Князь, керівник антилитовського повстання.
На перший погляд, князь Михайло Глинський (р. н. невід. — помер 1534) не мав безпосереднього стосунку до становлення козацького руху в Україні. Одначе обминати цю постать в нашій історії було б несправедливо і безглуздо. По-надто, що в повстанні, яке він підняв 1508 року, намагаючись від'єднати українські землі від Литви, а відтак — і від Польщі, брали участь загони козаків. Та й інші повстанці вже починали називати себе козаками, аби ворогам зрозуміліше було, з ким вони мають справу.
Михайло Глинський походив з давнього татарсько-українського, але остаточно зукрашеного роду, що осів в Україні ще за часів князя Вітовта і відтоді не раз ставав на оборону землі нашої. Маєтності його традиційно обіймали терени Полтавщини й Полісся, одначе князь не належав до тих магнатів, які звикли дбати тільки про примноження власних статків. З натури він був мандрівником, романтиком і, звичайно ж, воїном. Відомо, що освіту він здобував у Західній Європі. Спосіб життя та мислення європейців, рівень культури країн того мало знаного тоді в Україні світу настільки зацікавили молодого князя, що чималу частину життя він перебув у подорожах спочатку по Італії, де знайомився з надбанням мистецької та філософської еліти цієї країни, а також з її давньою і славетною військовою історією; а згодом — по Іспанії. Відомо також, що чимало часу він віддав військовій службі в Германії, а згодом — в армії курфюста Саксонського Альбрехта. Є думка, що М. Глинський узагалі був одним з найперших українців, яким вдалося грунтовно зазнайомитися з набутна ми західноєвропейської цивілізації в епоху ренесансу і добре опанувати військову майстерність. Він також вільно володів кількома іноземними мовами.
На той час в українсько-литовських землях людей з такою освітою і таким знанням європейської культури та військової справи було дуже мало. Тож коли 1500 року князь повернувся в Україну, слава про нього швидко досягла литовської і польської столиць.
Великим князем Литовським о цій добі стає Олександр І (1461-1606), брат польського короля Яна-Альбрехта. Литва і Польща вже були досить тісно поєднані, проте Литовське князівство все ще почувалося осібною державою, і Великий князь Олександр прагнув створити при собі "освічений" двір, на зразок королівських дворів Франції чи Іспанії, щоб постати перед світом монарх ом-просвітителем — тоді це саме входило в моду. Тож не дивно, що він одразу наблизив до себе одного з найосвіченіших аристократів країни, князя М. Глинського, і навіть призначив його маршалком (тобто розпорядником) двору. По суті Глинський стає керівником адміністрації Великого князя і першим його радником.
Слід сказати, що дружиною Великого князя була донька Московського князя Івана III Олена, яка так і не спромоглася порозумітися з оточенням свого чоловіка. Почалося з того, що вона відмовилась перейти в католицтво, за що дістала дуже небезпечне прізвисько "схизматки" і — рідкісний випадок — так і не перейшла коронації на польську королеву. Одначе це не стало на заваді її зближенню з князем М. Глинським, завдяки чому князь досить швидко познайомився з деякими впливовими московськими чиновниками, що прибували до Литви з посольськими місіями. Згодом це йому стало в пригоді.
Ще дужче зміцнів авторитет М. Глинського, коли 1506 року" виступивши на чолі литовсько-козацьких військ, він розбив великий загін татар, що вдерлись у межі князівства. Перемога ця настільки вразила всіх, що він набуває слави не лише як політичний, а й як військовий діяч. І хтозна, можливо, згодом він дістав би призначення й на коронного гетьмана, тобто став би головнокомандувачем усіх збройних сил держави. Та сталося інше. Того, 1506 року Великий князь Олександр помер. Цілком несподівано. Як припускали, від отрути. При литовському і польському дворах у цьому злочині неофіційно звинувачують князя М. Глинського, оскільки гадають, що це лежало в його проукраїнських інтересах.
Чи мав князь щось спільне з убивством, чи ні, з'ясувати не вдалося. Проте достеменно відомо, що на той час М. Глинський уже стояв на чолі групи впливових українських аристократів — князів та бояр, які не зичили собі, щоб Україна й надалі мала статус окраїни Литовської держави і прагнули відродити великокняжий престол у Києві. їм дуже не подобались намагання польських королів остаточно ліквідувати литовську державність та об'єднати Литву, а отже й Україну, під польською короною. Нагадаю, що на той час українську автономію теж було ліквідовано. 1452 року Великий князь Казимир Ягайло скасував Волинське князівство, і Волинню почав правити його намісник. А 1470 року те саме сталося й з Києвом, що його, хоч і номінально, але все ще вважали столицею українських земель. На домір лиха в Литві запанувала думка, ніби князь Глинський претендує ще й на литовський престол. Це теж живило підозру та давало підстави для звинувачень Глинського в убивстві Великого князя. Та прямих доказів ніхто не мав.
Усе залежало від того, як поставиться до справи новий Великий князь, Сигізмунд І, який разом з тим став і королем Польщі. Досить швидко з'ясувалося, що ставиться той до українського князя з недовірою, бо розслідування не припинилося. Розуміючи, що втрачати йому вже нічого,
М. Глинський повертається до своїх поліських володінь, віднаходить спільників серед місцевих українських аристократів і починає збирати військо. Метою замисленого повстання було, на першому етапі, створення Великого князівства Київського, навколо якого згодом можна було б збирати землі, що входили свого часу до складу Русі-України (Русі Київської).
Увесь 1507 рік минув для М. Глинського в приготуваннях, а вже наступного року почалися збройні сутички його загонів з гарнізонами та окремими загонами литовського війська. Перші спроби виявились успішними. Повстанцям пощастило здобути кілька міст і фортець у Білій Русі, відтіснивши таким чином литовські гарнізони на північ, подалі від Полісся, а потім узяти в облогу сильно укріплені замки в Овручі та Житомирі.
Знаючи князя як досвідченого полководця, Сигізмунд І теж почав формувати значні військові сили і готуватися до справжньої війни. М. Глинський пожвавив на те дипломатичні зусилля. Зокрема, заручився військовою і дипломатичною підтримкою московського князя Василя III та кримського хана. Проте ці правителі обстоювали інтереси своїх держав, й ідея князя щодо незалежної України їх зовсім не приваблювала. І як же вони повелися в цій ситуації? Та саме так, як і мали повестися. Великий князь Московський справді послав свої війська, але не для того, щоб допомогти Глинському, а щоб, скориставшись із нагоди, захопити Смоленськ і Полоцьк, де військ повстанців не було. Що ж до кримського хана, то він узагалі не послав жодного свого вершника, а вирішив зачекати, чим усе скінчиться, щоб знову безборонно грабувати як українців, так і литовців. Тобто обидва союзники зрадили повстанців.
Можливо, князь Глинський і сам здолав би війська Сигізмунда І, проте, як це не раз траплялося до повстання цього князя і після нього, між українськими князями та старостами завелися чвари. Дехто обставав за те, щоб надалі жити під владою Литви і Польщі. Тобто доля української державності їх не цікавила, під захистом польської корони їм почувалося затишніше. Тож коли литовсько-польські війська, увійшовши до Білорусії, підступили до кордонів України, і князь переконався, що йому справді протистоїть велика сила, він розпустив своє нечисленне військо і з невеличким загоном охорони, разом з братами, іншою ріднею і найближчими прихильниками вирушив до сусідньої Московії. Там він не дуже афішував свої наміри щодо незалежності, а постав перед Василем III як ворог Литви, оборонець православної віри. Це, однак, не завадило йому, скориставшись своїм впливом та красномовністю, спровокувати московітів на ще одну війну з Литвою і взяти особисту участь в поході.
Але сталося так, що під Оршею війська московітів зазнали цілковитого розгрому від литовців. Парадокс криється в тому, що на чолі литовських військ стояв великий гетьман литовський, український князь Костянтин Острозький. І в складі його воїнства було чимало козаків. А одним з командирів московського війська був український князь Михайло Глинський. І він теж мав при собі козаків. Якби ці два полководці зуміли об'єднати свої зусилля та повернути зброю в одному напрямку, можливо, Україна здобула б незалежність іще тоді, на початку XVI століття. Та, як і безліч разів до і після цих подій, українські звитяжці діяли за відомим кожному українцеві принципом: "Бий свій свого, щоб чужий духу боявся"" О, це — бити свій свого — ми вміли.
З другої спроби московітам усе ж пощастило захопити Смоленськ. Це втішило Глинського, який добре пам'ятав, що Василь III пообіцяв віддати місто йому, щоб він міг згуртувати навколо нього повстанські сили і розгорнути війну проти Литви. Обіцяти обіцяв, але щойно Смоленськ опинився в його руках, передумав. Навіть вирішив, що розширювати свої землі можна не лише коштом Білої Русі та Литви, а й самої України. Тож навіщо мав допускати, щоб Україна здобула незалежність і створила власну армію?
А щоб не мучили докори сумління перед князем Глинсь-ким, Василь III підступно заарештував його (1514 р.) і запроторив до в'язниці, нібито як литовського шпигуна! Після дванадцяти років ув'язнення М. Глинському слід було негайно повертатися в Україну або шукати притулку в якійсь іншій країні. Одначе він знову поклався на запевнення московітів і залишився. Через вісім років його вдруге ув'язнюють... як литовського шпигуна! Того ж таки 1534 року літній, вже підупалий на силі князь у в'язниці й помер...
Певне відлуння трагедії роду Глинських у Московії ми знаходимо в листі царя Івана Грозного іншому бунтівному князеві — Андрію Курдському, датованому 1564 роком. Цар пригадує, що коли він ще був підлітком... ми жили тоді в своєму селі Воробйовому, і ті самі зрадники переконали народ убити і нас за те, що ми нібито переховували в себе матір князя Юрія Глинського, княгиню Анну, і його брата, князя Михайла". А перед цим, у тому ж таки листі, Іван Грозний повідомляв, що зрадники схопили князя Юрія Глинського і вбили просто в Успенському соборі, "заливши церковний поміст кров'ю".
Історик М.