Ось вона. Та я, бачиш, не тому... Я, знаєш, хочу говорити з тобою серйозно.
— Хіба ж я коли говорив з тобою несерйозно?
— Та воно так... Тільки я, знаєш, хотів би тебе серйозно спитати: хто такий отой отаман Воля?
— Гм, а як ти думаєш?
— Та що його думати... Тільки ти не сердься на мене.
— Напевно не буду сердитися, тільки скажи правду, що думаєш.
— Ну, я думаю, що він просто... Такти не сердься... Що його просто немає.
— А що Тамара про нього думає?
— Хіба тобі здається, що вона думає?
— Звичайно!
— Вона мені вчора казала: "Всеволоде, той отаман Воля мусить обов'язково скидатися на Бінґа Кросбі!"
Роман прикусив губи.
* Французький філософ
— І це все?
— Еге ж! Звісно — дівчина! — Всеволод легковажно махнув рукою.
— А Орест?
— Той довго згадував мені, що, мовляв, і лист був, і все справді, як у листі написано. Воно, мабуть, каже, такий "ґенґ" буде. Вже почав кругом дуба копати: може, каже, скарби там будуть... От малята, так ті зразу, мов у Діда Мороза, повірили. А я... я щиро говорю: я таки не можу повірити!
— Отже ви всі, кажеш, так думали про нього?
— Еге...
— А коли чогось нема, то хіба думають про нього?
Окуляри піднеслися вгору.
— Не розберу тебе!
— От у мене на столі немає атомової бомби — чи хтось хоч подумав би про неї?
— Ні, — вицідив Всеволод.
— Бачиш, а про отамана всі думали! А ти ще розваж таке: що він написав?
— Щоб... щоб скласти Україну в одне ціле та заховати в серці...
— І це справді так?
— Та написав же!
— А ти це розумієш?
— Це щось так, як мама ховала ще в Харкові ікону в шафі за платтям. А ввечері виймала та молилася...
— Це ти добре сказав! Значить, правильно написав отаман Воля?
— Авжеж! — живо підтвердив Всеволод.
— От тобі й розгадка! Нехай собі малята радіють отаманом, мов Дідом Морозом, а ти вже доволі великий, щоб роздумувати, чи добре він каже. А якщо так, то й слухати варто. Зрозумів?
— Зрозумів! — і лице Всеволода проясніло.
***
Освітлений годинник на вежі показував пів першої. Вулицею попри Тетяну Гнатівну просмикувалися раз-по-раз якісь постаті. Хоч вони виглядали дуже непевно, проте вона до них уже звикла і зрештою була надто втомлена, щоб боятися.
Ось на закруті вже й дім, де вони живуть. Але що це? Всі вікна першої кімнати ясно світяться!
Тетяна Гнатівна забула про втому після нічного прибирання і прискорила ходу.
Ледве вложила ключ у замок — руки тремтіли... По середині кімнати побачила всі чотири скрині з книжками, а біля них, навколішках, Ігоря Павловича. Книжки із скринь були розкидані по столі, ліжках, стільцях, навіть на долівці.
— Ігоре!
— Подумай, Танічко, я вчити буду!
Тетяна Гнатівна сперлася рукою на одвірок...
— Кого?
— Панотцевого Ореста, Тамару, Всеволода...
— Та що це ти?
— Правду кажу, Танічко! А з Романом та з Мімою вестиму семінари. Для цього Роман Євгенович і був сьогодні у мене. Ми все красненько обговорили... Ти ж подумай—я знов учити буду! Історії, літератури, географії... Розумієш? Історії — неважко; вона близька моїй історії філософії в Україні... А з літературою — це вже гірше. А її треба студентам в першу чергу читати, творів якнайбільше треба. Без цього й починати годі! Слава Богу, що хоч "Кобзаря" захопив та том чи два Коцюбинського. Решту — хіба з пам'яті? А що я там пам'ятаю?..
"Не ліпо ли ни б'яшеть, братіє, начати старими словеси трудних повістій о полку Ігореві". Дивись, Танічко, таки пам'ятаю! "Начяти же ся тій пісни по билинам сего времени, а не по замишленію Бояню..."
— Ігоре, таж північ проминула, а тобі завтра треба до праці.
— Я зараз, Танічко, я зараз! Добре що хоч хрестоматію Лепкого у Львові захопив! Напишу ще до владики — в нього напевно багато чого найдеться. Він золото, а не людина; певно позичить на якийсь час. Я якраз конспектів моїх лекцій шукаю.
Знаєш, тих, що в Діллінґені для гімназії виготовив був. Здадуться, хоч, звичайно, багато чого зміню. А це я почав списувати теми для семінарійних праць... Тобто для мого "університету"...
Він підніс з землі карточку і почав читати:
— "Поняття держави в княжі часи"... Тут можна використати і Іларіона, і Мономаха, і Данила Паломника. Обґрунтувати твердження історичними фактами. Звичайно, я не жду фахових праць, але нехай хоч ознайомляться з цими проблемами... Або інша: "Київська держава—початок свідомого життя української нації". Розумієш: з наголосом на "української"! Або: "Християнство — рушій культурного та громадського життя княжої Руси". Як і всі інші, ця тема повинна збити большевицькі теорії... О, добре, що згадав! Треба ще додати: "Світогляд дохристиянської України"...
Професор притих на хвилину, записуючи нову тему, і тільки тому Тетяна Гнатівна найшла хвилину часу, щоб озватися півголосом:
— А ти читав, що на другій сторінці цієї картки написано?
Професор глянув на дружину здивовано.
— Як, хіба не читав? Я тобі її на столі залишила...
Ігор Павлович нахмурився і перевернув картку.
"Ігоре! Нехай Тамара купить три фунти воловини з кісткою. Звари з цього суп на завтра".
— Ти не посилав Тамари?
— Голубонько, я цієї записки і не помітив...
Тетяна Гнатівна впала без сил на найближчий стілець.
***
— Тето Мімо, казочку!
— Христю, не докучай панні Мімі!
— Пані добродійко, вона мені не докучає. Я їй обіцяла казочку минулого разу! Яку ж тобі розказати?
— Нову!
— Про Червону Шапочку?
— Ні!
— Про Золотий Черевичок?
— Алеж ні!
— Про відьму?
— Тето, не жартуй!
—Христинько, хто ж так говорить до панни Міми! — зганила паніматка.
— Про вовка та козенят?
— Я вже її знаю! — майже образилася Христя.
— То я розкажу тобі зовсім нову.
Пані Боринська виключила радіоприймач і сіла плести рукавиці для Ореста. В кімнаті стало тихо, тільки знизу, з "галі" долітали голоси церковного хору, що мав пробу.
— Було це давно, і недавно. Була собі мама...
— А як вона називалася?
— Мала найкраще ім'я на землі.
— Марія?
— Ні. Марія — найкраще ім'я на небі, а то на землі...
— Ну, але і ти, тето, так називаєшся!
— Це не важливо. А ім'я цієї мами ми недавно складали. Тямиш?
— Україна?
— Так, вона називалась Україна. І мала вона дві тисячі донечок...
— Так багато?
— Так багато. І всі вони були сестрички — так, як ти сестричка Борисика, Богдасика та Ореста.
— О, це мусіло бути чудово! Так багато сестричок!? А що вони робили?
— Бігали золотими, соняшними полями, збирали квітки — маки, волошки, ромени і плели з них віночки. Або сиділи під розцвілими вишнями та вишивали найкращі взори на світі. Або виводили в зелених гаях хороводи та співали пісень: гаївок, веснянок... А коли приходили домів, мати годувала їх хлібом білим, як білий день, золотим медом і запашним молочком. А потім проводила їм молитву, клала спати, обкривала тканою
веретою та розказувала до сну казки...
— А ти їх знаєш?
— Знаю.
— А розкажеш?
— Тих казок дуже багато! Буду тобі розказувати по черзі,
коли лиш зайду до тебе.
— Ой, добре!
— Так жили ці сестрички у своєї матусі і всі були дуже щасливі. Аж ось насунулося лихо на цю країну, де жили вони з матір'ю. Налетів червоний змій з півночі, почав палити золоті поля, зруйнував хату матері, білену та привітну, потоптав барвінок та руту в її городі. Мусіла мати з своїми донечками в лісах темних ховатися, голодом примирати...
— І ніхто їм не поміг?
— Були лицарі-соколи у срібній зброї, що відважно виступили в бій проти змія, та всі вони... (Міма говорила через силу)... погинули в славному бою.
— І що дальше?
— І ось сказала мати-Україна: "Важко вам жити зі мною, донечки мої! Жалко мені на вашу недолю глядіти — ідіть краще у світ широкий; може, хоч там свою долю найдете".
— А донечки сказали: "Ділили ми добро з тобою, матусенько, то й лихо поділимо! Нікуди ми від тебе не підемо!"
— Та сказала мати: "Недобре буде, коли ви всі тут зі мною загинете! Тому хай тисяча з вас залишиться зі мною, а друга хай іде у світ широкий. Пізнавати далекі, незнані країни та про мене світові розказувати. А мине недоля, повернеться ця тисяча до мене. Своїм сестрам бідним і знедоленим помагати, мої поля знов золотом засівати".
— Гірко плакали ті сестрички, що мусіли йти в далекий світ, цілували руки матері-України і глибоко ховали її образ у свойому серденьку...
На щастя, пані Боринська якраз пішла готовити вечерю, бо Христя якраз пригадала собі:
— Ой, тето, а так само був написав нам отаман Воля!
— Пожди, це я тобі й хотіла сказати. А мати-Україна питалась на прощання: "Чи не забудете ви мене, донечки мої?" А ті відказали: "Не забудемо ніколи! Тільки ж лячно нам самим іти у світ без тебе, матінко!" І тоді покликала Україна до себе отамана Волю та наказала йому, щоб ішов за її донечками в чужину і стеріг їх на кожному кроці...
До них підійшов Роман з зарум'яненими щоками:
— Мімо, можна тебе просити на хвилинку?
— Зараз?
— Таки зараз!
— Тето Мімо, а казочка? Я хочу слухати ще!
— Я зараз повернуся, Христуню!
***
М'який килим у коридорі глушив кроки і слова.
— Розумієш, отець погодився дати парохіяльну залю, обіцяв, що заповість про Листопадове Свято в церкві, але з церковним хором, каже, ми повинні самі говорити, і це добра нам не ворожить... Каже, що вже знає, що з його людьми можна зробити, а що таки ні.
— І того ти перериваєш мені працю з дитиною в найбільше надійну хвилину?
— Тіточко, мені необхідний твій дипломатичний хист, бо йдемо зараз переконувати цілий хор, щоб таки співав...
— Як?
— Отець дав нам вільну руку—щоб ми самі їх переконували.
Я розумію його положення: він нікому нічого накидати не може.
Каже: "Такий тут звичай, що парохіяни мають свою волю в цих справах, і годі їм противитися".
— Коротко кажучи, шкода роботи.
— Не шкода. Ми теж парохіяни і теж маємо свойого Волю!
Коли б нам навіть довелося полягти славно! Ходом руш!
— Ой, Ромку!
Вони зійшли вниз на залю.
***
— Бо що ви собі думаєте, що ви, скитальці, приїхали тут і будете нас учити?! То хто тут був уже сорок років тому, хто збудував і церкву, і "галю", і дім отцеві? Ми самі, власними руками! — і диригент Поль Мельничук показав свої жилаві та порепані долоні.
— А чи ви думаєте, що в нас того вашого Листопадового Свята ніколи не бувало? А певно, що було! Кум Дибайло може вам сказати! Зараз дев'ятнадцятого року, коли ще були отець Бойко, небіжчик... Ого, вас ще десь тоді і на світі не було!
— Ну, бачите, було; то чому б тепер знов не влаштувати? — настоював Роман.
— А тому, що, не вам казати, що ми, цілий хор, маємо робити!
Нас тут багато, аво, ті молоді то навіть не можуть говорити по-українськи, тільки що співають, бо то для Церкви.