Труби п'ятсот-міліметрові, азбоцементні. На озброєнні матимете тракторний кран. Кранівника теж підшукали. Приїхав тут один з посвідченнями кранівника, тракториста, водія і комбайнера. Спочатку я гадав, що усі чотири "липа". А виявляється, ні.
Я видобув з кишені ту саму пачку "Варни", котрою кіоскерка з одеського перону нагородила мене на здачу, і запропонував обом. Усе-таки гарна річ цигарки. У будь-якій компанії обведеш пачкою товариство, і ти у ньому свій чоловік. Дивно, що ні медики, ні психологи не зважають на цей прихований психологічний фактор курива, родовід якому ще від індійської "люльки миру". Треба б придбати добру запальничку та ще раз переглянути фільм "Що може бути краще поганої погоди". Сто варіантів закурювання з друзями і недругами — і завжди ефектно.
— ...Магістральний канал пролягає від самого Дунаю, — ніби з захмар'я долинає до мене голос Миновича. — Вода йтиме сюди через систему насосних станцій і чотири водосховища, два з яких уже будуються. Від магістрального і розподільного каналів прокладемо потім мереживо обводнювальних.
Він починав говорити й замовкав, коли йому заманеться. Важко було зрозуміти: збився з думки чи ображається. Цього разу я знову взявся "читати" його помисли. Я десь віднайшов, що ця здатність з'являється у людини після кількох місяців щоденних тренувань. Тільки для початку мусиш знати характер людини, її морально-психологічний стан і ще з десяток факторів, які я взагалі вирішив не брати до уваги. Основне тут залежить від інтуїції та логіки мислення. Але якщо ця схема правильна, то я стаю жертвою дивного парадокса. Люди справді думають про те, що я їм "накаркаю". Але судження їхні чомусь абсолютно протилежні "вичитаним" мною. Яку того психічно хворого художника, котрий створює талановиті полотна, але "догори ногами".
— Я ось про що думаю: може, Яна Кобзача, ветерана вашого, перекинути до іншої бригади?
— Вже виникла така потреба?
— Наговорювати на людину гріх. Хлопець з досвідом. Але краще, коли б його межи таких кочівників, як сам. Хтозна серед яких людей жив. Ще почне гратися у зірвиголову, називати вас салагами та насаджувати традиційки...
Проклятий парадокс. Я ж угадав, що він думає про Кобзача.
Учора мало не поцілувалися, то мені спало на думку, ніби Минович жалкує, що не призначив бригадиром Яна. Усе ж правильно, усе логічно...
— Це я беру на себе, — запевнив я, ледь тамуючи роздратування. — Ніяких традиційок не буде. Він стане передовиком виробництва, і його фотографія обійде всі газети країни. Ви особисто вручатимете йому нагороду.
Крижняк і водій разом зиркнули на мене. У начальника той погляд мав би значити подив, але він промовчав. А водій і тут знайшов, що сказати, і сказав: "Ага..."
— Розраховуєш на свій крутий норов? — запитав Минович з легкою іронією.
— Він не крутий. Просто я терпіти не можу цих самих традиційок. І взагалі будь-яких збочень у поведінці мужчини. Від пиятики до фанатизму болільника футболу. Мужчина у будь-якій ситуації мусить лишатися твердим, спокійним і врівноваженим. І якщо вже однією рукою гладить, то другою не повинен потай намацувати камінь, — додав я спеціально для Крижняка.
— Ф'ю-у-у! —присвиснув водій, бо звик втручатися в розмови начальства і навіть устиг призвичаїти його до цього.
"Е, чоловіче, — читав я думки Миновича. — Так ти довго з людьми не попрацюєш. Народ поз'їжджався різний. З усіх країв. До кожного підхід потрібен, кожному догодити..."
— А що, — несподівано зітхнув Крижняк. — Правильно кажеш. Мусить бути твердим.
Водій зупинив машину, сказавши:
— Весела балка.
Стоїмо на високій кручі. Внизу, просто під нашими ногами, звивається глибокий яр, порослий чагарником і старезними акаціями.
— Канал проляже трохи вище, там, де балка починається.
Начальник зняв піджак і підступив ближче до кручі.
— А ви самі звідки? — наважився я.
— З Вінниччини. Півсела Крижняків, і всі родичаються. Але тут я вже давно. В Одесі закінчив інститут, мав призначення до Ізмаїла і ось — начальник будівельного управління. А на будові — ще й начальником дільниці.
Після цієї зупинки ми вже почувалися добре знайомими людьми. Вражала лише його здатність залишатись незворушним. По нім не можна було вгадати ні подиву, ні задоволення. Його обличчя видавалося мені маскою цілковитої байдужості, неначе його господар втратив будь-який інтерес до життя.
Нарешті ми біля незавершеної двоповерхової будівлі першого корпусу майбутнього містечка експлуатаційників. Я вже знав, що це межа нашої дільниці.
— Приїхали, — нагадав водій після того, як вимкнув мотор, а ми ще кілька хвилин сиділи в машині і мовчки вдивлялися у степовий простір.
Приїхали то приїхали... Дістаю цигарки і простягую Крижнякові. Це було своєрідним жестом вибачення за все попереднє.
— Досить на сьогодні, — втомлено відмовився той. — Я ось про що думаю. Дивне це створіння — людина. Канал цей — все одно, що новий Троянів вал, до всіх історій увійде. А ставимось до нього так, мовби перекопуємо грядку.
6
Останнім часом, цілком несподівано для себе, захопився історією цього краю. Віднайшов у бібліотеці кілька книжок, перечитав, проте відомості про давні часи його виявилися такими скупими, що годі було щось второпати. Зрозумів тільки, що ці степи між Дунаєм і Дністром були "ярмарком", куди ніс свою бундючність кожен, хто хотів. Але ніхто не міг втриматися тут досить довго. І так століття за століттям, орда за ордою...
Батько колись казав мені, що завжди треба знати, що то за земля, в яку пускаєш коріння. У нас в долині кожен камінь має свою легенду. А легенди — то історія. Знаючи їх, почуваєшся ланкою, що єднає минуле з майбутнім. Тому, мабуть, і хочеш зробити щось для майбутнього. У Ройлянці я почуваюся чужим. Мені так само байдуже до неї, як і їй до мене. І колись я мушу пізнати легенди і цієї землі, навчитися говорити з цим степом.
У ці дні я все частіше починаю пригадувати Оляну. Схоже, що рятую себе від думок про те "дівча з воза". Ми зростали з нею. Мабуть, стосунки, що були між нами, не варто називати коханням. Просто вона була моєю дівчиною, а я її хлопцем. На селі всі до цього звикли, і ніхто гадки не мав, що могло бути якось інакше. Можливо, коли б ми і надалі лишалися у Беркутах, то давно побралися б. Важко пояснити, що сталося, коли ми опинилися у місті. Мені здається, що їй просто не хотілося скорятись тій неминучості, яка конче мала привести до шлюбу. І вона захотіла розпорядитися своєю долею інакше. Коли ми приїжджали на канікули, зовні усе лишалося по-старому. В місті ж вона ставала чужою. В неї завжди знаходилися сотні причин, щоб не зустрічатися зі мною. Одного разу я навіть побачив її з якимось хлопцем. Але вона лиш холодно ковзнула по мені поглядом і навіть не кивнула на знак вітання. Я навмисне пройшов повз них ще раз, придивився до тхорячого обличчя її кавалера і, насвистуючи якусь мелодію, пішов геть. Того року я не бачився з нею жодного разу, але знаю, що за чотири місяці до закінчення медучилища вона вийшла заміж, а поїхала за призначенням уже без чоловіка.
Певний час мені здавалося, що збайдужів до неї, і був переконаний, що ніколи не намагатимусь поновити наші стосунки. І справді досить довго утримувався. А одного дня сів надвечір у приміський поїзд і подався до села, де вона фельдшерувала.
Медпункт я розшукав уже пізно вночі. Він тулився у старій хатині, поміж двома криницями, що тяглися високими журавлями до тремтливої зоряної плахти. Стояв під дверима, не наважуючись постукати.
Не знаю, скільки б я так вагався, якби від однієї з криниць не підійшла до мене парочка.
— Вона у себе, постукайте, — мовив парубійко. — Щось сталося?
— Ні, нічого.
Він підійшов до дверей і кілька разів постукав:
— Олено Романівно. — І стиха додав:— їй не звикати. Й на світанку піднімають.
— Зараз! — почулося звідти.
— Ну от, — сказав той. — Дай закурити.
— Вибач, не курю.
— Самого примушує кинути, — кивнув на дівчину, що сором'язливо стояла осторонь. — Ну, бувай.
Він пішов. Я чув, як Оляна метушилася по кімнаті, і відчував страх перед тією миттю, коли побачу її на порозі. Те, що парубійко назвав її по-батькові, якось відразу піднесло Оляну в моїх очах. Я зрозумів, що поставила вона себе добре, і, здається, її тут шанують.
Вона не впізнала мене. Відчинила двері, заспаним голосом проказала: "Проходьте, будь ласка. Що у вас трапилося?" — і пішла поперед мене до освітленої кімнати. Та коли обернулася — завмерла. На обличчі її виписався такий жах і розгубленість, що я аж здригнувся. Вона не завважила того, сплеснула руками і сіла на кушетку.
— Божечку, — прошепотіла так, ніби бачила перед собою якесь страхіття. — Звідки ти взявся, Андрійку?
— З міста.
— Ти до мене приїхав?
— До кого ж іще? — стенув я плечима. Її розгубленість якось відразу додала мені сміливості.
Я погладив її золотаве волосся, що двома пасмами вкривало високі груди, і поцілував. Вона ніби й не помічала тих моїх дій. Дивилася широко відкритими очима й кусала ледь припухлі зі сну губи. Я не впізнавав її. Переді мною була розквітла жінка, з якої життя вже зірвало машкару дівочої безтурботності і дало відчути сум і самотність. Здається, тоді вона вже почала розуміти, що таке бути розвідною тут, у невеличкому селі, де кожна жінка побожно тримається родини і косує на неї, як на лихо, що неминуче закрадеться у її дім; а парубків, окрім двох-трьох хлопчаків, котрі чекають призову до армп, немає
Ми просиділи до самого ранку, хоч я кілька разів намагався відіслати її поспати. Вона не лягла сама й не дала поспати мені. Все боялася, що до світанку не викаже того, що наболіло, і ми знову розстанемося на цілі роки.
Може, вона часто згадувала мене. А може, їй давно намріялося, що колись отак, серед ночі, постукає "він", і вона знову відчує чоловічу ласку. Мій приїзд і справді вразив її. Вона розгубилася перед його раптовістю і перед тими змінами в житті, які могли настати після того. Але тоді у мене ще все лишалося невизначеним, і я не був готовий сказати їй ті слова, яких вона так напружено чекала. Втім, не знаю, чи готовий я сказати їх зараз.
На світанку, проводжаючи мене до ранкового поїзда, вона раптом усвідомила всю марноту свого чекання й розплакалася.
— Вибач мені, Андрійку, — шепотіла вона, заходячись слізьми, — я розумію все, але цієї ночі я не могла бути з тобою.