Ми ходимо по цьому фабриці-страшилищі вгору-вниз і тут ще бачимо кілька живих душ.
Але вже як зайшли в найголовніший відділ, де вариться цемент, то там нам стало моторошно. Жадної людини! Офіційно в цій залі, що складається з самих електричних рубильників та лічильників, повинен бути інженер-електрик, отут при столі з рівними вимикачами та ґудзиками. Але в цю хвилину й його нема.
А тим часом 50 тисяч тонн цементу продукується, он у другій залі вище поверхом, яку заповнює ота сама піч і з температурою 1400°. Біля неї важко пройти, але коли це вже переможено, то можна заглянути у віконце, подивитися, що в ній діється. Щось подібне на сонячні протуберанці, фіялкові язики, спіралі, палахкотіння, спалахи. Сонце зблизька! І ніякого робітника при ній нема, тільки на стіні висить діяґрама, а по ній ходить зиґзаґом стрілка, вона виписує, як поводиться піч. Тільки на цей зиґзаґ і треба дивитися наглядачеві, якщо він тут є.
І ця піч не згасає ніколи, не спочиває, бо одна година простою приносить п'ять тисяч долярів збитків. Фабрика працює на три зміни, а в одній зміні її обслуговують лише десять осіб, це на всіх відділах. Цікаво, чи буде збільшено число робітників на ній, коли побудують ще ті чотири печі, з яких одна в процесі будови?
Я й Пауші вийшли звідти приголомшені. А це ж тільки допоміжне виробництво! Що ж робиться на тих велетнях, які перетворюють газ на нашу одежу, та чи спроможна, непідготована людина щось там зрозуміти? І ми, вийшовши, звисока вже дивилися на ті карлики, що будуються тут же поруч цементної фабрики. Фабрика шкіри, фанерна фабрика, ще якась… Що вони варті після того, як ми бачили таке страшилище, що працює без людей?..
Що цементна фабрика стоїть лише один рік на місці фарм, то тут дороги ще й нема, але як ми виїхали на кращу, то пані Пауш звернула мою увагу на щось таке, чого я й не помітила б.
— Чи ви бачите оці рейки на вулиці? — запитала вона. — Вони цікаві тим, що по них ніколи не ходив трамвай. Це було давно, ще автобусів тоді не існувало. Дві партії змагалися за впливи в міській управі. Коли проклали ці рейки у степу, з метою розбудувати місто в цьому напрямку, то друга партія постаралася змінити плян розбудови міста й воно почало будуватися в інший бік. Потім прийшли нові часи. Трамваї, взагалі, вийшли з ужитку, місто таки тут розбудувалося, а рейки так і зосталися, ніхто їх не знімає.
Хоч який Едмонтон розложистий, авто ковтає чудодійно простір. От ще недавно за містом, ми раптом опиняємося в самому його центрі, в діловій частині, серед едмонтонських багатоповерхів. Часто доводиться спинятися на перехрестях перед червоними світлами, і пані Пауш тут також знаходить свій чар.
— Я дуже люблю дивитися, як вмить, наче хтось паличкою махнув, люди ожили, все раптом рухається в усі напрямки. Хвилина — і всі завмерли, тепер уже машини ожили і наче й не було попередньої.
ДІДИ І НАЩАДКИ
1.
Автобус, що віз мене із Драйтон Велей, відразу якось ускочив у Едмонтон. Та це ж ніби Вудвардс? Його вітрини, його ювілейні прапори. Так, он і ресторан "Сагара", з реклямною пальмою в далині перспективи. То це вже я вдома?
Шофер послухав мене й спинив автобуса.
Мелодійний дзвінок сповіщає господарів, що йде гість. Двері незамкнені, я входжу й намагаюся не дуже голосно, але не дуже й тихо дати знати, що я вже з Драйтон Велей приїхала.
Ні звука.
Входжу до вітальні — нікого. Вітає тільки полірована стіна з дерева африканської груші та бібліотека, вмонтована в ній. У їдальні, у кухні — нікого. Нікогіcінького нема й у спальнях, ані в гаражі надворі, а все ж повідчинюване навстежень. Нема й авта. Дім стоїть незамкнений, а господарі не знати куди поділися.
Це, правда, в стилі господині цього дому, Стефанії Пауш. Раз якось межи розмовою вона кинула, що не терпить, щоб у неї було щось замкнене. В хаті завжди всі двері мусять бути повідчинювані. Боронь Боже, паркан перед хатою, не зношу цього! Все мусить бути навстіж, розгорнене, ясне. Як вираз її обличчя. З такою ясністю та відкритістю і мене вона привітала, коли вперше я переступила цей поріг.
Привіз тоді мене Орест Дмитрович — і відразу: хоч і пишна хата, хоч і килими й портьєри, а опинилася я в затишній атмосфері українського села. Що воно таке? Я тоді не могла зрозуміти. Привітність господарів? Ні вони мене не знали, ні я їх. Чи може від того, що Орест Дмитрович привітався стародавнім звичаєм: "Слава Ісусу Христу!"?
Ця едмонтонська атмосфера, звичаї та обичаї, мусять мати своє коріння. І хоч я в модерно до шпинтика устаткованій хаті, серед розкоші полірованих стін, м'яких меблів, хоч Стефанія Пауш — елегантна ніжна канадійська леді, діячка жіночого руху, хоч господар дому, Петро Пауш, з основного фаху й покликання — музика, дочка Лідія — вчителька, син Борис — один з менажерів Вудвардсових крамниць, коротше, хоч я в міській родині опинилася, але незримо тут витає дух землі, поля, степу.
Це, мабуть, тому, що мої гостинні господарі глибоко корінням вросли у фермерську (читай "по-старокрайовому" селянську) стихію, бо й само це місто до останніх часів було, головним чином, фермерською столицею. Їх рідня, дитинство, молодість, їх праця — там, у Смокі Лейк, у Веґревіл, у Шипинцях, Буковині, Шандрах — все українських околицях Едмонтону. Ці назви, правду сказати, в моїй голові ще перемішані, але їх так часто вживають у розмові мої перші знайомі, Пауші й професор Старчук, що й мені вони пахнуть чимось рідним, інтимним, своїм. Та щирість, з якою вони оточують мої перші кроки в едмонтонській дійсності, те переповнення розповідей про минулі й сьогочасні обставини, події та характеристики ще незнайомих мені людей — наповнили вже атмосферою мої перші едмонтонські дні. Я вже знаю, що Орест Дмитрович Старчук — близький друг Паушів і, навіть більше, земляк, з одного села. Стефанія Пауш мала два роки, коли батьки вивезли її з Буковини, з села Топорівців, до Канади. Тоді із села Топорівців виїхало одночасно двісті родин і всі вони оселилися в околиці Смокі Лейк. Орест Дмитрович також має там численну рідню…
Знаю вже й інших едмонтонців, хоч ще й не бачила їх. — Ви подивіться в телефонну книжку, скільки там українських прізвищ! Не диво, в Едмонтоні живе 18 тисяч українців. Це все — діти тих піонерів, що прибули сюди років шістдесят тому неписьменні, безпомічні без мови, загублені в темних канадійських лісах. Тепер чимало цих нащадків — великі багатії, мають готелі, ресторани, фабрики. Деякі подороблялися так, аж не знають, що із своїми грішми робити. Один такий багатій оце недавно признавався мені: "У мене грошей більше, ніж розуму". Познайомимо вас із нашими лікарями, адвокатами, вчителями, бізнесменами, урядовцями… Шкода, що письменник Олександер Луговий тепер не в Едмонтоні, працює на півночі при залізниці. Або ж нашого Володимира Купченка якби ви послухали! Брат його, едмонтонський друкар, також цікава постать, та вже інший, але Володимир… як він уміє захоплювати людей своїми промовами! Це майстер промови, осяяної промінням чулої вдачі. Говорить, — а в самого сльози біжать, так він переймається. Ось, наприклад, було раз… було це на вічу, присвяченому скитальцям. Говорив, говорив, тоді звертається до залі: "Я плачу, ви всі плачете, а оці дві баби сидять, як гармати, й хоч би сльозу пустили". Тоді зібрав на сцені крісла, обернувся до публіки спиною й почав промовляти: "Дорогі мої крісла! Може хоч ви мене почуєте й зрозумієте, бо цих дурнів нічого не проймає. Може ви змилосердитеся й вишлете афідавіти бідним скитальцям! .."
Цього Купченка, також буковинця, жаль, нема в Едмонтоні, десь він учителює аж під кордоном "Стейтів" (США). Але обіцяють познайомити мене з усіма, з ким вдасться. І правда, за цей короткий час я вже встигла побувати на кількох зборах, прийняттях, поминках, проводах, срібному весіллі, — у Едмонтоні й околицях. І скрізь ця албертійська інтелігенція переткана фармерською основою. Ну, от їхали ми на окружний жіночий з'їзд у Редвей — із Стефанією Пауш, з головою Союзу Українок Канади, Софією Василишин, із інспектором державних шкіл та його дружиною. Самі добірні пані навколо мене, а в дорозі тільки й було, що дивилися: які хліба, чи добрий врожай буде цього року, чи не вдарить мороз до жнив. Бо ж усе це фармерські діти. Міська людина ніколи не цікавиться ланами, що проз них проїжджає, і не відрізняє пшениці від ячменю.
2.
Той темний неоковирний піонер, "дорті ґалішен" (так називали канадійці перших українських поселенців), "людина в овечім кожусі", і сам не знав, яке блискуче майбутнє закладав наступним поколінням, викорчовуючи перші акри дикого пралісу. Йому й не снилось, що не мине й пів століття, як на його ланах, тепер прекрасно оброблених, нащадки збиратимуть два врожаї — пшеницю й нафту. Він не уявляв собі цих пишних резиденцій, що в них тепер мешкають внуки.
Але він карбував свої кроки, лишав знаки, як умів і як розумів. В околицях Едмонтону на одному роздоріжжі бачили ми з Дарією Яндою та Стефанією Пауш зворушливого хреста. Посеред смерек, в почесній огорожі стоїть він, а на ньому невправною рукою, пророчо й наївно водночас, викарбувано благословення цій країні від діда-піонера.
"1. Благослови, Господи, гради і весі твоя молитвами Богородиці і спаси ни.
2. Кресту твоєму покланяємося, Владико, і святоє воскресеніє твоє славім.
3. За всіх молимося, благая, прибегающи с верою в держави твої і покров.
4. Пам'ять переселення Семена Бориса 10 липня ис краю Галіції до Канади.
М-ц декамбер є год 1897.
А поставив 1922".
Глибокий символ заклав український фармер у цьому хресті, благословляючи всі "гради і весі" Канади — своєю рідною мовою. Читай, подорожній, читай, нащадку, і тям, чому ти називаєш свій край благословенною землею!
Цього Семена Бориса я не бачила, але бачила інших піонерів. Недалеко від фармерського містечка Смокі Лейк є 90-літній дід, Кондра Дубець. Одного разу я і його своячка, Марія Рацой, приїхали на його фарму, сіли біля нього й почали розпитувати про початки його Канади. Дід не дуже вмів розказувати та ще й до того почав глухнути. Глибока старість і неминучий кінець уже поклали на нього печать, кожне слово його було дороге.