітив його змішання й пан Бялоскурський і поміг молодцеві видобутися з клопоту.
– Ну що ж дальше? Шляхтич уперся руками й ногами, і ви мусіли їхати, правда?
– Так! Всадили нас у карабон, дали слуг та старого ренкодайного Василя Дрогомирецького для опіки й вислали з довгим листом до патрів єзуїтів. Так приїхали ми до Зборова. Станули ми у коршмі, а коли повечеряли і пішли спати, каже Іван: "Як хочеш, Юрку, їдь далі, а я не поїду. Жаль мені тебе, бажав би тебе врятувати, та не врятую узаперті, хіба на свободі берегтиму твого добра, інакше пропадемо, мов пес у ярмарок!" І справді, ми православні, при тім русини, і сього не цураємося, нам нема діла до єзуїтських вигадок. Тому я й рішився сказати "тікаймо!"
Ми повставали, нишком узяли два коні, на яких їхали наші два гайдуки, і махнули на чотири вітри. По дорозі каже Іван: "Їдьмо до Львова, там нас не будуть шукати, бо думатимуть, що ми втікли на Україну". Ну, й ми приїхали до Львова. У Львові є вірменин Гошович, що мав свого часу два арти в наших лісах, коли батькові треба було грошей на похід. Він нас прийняв, і ми сиділи в нього тиждень, а відтак каже він до нас: "Слухайте, хлопці, я дам вам грошей, а ви дайте кавалерський пароль, що вернете домів". Але ми не хотіли вертати, бо знали, що старий зм'якне лиш тоді, коли нас не буде, а як вернемо так швидко, то виб'є і впреться при своїм, хоч гинь!
Тоді став Гошович просити, щоби ми покинули його хату, бо батько міг би дізнатися, що ми в нього, й тоді став би мститися на його возах, грошах або й на ньому самому. Се ж дуже легка річ. Вірменин не має, як шляхта, на чому держати сотки гайдуків, які берегли би його.
На тому стало, що ми пішли до міста шукати собі пристановища. Та саме тоді посварився був якийсь там можний шляхтич Ваповський із магістратом, бо магістрат позволив сидіти в місті якомусь там його ворогові, панові Лагодовському. Ваповський напав на місто, одбив міських пахолків, а відтак найшов Лагодовського недужим у кам'яниці і велів застрілити свойому ренкодайному з півгака.. Зробився крик у місті, та аж Ваповський виїхав, староста вислав і своїх пахолків, а ті стали чіпатися всіх, кого запопали, а вкінці й, нас обох. Ми побилися з ними і втікли, але до міста вже годі було вертати.
Так заїхали ми до Городка і опинилися тут без тинфа при душі. Іван каже: "Ну! Нема гроша, є шабля, живімся по-рицарськи!" Але я сього не люблю. Опришків та волоцюг і так доволі. Так ми й найшлися у клопоті. Аж тут стрінули ми пана Жарновського, який збирав якраз полк легких їздців, і ми втягнулися до реєстру.
– Eheu! Що ж ви вчинили? О необачна молодість! – крикнув пан Бялоскурський. – То ви не знали сих полковників, які обдирають зі шкіри шляхту і хлопів, а відтак виводять полк та продають його чужим за гроші?
– Ми чували про се, і я остерігав Юрка, – сказав Іван, – та Юрко твердив, що Жарновський – се велика шляхта, і на такий підлий процедер не піде.
– Ха-ха-ха! – засміявся Бялоскурський. – Нема у вас, панове, експерієнції. Ото вигадали! Хто тепер не має процедеру? Перші роди обдираються взаїмно між собою: Гербурти, Красіцькі, Стадницькі, Сангушки, Калиновські, Струсі, а Жарновський мав би бути інший? А що ж тепер найдете шляхетнішого від експропріації рицарською рукою? Що се за шляхтич, що не має на собі ні одної кондемнатки? Перша інфамія та баніція – се неначе конфірмація шляхтича. Хто доробився коли правом кресцитиви? Сей Жарновський дістав сублевацію баніції та вербунковий лист від короля, щоби збирати військо. Королеві треба, бач, було гроша, а Жарновський за одно і за друге заплатив, і то добре. Як же ви могли сього не знати, се ж зовсім звичайна річ!
На лиці Юрка показався вираз незадоволення. Бач, моральні науки пана Бялоскурського не припали йому до вподоби. Але вчас торкнув його Іван ногою попід стіл, і він не відповів нічого.
– Що ж дальше? – допитувався Бялоскурський. – Дуже цікаві сі казуси вашмостів. Здається, читаєш який діярій.
– Не було нам до цікавості, коли нас стали морити голодом та гнати з села до села, аж десь на Шлеськ. Ми змінилися в банду опришків, крали і рабували що попало. Аж коли Жарновський напав коло Тшебіні на двір якогось свойого ворога, все спалив, знасилував жінку господаря, а його самого казав повісити, ми завернули коні і втікли. Попередньої днини виплатив нам Жарновський жолд, бо багато з нас хотіло його покинути за недодержання умови. Так ми доїхали до Перемишля і хотіли найти місце на дворі якого пана. Але в місті побив саме якийсь пан католик православного попа, який ішов із процесією, а ми вбили сього шляхтича і його двох слуг. Зчинився гвалт, і ми втікли сюди. Ось і все.
Бялоскурський попив меду.
– Ну! Ну! – сказав. – Вже-то не можна вашмостям підмовити молодечого вігору та кавалерської фантазії, а якраз таких людей мені треба. Ось слухайте!
Тут пан Бялоскурський потягнув меду, обтер губи, а відтак присунувся до молодців. У коршмі було тихо. Матис сидів за шинквасом, а Залушковський із зав'язаною головою пив пиво кухоль за кухлем, не звертаючи уваги на окруження та клянучи раз у раз нещасного гайдука, якого зажерли пси минулої ночі.
– Бачите, вашмостьове! – продовжав Бялоскурський. – У нас, шляхти, є здавна звичай давати "зацне" уроджених молодців на панські двори, щоби там училися політики та шукали протекції. Ви знаєте, що се не служба, а радше приязнь на весь вік, яка сягає й поза гріб. Не раз заступається можний пан за сиріт свойого слуги, коли їх сусіди женуть із батьківщини. Ще батько не сконав, а вже крадуть та рабують сусіди, що можна, а свояки оружною рукою женуть родину з хати. Тому ліпшим другом є добрий пан, ніж найближча рідня.
– Таки так! – вмішався Попель. – Ніхто не вб'є коня, на якім їздить.
Бялоскурський засміявся цинічно.
– Кепська компарація, вашмості! – замітив. – Скажіть радше, що ніхто не наллє води у власний півгак! Зрештою, – додав поважніше, – з рівними говорю! Тому мушу вам виексплікувати ціле lucrum пропозиції, яку хочу вам зробити. Ви знаєте, що наша рівність перед правом та між собою потрібна лише на виборах, де ходить про чертки, тобто голоси "браці" шляхти. Тоді воєвода піє "кохаймисєн" із першим-ліпшим імці паном Видлубою. А по виборах той сам брат – се golota et odardus, і псами нацьковують його паничі. Все ж таки кождий пан мусить мати людей, що орудують його майном та віддають йому хоч частину доходу. Вони крадуть, що можна, луплять хамів та ликів, але тримають гайдуків і боронять панської справи. Тому він їх береже, форитує і custodit. Бо який чортяка служив би панові, якби не був певний протекції? Та не в сій матерії хочу трактувати з вашмостями. Ви, певно, хочете махнути на Україну, правда?
– Ніби так! – потвердив Угерницький.
– Так, рука руку миє! Ви останьте в мене, і хоч я не пан і протекції вам ніякої не вироблю, але дам нагоду поїхати на схід і дам потрібні гроші. Ви будете мені пильнувати якийсь час хати – не як ренкодайні, ані як державці, – бо моя субстанція не в земельних добрах, – але як довірені мої други. Ви, пане Угерницький, стали би моїм бурграбйом, а ваш друг – отаманом над гайдуками, бо мій Івашко – "цента" бестія, в Турції бував, світ знає, але злодій! Ну, згода?
Угерницький глянув на Івана, а сей покивав головою на знак згоди і сказав:
– Думаю, що пропозиція вашої милості така корисна, що її lucrum кождому в очі лізе. Правда, Юрку?
– Так! Одно тілько, ваша милість, – замітив Угерницький, – ми православні і русини!
– Не віра чоловіка, але чоловік віру красить! – сказав сентенціонально пан Бялоскурський.
Із зачудованням глянули на нього молодці. Се був погляд дисидентів та схизматиків.
– Бачу, що ваша милість – се муж рідкої ученості в книгах та експерієнції в життю, – поспішився сказати Попель. – Любо буде нам служити йому, а ми не з тих, що у службі шукають наживи.
– Ха-ха-ха! засміявся Бялоскурський. – Самі, вашмостьове, кажете, що я vir peritus. Таких, що крадуть, на віз не забрав би. Та мені треба не слуг, а другів і людей гонору, тому вибрав вас, бо бачу вашу virtutem et veritatis sanctum amorem. Ось бачите? Мої два други – дисиденти, третій – татарин у Перекопі. Чим же вони гірші католиків?
Ще цікавіше глянули молодці на свойого пана, що по хвилі встав і почав розмовляти з Матисом і Залушковським. Оба молодці вийшли з ізби та посідали на лавочці.
– Ми виплили! – відітхнув Іван із усеї груди й усміхнувся.
– Чи лиш на беріг? – спитав Юрко, розправляючи широкий викладаний ковнір колету.
– Все одно! От буде хоч за що вернути домів у слушний час.