Флегматичний Квочка – на три секунди пізніше...
***
– Ви привезли мені гуцульського ліжника? – замість привітання спитав майор Ситорчук, коли лейтенант Фостиков, відкозирявши, поставив на підлогу велику шкіряну валізу кольору підсмаженого лангета. – Я розчулений вашою увагою, лейтенанте. Розчулений і вдячний. А тепер, як казав Тарас Бульба, "повернися, синку!" Ну, що ж, костюм як улито на вас. У Львові шили. Це я по виточках бачу...
– Товаришу майоре!..
– Ну, досить, досить ваших захоплень і вигуків, лейтенанте. Час вам до цього вже звикнути. Я розумію, декого мої розгадування дратують, але я нічого не можу з собою вдіяти. Це моя манія, звичка. А звичка, як відомо, друга натура. – Майор підійшов до вікна і відчинив кватирку. У кімнату війнуло легенькою прохолодою і запахом жасмину, що саме розцвів під вікном. – Отже, ви щойно з аеропорту. Поголились у Соні. – Ситорчук ще раз понюхав повітря і трохи ширше розчинив вікно. – Сіли на таксі 24-48 і оце прямо до мене... Похвально, похвально. Тим більше, що ви мені зараз потрібні, як кажуть у конторі "Заготскот", до зарізу...
– Але, товаришу майоре!..
– Ви хочете запитати, звідки мені все це відомо, тоді, коли ви промовили всього три слова? Про це потім. Ми ж з вами ще навіть не привітались. Отож здрастуйте, Женю! – Майор підійшов до свого підлеглого і просто й невимушено, як рівний з рівним, міцно потиснув його молоду руку з довгими й тонкими інтелігентними пальцями, як у рояліста[4]. "Йому б цими руками Людвіга ван Бетховена й Едварда-Хагерупа Гріга вдосконалювати, – подумав Ситорчук про Фостикова. – А він змушений ними негідників ловити. Але що поробиш? Поки ця нечисть існує, професія слідчих така ж необхідна, як харч або книги". Майор закінчив думати й відійшов на крок, оглядаючи свою кімнату.
– Мені подобається цей ліжник, – знову промовив він. – Мушу вам сказати, лейтенанте, що такого екземпляра у моїй колекції нема...
– Як? – схопився на ноги Фостиков.
– Сидіть, лейтенанте, сидіть. Врешті-решт, ви можете самі пересвідчитися в цьому. – Він підійшов до Фостикова і зняв з костюма три різні ворсинки: сіру, зелену, білу. – Перепаковували, бачу, валізу. Решту речей залишили в камері схову. Даремно, можна було привезти й до мене. – Майор по-батьківськи обняв лейтенанта і по-товариськи поплескав по лівому погонові, який тільки для натренованого ока був помітний під легеньким цивільним костюмом, що так щільно лежав поверх лейтенантової гімнастерки. – І останнє, мій любий. Ви забули закрити валізу, і добрий шмат ліжника можна помітити навіть неозброєним оком. Як бачите, все значно простіше, ніж ви гадали...
Присоромлений лейтенант опустив очі додолу. "Не майор, а Вольф Мессінг, – подумав про Ситорчука Фостиков. – Читає думки на віддалі. Телепат!"
– Ні, мій любий! До Вольфа Мессінга мені далеко, – заперечив майор з властивою йому скромністю. – А щодо телепатії, то цього в мене не відбереш. Я вірю в телепатію, як сам у себе. От зараз вона, наприклад, мені підказує, що ви хочете дуже їсти. Чи не так?
Лейтенант почервонів ще дужче. Майор задоволено усміхнувся.
– Як ви дивитесь на те, якщо ми з'їмо парочку парубоцьких, як англійці кажуть, сендвічів, німці – бутербродів, а ми – по шматку хліба з ковбасою "Сервелат"? А потім вип'ємо по склянці кави по-турецьки, яку я зготую за власним рецептом? По очах бачу: і проти цього не заперечуєте. Ну, що ж, – мовив Ситорчук і попрямував на кухню.
Поки він там бряжчав посудом, лейтенант знічев'я почав оглядати домашній кабінет шефа. Велика, пофарбована безколірною фарбою кімната дуже скупо, або по-сучасному обставлена: земляна підлога без лінолеуму, величезний письмовий стіл, шкіряне австрійське крісло напроти каміна, масивні дерев'яні, з металевими елементами, меблі приблизно кінця XVI – початку XVII століття і старовинний посуд в антикварному серванті часів Данила Галицького і його сина Василька. Вікно, що виходило на вулицю, прикрашали художньо виконані залізні грати роботи невідомого майстра.
Залізними були й світильники та підсвічники. Щільно одна біля одної на румунських полицях стояли книжки з математики, геометрії і давньогрецької метафізики. Біля стіни осиротіло притулився диван фабрики імені Боженка з старою плюшевою оббивкою. На тумбочці стояв продовгуватий ліхтарик виробництва каунаського заводу "Aidas" і транзисторний радіоприймач ВЕФ-110. Але окрасою інтер'єра можна було сміливо назвати густо розвішані гуцульські яскраві ліжники і розклеєні на стінах нерозгадані кросворди, ребуси та шаради.
У кімнаті були ще одні двері, що вели на літню веранду, яка виходила в сад. Оце і все.
"Дещо по-спартанському, – подумав лейтенант Фостиков, – але солідно".
Це був кабінет людини, яка проводила тут усього кілька годин на добу і не дуже зважала на умеблювання.
Раптом на столі підстрибнув і простуджено загарчав телефон.
Майор Ситорчук за якусь мить опинився біля апарата, схопив трубку й помітно зблід. Біля лівого вуха шефа несподівано двічі сіпнувся нерв. Лейтенант затамував подих і приготувався до найгіршого.
Ситорчук спокійно, але впевнено сказав:
– Ні. Я вам ще раз кажу: ні. Ви помиляєтесь, – і поклав трубку, як цього вимагали довідники з експлуатації телефонів, на важіль. – Я скоро збожеволію, – кисло промовив майор. – Ці телефонні дзвінки мене доконають. Знову помилились номером. Цікавились, чи це не ветлікарня...
Фіаско сержанта Квочки
Сержант від несподіванки отетерів. Злодій раптом кинув йому мішок під ноги і, дезорієнтувавши Квочку, шмигнув у приміщення аеропорту.
"За двома зайцями не гонись", – згадав сержант крилаті слова, які належали майору Ситорчуку. – Побіжиш за злодієм – втратиш мішок. Візьмеш мішок – втратиш злодія..." І все ж Квочка підняв мішок.
"Крадій від мене не втече, – заспокоював він сам себе. – Добре, що він на другий поверх вискочив. Звідти ходу на вулицю нема, хіба що через оці сходи, якими я піднімаюсь, або через вікно. Одразу видно, що не тутешній".
Квочка повільно піднімався нагору. Назустріч йому спускалася дівчина в формі працівника цивільної авіації. Сержант підозріло зміряв їй поглядом з ніг до голови. Та у відповідь по-дівочому незадоволено пирхнула, і це остаточно заспокоїло Квочку.
На другому поверсі було тільки двоє дверей: каса, на дверях якої хтось застережливо вивів слова "Стороннім вхід заборонено", і туалетна на чотири кабіни, куди могли заходити всі, хто хотів.
У залі Квочка не побачив жодного пасажира. Отже, крадій серед натовпу затертися не міг. Не знайшов його сержант і під величезним пальмовим фікусом.
"Отже, він у туалетній", – здогадався досвідчений криміналіст і підійшов до кабін. На його щастя, лише одна з них була зачинена.
Це значно полегшувало справу. "Тут вихід тільки один – через унітаз", – торжествував Квочка перемогу і, підійшовши до дверей, з силою поторсав за ручку.
– Якого біса смикаєш? – хтось не зовсім дружелюбно, як здалося сержантові, озвався по той бік дверей. – Мало вільних місць?..
Ну й люди пішли...
– Поговори, поговори, філософе, – загрозливо перебив його Квочка і про всяк випадок розстебнув кобуру.
– Хоч відійди, не стовбич під дверима, – знову почувся голос, що здався Квочці при даній ситуації дещо нахабнуватим.
Сержант відійшов і зупинився при виході, спершись на одвірок.
Хвилини здавалися вічністю.
Нарешті двері відчинились, і з них вийшов дебелий дядько, в якого були такі ж вуса, як у Квочки, тільки чорні.
– Наклеїв? – запитав сержант. – Цей номер, брате, не пройде.
Квочка згадав палату № 7[5], де він охороняв одного такого "спеца", і той усе-таки залишив Квочку з вусами: втік, переодягнувшись у медсестру.
Квочка підійшов ближче й різко смикнув незнайомця за правий вус.
– Ви що? – перейшов на "ви" вже немолодий чоловік. – Гадаєте, якщо у формі, то вам усе дозволено?..
Квочка розгубився. Тільки тепер до нього дійшло, що той, за ким він гнався, був у фіолетовому костюмі, жовтих черевиках на товстій білій підошві і значно худіший і нижчий на зріст.
– Пробачте, – зніяковів совісний Квочка. – Кардинально не те...
– Нічого, – відповів дядько. – Буває... і міліція помиляється. – І пішов униз.
– Куди ж він міг подітися? – Квочка, оглядаючись навколо себе, затупцював на місці – Наче крізь землю провалився. Може, він – це ота, в уніформі?
Але саме в цей час дівчина, що пирхнула у відповідь на Квоччин погляд, поверталась з подругою назад. Вони зайшли до каси. Квочка присів, заглянув під стільці і раптом... до його звичних до всього вух долинув приглушений жіночий зойк, ніби десь за стіною душили жінку. Цей зойк паралізував на мить усе Квоччине тіло. Несподівано відчинилися двері каси, і жіночий крик, вирвавшись назовні, наче іфрит з пляшки[6], став різким і пронизливим. Молода, але вже з приклеєними віями касирка кинулась до сержанта:
– Скажіть, де він? Куди він подівся?
Квочка у відповідь тільки крякнув: на ці запитання він теж хотів би мати відповідь.
– Він обікрав касу, – витираючи голубі від фарби сльози, сказала вона. – Ось тільки що...
"Про касу я й не подумав. А він пішов ва-банк. От тобі й маєш! "Вхід стороннім заборонено", – передражнив зозла Квочка напис на дверях і якось одразу обм'як і став як курка, що несподівано потрапила під зливу. – Тепер хоч не признавайся майорові".
Сержант повільно рушив униз. Назустріч йому бігли якісь люди, хтось, здається, навіть фотографував Квочку, забувши про заборону: "В аеропорту користуватися фотоапаратом не дозволено".
Образа стискала його серце й підкочувалася тугим клубком до горла.
"Залишив на спогад тільки речовий мішок, – подумав про злодія сержант. – І то не свій".
За Квочкою, тримаючись за формений обшлаг рукава, йшла касирка і, схлипуючи, увесь час запитувала:
– Чого ж ви нічого не робите? Чому ви мовчите?
– Я приїжджий, – нарешті спромігся на два слова сержант і пішов до кущів, де стояв його вірний К-750.
Мотоцикл, на Квоччине здивування, завівся з першого разу. Якби цього не трапилося, то Квочка почув би ще один розпачливий крик. Цього разу чоловічий. Той крик належав дядькові, з яким Квочка мав нагоду познайомитися на другому поверсі.