– Це перша прикмета. Передайте жінці, нехай негайно принесе вам дзеркальце, піжаму, одеколон...
– .. І модний широкий галстук, – додає Валігура. У палаті лунає сміх. Перший ранковий сміх.
– Мічений, – раптом чуєте ви своє прізвище, – вам уже пора ходить. На сніданок, – запрошує вас дієтсестра таким голосом, ніби збирається вас пригостити за свій рахунок.
– Я з задоволенням, – кажете ви.
У коридорі хворі вже займають столи: дружно, весело, життєрадісно, як у вашому дворі "козлятники".
– У вас що? – питає роздавальниця.
– Апендицит.
– Який день?
– Третій.
– Перший "а"...
– Що – перший "а"? – перепитуєте, ніби ви не в хірургії, а в дитячому садку.
– Стіл перший "а", – ставить перед вами ріденьку кашу роздавальниця.
– Тут одне зернятко доганяє друге, – пояснює вам сусіда.
Ви нічогісінько в цьому не розумієте і тому питаєте:
– Де?
– У каші, – кидає нашвидкуруч він, забувши навіть розреготатися, бо зайнятий своєю справою.
У хірургії жартують всі: медсестри, хірурги, няні (дуже рідко), професор, доцент і, звичайно, хворі. Найбільше жартують "безсовісні",
Безсовісні – це ті, що ходять повз післяопераційну палату і регочуть так голосно, що медсестра не чує, чи там стогнуть, чи теж сміються.
– От безсовісні, – каже вона. – Тихіше, ви ж у лікарні, – нагадує вона їм. – Там тяжкохворі, – показує вона на післяопераційну палату.
– Ох, безсовісні, – ледь вимовляєте ви пересохлими губами. – Завтра-післязавтра і вони будуть отак лежати.
І справді, "безсовісні" лягають на ваше місце, а ви ходите вже повз ту палату і гомоните, жартуєте, тільки не регочете – боїтеся, що розійдуться шви.
– Совість у вас є? – цікавляться медсестри і вказують на ту палату, де вчора лежали ви.
– Ох, і люди! Ох, і безсовісні! – чуєте ви з палати і затихаєте. Тоді набираєте серйозного вигляду і йдете по коридору, зупиняєтесь біля вікна й даєте першу консультацію новоприбулому з таким виглядом, начебто ви все життя те й робите, що тиняєтесь по лікарнях.
– Підв'язуйте простирадлом живота. Це лікарі не всім радять, але, між нами, не всі це й знають. Цьому в інститутах не вчать.
– А під час операції дуже болить?
– Під час операції зовсім не болить, – кажете ви. "А втім, звідки мені знати! Був же під загальним наркозом". – Після операції трохи болить. Але то вже не страшно. Біль швидко проходить, як любов після весілля.
– А що у вас? – зупиняє товариш ще двох, що вийшли після сніданку і чергових "променад" на "рандеву" у коридорі.
– Апендицит, – водночас ледь не вигукують вони.
– Скажіть, дуже болить, коли ріжуть? – перевіряє ваші дані товариш.
– І не чути...
– А чого ж ти верещав, що ми у палаті вуха затикали? – перебиває його напарник.
– Хто-я?
– А що ж – я?
– Та ти що! То ж водночас зі мною на сусідньому столі жінку різали. Вона й кричала...
– Отаким басом?!
– Під час операції не тільки басом закричиш, вовком завиєш.
Новоприбулий іде в палату. Йдете за ним і ви. Адже колись ви тут лежали. Тепер у вас таке враження, ніби ви повертаєтеся з госпіталю в рідну військову частину.
– А-а-а! Привіт! Ну, як справи? Вирізали? Молодець! А ти боявся, – летять звідусіль голоси.
Ви залишаєте палату, але рожевощокий не залишає вас і своїх тепер уже банальних запитань.
– Якщо хірург не черкне випадково по кишці ножем, то не страшно, – кажете ви, щоб він тільки відчепився.
– А таке може трапитися?
– А чого ж не може?! Все може. Може трапитись, що ви потрапите до хірурга, може, до доцента, а може, й до студента шостого курсу. Як кому пощастить...
– А якщо попередньо домовитися? – його губи ледь не торкаються ваших вух...
– Тоді й професор може!
– А професор як?
– Бетховен, – згадуєте ви слова Фартушняка.
– Хто, хто?
– Бетховен, композитор такий, – кажете ви. – Пальці тонкі, ніжні й точні, а око зірке, як у чемпіона з стрільби з пневматичного пістолета. Зрозуміли?
– Смієтесь, – сердиться дядько, і його щоки спалахують, як начищені довоєнні п'ятаки з червоної міді. Він круто повертається і тікає від вас у палату.
Розділ VII. Коли слід чекати виписки
Виписки ви чекаєте, як модниця чобіток, висланих поштою. Ви ждете і думаєте, чому ж не заходять хірурги, професори, доценти. Чому ніхто з них вами не цікавиться перед тим, як удруге вас пустити в світ, щоб ви творили там свої незакінчені діла. Оскільки у вас апендицит, та ще й не який-небудь, а голубий, найлегший, то не думайте, будь ласка, що до вас у палату хтось з названих осіб хоч загляне. Єдине, на кого ви ще можете розраховувати, це на старшу медсестру. Вона завітає до вас у палату і скаже:
– Мічений, документи вам виписані. Ми готові.
– Але не готовий я.
– За чим затримка?
– За штаньми, – кажете ви. – І сорочкою. Треба ж жінці подзвонить. Хай приїде, привезе.
– Дзвоніть, – коротко кидає вона, ніби розбиває фразу об цементну підлогу.
– Рано тебе щось, синок, виписують, – каже Козак.
– Рано, – погоджуєтесь ви й думаєте, що Люба, ця золотистокучерява німфа у вигляді постової медсестри, чергуватиме тільки післязавтра.
– Рано, – зітхаєте ви. – Та й живіт щось здуває. Медсестра дала парочку синіх таблеток. Трохи начебто легше стало...
– Не страшно, – блимає очима найближчий сусід. – Не вийдуть природно – ще раз операцію зроблять. Раз сюди потрапив – звикай.
– Фурункул, – по-вченому кажете ви, – фурункул вам на кінчик язика.
– Завбільшки з м'яч, – додає, як завжди, Валігура, не уточнюючи, який саме м'яч він має на увазі. Ви висловлюєте йому свою вдячність, одначе в очах у вас щось близьке до тривоги і смутку.
– Щось рано тебе виписують, – наче в унісон Козакові, заявляє ваша дружина крізь телефонну трубку й електричні розряди в ній.
– Рано, – погоджуєтесь ви,
"Ще ж хотів Любину адресу записати. Чи хоч телефон". Останніх слів ви в трубку не кажете. Їх ви промовляєте подумки.
– Дуже рано. Чимось я хірургу не сподобався. А може, через апендицит. Каже, з таким апендицитом, як у мене, за часів академіка Грекова прямо з операційної відправляли додому, а на третій день дозволяли брати участь у народних танцях.
– Ну, гаразд. Після обіду я за тобою приїду. А взагалі – це щось дуже рано. Ти там нічого не накоїв? Бюлетень видали чи довідку?
– Бюлетень, – маловпевнено стверджуєте ви, бо його ви ще в очі не бачили, як і свого апендикса під час операції.
"Накоїв! Що ж я справді накоїв?! – піднімаючись по східцях на третій поверх, запитуєте ви самі себе. – Сказав завідуючому відділом, чому телефон-автомат не поставлять на поверсі, щоб не опускатися так низько? Ні, здається, не це. Що ж могло бути?"
А все так просто. Ви й не догадуєтесь, бо все те хоч робилося за безпосередньою вашою участю, але без вас. Все почалося з учорашнього дня. Після того, як до вас у палату завітала медсестричка.
Одягаються медсестри в лікарнях інтригуюче, і ви в перші дні не можете зрозуміти, для чого це робиться. І тільки тоді, коли нарешті операція і болі позаду, вас осяває думка, як німб.
"Все зрозуміло, – ляпаєте ви себе по голові, як кожний вчений перед великим відкриттям, – їх підбирають і одягають так зумисне для того, щоб хворі швидше піднімалися на ноги".
Якщо ви помічаєте, що халатик у медсестри значно коротший, ніж дозволяє мода і завідуючий відділенням, ви обов'язково не стримаєтесь і запитаєте:
– Валю, у вас сестричка теж медсестра?
– Ні, а що?! – насторожується вона. – У мене взагалі сестри нема.
– Тоді все зрозуміло.
– Що зрозуміло? – покривається вона плямами, які проступають навіть крізь густий прошарок компактної пудри "Лакме", і про себе думає: "Я тобі сьогодні, здається, маю поставити гірчичники. Я тобі їх поставлю!"
– Так що вам зрозуміло? Чого ви посміхаєтесь?
– Що ваша сестричка такий коротенький халатик не носить, бо у вас її просто нема.
– Ї все? – розчаровано питає медсестра.
– Ні, не все. Ще є одне питання: скажіть, халатик ви шили на першому курсі чи ще до вступу в училище?
– У вас температура нормальна? – кладе вона вам руку на чоло. – Дивно! Нормальна, – без градусника визначає вона. – Пора вже виписувати.
Після цього медсестра виходить і сідає на своєму посту з таким розрахунком, щоб найдосконаліша її сторона була повернена у бік алати.
– Ви, мабуть, і конкурс проходите? – тримаючись за живіт, цікавитеся у медсестри, наблизившись до її столу.
– Який конкурс?
– Конкурс краси.
– Обов'язково, – лагідно і вдячно посміхається вона вам і в душі жалкує, що ви це так тихо сказали. Але зате в ту ж мить скасовує своє суворе рішення і замість гірчичників обіцяє поставити вам банки, діставши в операційної медсестри навіть трошки ефіру для цього діла.
Якщо ж ви замість компліментів почнете давати медсестрі свої поради чи рекомендації типу:
"А ви знаєте, до цього комірця сіро-зелені очі не пасують", чи: "Я б вам порадив до цих сережок носити губи тонші і складати їх на ніч бубликом", або: "Ви знаєте, з цим кирпатим носиком ваші ямочки не гармонують. Ви або ніс випряміть, або ямочки заштукатурте", – вона не тільки залишить своє рішення про гірчичники в силі, але й не полінується перед сном дати вам пару уколів не на новокаїні, а тільки камфорні чи на спецрозчині. Але перед цим обов'язково побіжить до хірурга, і тільки тоді ви зрозумієте, що у функцію медсестер входить ще один обов'язок: вчасно підказувати лікарям, коли хворого вже можна виписувати.
– Сергію Івановичу, – звертається вона до вашого хірурга, – Міченого з сьомої палати вже час виписувати.
– В яку?
– Пробачте, ви мене не так зрозуміли: не в яку, а додому.
– Чому ви так гадаєте? – цікавиться хірург, що був у Місюрського за асистента.
– З ранку до вечора гасає по коридору, до хворих жінок пристає. Мені особисто проходу не дає. Ні стати, ні сісти через нього.
– Температура є?
– Яка температура?! – дивується вона. – Хапає мене за руки, так вони в нього холодні, як з морозилки.
– Завтра будемо виписувати, – твердо каже Сергій Іванович.
– Весь час мені поправляє зачіску і каже, що її шапочка псує. А ще має діло до халата, – додає вона для більшої переконливості.
– А які претензії у нього до вашого халата?
– Що закороткий.
– Тут він має рацію, – каже хірург. – Підготуйте документи, а халат спробуйте знизу й справді трохи розпороти й видовжити.
– Ви так гадаєте?
– Так.