– Я тоді щодня дивився в обличчя смерті і сміявся з неї. Ось так сміявся!
Він розсміявся, і не вигравав таємничим сріблом більше його сміх. Не ховалися у відлуннях сонячні відблиски веселощів і безтурботності, яку дарує незборима сила волі і впевненості. Мороком і крижаними крихтами відлунилися в голосі чаклуна чорна відвага і презирство до загибелі. Таким він був тоді, таким залишився і досі.
– Осінь була. Ночі довгі. Снігу немає зовсім. Підстрелили мене червоні, у селище зайшли. Снігу нема, а холод вовчий. Я відстрілювався, двох поклав, а коли набої скінчились, у ліс утік. В інший бік від батькових хлопців. Вони зрозуміють, чого не вернувся...
Чаклун зіщулився, ніби той біль від кулі досі мучив його, а Остап наче бачив чорнявого парубка, що йде через ліс, знесилений, ледь не біля кожного дерева зупиняється, затискає рану поблизу серця. Кров потемніла, загусла на морозі, й обличчя парубка стало як шмат вибіленого полотна. І йдуть за ним дві постаті в білих шатах – Зима і Смерть, і холод цієї ночі – то їхній спільний подих.
Згадав Остап розповіді Галини і зрозумів, чому забрала Ніч цих двох із людського світу, а його серед людей залишила: він зустрів диво, і смерть йому не загрожувала, як тим, що стали хранителями живої пам'яті, загубленої для цілого народу.
– Я упав, бо сил іти більше не було. Лежав під явором. Високим, безлистим. І думав, хто раніше до мене добереться: холод чи вовки. І хотів жити. Дуже хотів жити. А ще хотів побачити зірки. Бодай одну... Та небо було хмарне-хмарне. Безпросвітне... Я ж побачив-таки зірки. Не між вітами явора – в її очах і на темному вбранні, не людськими руками вишите.
Змовк чаклун, тамуючи подих, бо надто калатало серце. Спогади змінили його – не палахкотів більше вогонь в очах, та чаклунської влади те перетворення його не позбавило.
Остап наважився сказати те, що підказувало серце, і здавалося, вишили в малюнку мамині руки, щоб берегти від лиха єдиного сина.
– Біля Кодака моє місто. Над Дніпром-Славутою. Я народився там, все життя прожив. А біля міста ще містечко є, там раніше козаки селилися. Вони і церкву побудували дерев'яну, без жодного гвіздка. Тепло в ній душі. Як ніде – тепло.
Якось завалили до храму махновці. А жив у моєму місті на Дніпрі пан Дмитро Яворницький, збирав старожитності, особливо зброю козацьку. Був вченим і неабияким характерником. Вигнав Яворницький махновців з храму. Не злякався їхньої зброї, бо сильніша за ним була сила – пам'ять землі рідної.
Прознав про те батько Махно, сам до Яворницького прийшов, бо чув, що у пана Дмитра пляшка горілки є ще з козацьких часів, яку той і царю покуштувати не дав. А, може, й не одна пляшка. Про що розмовляли між собою батько Махно і наш учений-характерник, мовчать люди, та поїхав Махно, не зачепив ні Яворницького, ні його музею, ні міста. І кажуть, повіз із собою пляшку козацької горілки.
– Та батько і сам характерником був, – осміхнувся чаклун. – А вашого вченого я бачив. Велика сила в його веселих очах жила, і не лише пам'ять рідної землі. Тільки легенда це – не було ніякої пляшки з козацькою горілкою.
– А хіба не такі легенди ти бережеш від забуття?
Запитання пролунало, ніби не людським голосом промовлене, а самою пам'яттю, з віків, з давнини, коли всі характерниками були і смерті не боялися, коли не правили народом невольничим ярмом страх і безнадія.
Підвівся чаклун, сумнів майнув у темних очах хранителя, борючись із лиховісною обіцянкою. І хотів би ухилитися від удару Остап, та не зміг би, тож тільки очі заплющив, аби смерті своєї не бачити.
Шабля перерубала мотузку на його руках, болем прилинула кров, але той біль гасив холод чужої волі, що закляттям скувала тіло.
– Так, такі легенди я бережу. Про людей, гідних пам'яті. Чи добрі вони були і шляхетні, чи злі і підступні, та не дрібні і жадібні, як нинішні, що у волю граються. А ще хранитель я живих слів – оповідей про світ прадавній, де і річка мовить, і трава, і вітер.
Догоряли шматки розрубаної мотузки, ніби подолані чари.
– Ти б теж міг бути разом із нами, якби народився за часів батька Махна, чи Яворницького, чи Богдана, чи Богуна, чи Сірка, чи інших отаманів. А я їх усіх знаю, і не в легендах, а як тебе, бо хоч загублена пам'ять, а все ж живе. І повернуться всі ті, кого вже твій народ майже не пам'ятає, рятувати від безнадії або руйнувати заради майбутнього інших, гідних слави. Вам вирішувати, якими вони прийдуть у людський світ, та повернуться вони не спогадами чи легендами, а вашими сучасниками, зберуть свої війська, заспівають бойові та закличні пісні, і вороги не забаряться кинути їм виклик.
Дивні речі казав чаклун, та на них заслужив Остап, звільнений від закляття своєю щирістю, коли знехтував смертельною небезпекою і послухався голосу серця.
Не було більше зла у чаклунських очах, коли він допоміг хлопцю підвестися.
– Віриш моєму слову?
– Вірю, – луною відгукнувся Остап.
– Тут немає твоєї Галі. Вона порушила обіцянку, полюбила людський світ більше за той, що дав їй притулок. А я лише покликав давні сили, щоб судили її справедливо, бо саме я знайшов колись твою кохану посеред засніженого лісу. Я не знаю, куди її забрали, де її шукати: у минулому, у майбутньому чи у сьогоднішньому дні. Знаю тільки, що коли вона повернеться, ні тебе, ні всього людського світу не пам'ятатиме.
Остап спохмурнів, сумнів закрався у серце.
– Ти не віриш мені? – чаклун відвів очі, прагнув, щоб хлопець сам відповів, з власної волі.
– Не знаю, – сказав Остап. – Я не встигну знайти Галю, якщо навіть тобі невідомо, де шукати.
– Мені невідомо, де шукати, та я знаю шлях до володінь прадавніх сил.
Чаклун здійняв руки, марево напливало на руїни фортеці, і з туману вибудовувалися нові стіни, вежі і дахи. Ввижалося, зараз на стіні поворушиться вартовий, і блисне на шоломі місячний промінь.
У стіні виднілися обковані темним металом двері. Заввишки з людський зріст, та здавалося, що руки людей їх не торкалися.
– Ти гідний шукати Галину, і ти її знайдеш, якщо по-справжньому кохаєш. А ти кохаєш, хоч я і не певен, що достатньо сильно. За цими дверима немає часу, та є багато того, чого ти не зустрічав, хоча мав зустріти, не знав, хоча мав знати, або забув, бо надто лячно чи незручно пам'ятати. Особливо стережися того, що неясно бачиш: то втрачена назавжди пам'ять, не загублена, не таємнича, а лиха, яка п'є життя і душу. Це порожнява, голодна і невблаганна.
Остап кивком подякував і хотів іти, вже прикипів поглядом до старовинних дверей, глянувши мимоволі на те місце, де розсипалася іржею козацька шабля.
– Зажди, – в останню мить зупинив хлопця чаклун, вклав шаблю в піхви і разом із поясом простягнув тому, кого хотів сьогодні вбити. – Візьми мою. Там знадобиться. У чесному двобої ця зброя мною здобута. І крові своєї на ній не бійся. На цьому лезі і моя кров.
– Дякую.
Остап прийняв шаблю, а тоді швидко подолав відстань до дверей, потягнув на себе велике металеве кільце.
***
Металеве кільце було теплим, та від того тепла кортіло відсмикнути руку. За порогом чатувала липка темрява, що всотувалася в шкіру і лягала павутиною на очі. Остап несвідомо провів по обличчю, знімаючи невидиме павутиння.
Він чув, як відлунюються його кроки у порожній споруді. Темно там, хоч в око стрель, і здавалося, ніби крізь час ідеш і давно залишилися позаду імлисті стіни пам'яті про Кодацьку фортецю на березі Дніпра.
Непомітно відлуння змінювалися, глибшали, у коридорі гуляли протяги, та відчуття пустки не полишало хлопця. На додачу до пустки домісився присмак крові, смерті, болю. Поверталося світло, непомітно, потай, бо і за минулих часів рідко сюди зазирало. Жило лише в очах засуджених і приречених, що невдовзі мали бути страчені.
Остап зупинився, серце зайшлося болем, чужим, незнайомим. Він упізнав це місце, сховане в імлі спогадів.
Темні нерівні фарбовані стіни, низька стеля, заґратовані віконця на металевих дверях уздовж усього коридору. Сюди привозили його співвітчизників, забирали, наче чорні ворони, вночі виривали з рук коханих, рідних, дітей... Забирали, привозили сюди, і сама згадка про ці в'язниці вселяла нездоланний жах. Та дехто долав свій страх, не корився, вірячи у справедливість, чи зраджував себе заради життя своєї родини.
Остап опустився на долівку: стіни, помережані дверима з ґратами, затискали його у лещата оглушливих криків, стогонів і благань. Хлопець затулив вуха, та відлуння ятрили серце, змушуючи стати на коліна, як до того стояли тут сотні інших, рятуючи своє чи чуже життя.
Тут їх допитували, катували, розстрілювали у підвалі, змушуючи обернутися обличчям до стіни. А скільки інших в'язниць розкидано на просторах величезної країни...
Як він міг забути про це, хоч знав з дитинства? Як міг забути про всіх закатованих і страчених тут в ім'я світлого майбутнього? Як міг опісля радіти буденному життю, оповідаючи у шкільні роки про ці злочини? Його дідусь побував у цих мурах, та не знайшов тут смерті, і шлях його лежав на північ, де ніч триває майже півроку, а сади родять не кожного літа.
Крижаними голками кололо руки. Сніг, сріблястий, чистий, як біль, як сумління, як спогади, випалені стражданнями... Сніг падав зі стелі, і вітром по підлозі несло його нетанучою поземкою.
Остап розумів, що не знайде тут своєї Галі, і радів з того. Дотики снігу тамували чужий біль, що скував груди. Остап підвівся з колін.
Світло залило коридор покинутої в'язниці. Неяскраве, та воно сліпило очі після напівтемряви. Остап ішов коридором, наче повз варту металевих заґратованих дверей, і хлопцю здавалося, що дуло дивиться йому у потилицю. Він озирнувся, здійнявся вітер, сипнувши в'язничним порохом в обличчя. Остап затулився од вітру, а коли опустив руку, коридор змінився.
Не дивилися мовчазними вартовими двері, що ховали спогади про пам'ять і біль. Кришилися напівзруйновані стіни, і поламана цегла скрипіла під ногами.
Остап пішов до виходу, який пробив снаряд, а не людські руки.
Він вийшов у місто, пощерблене вибухами і кулями. Над руїнами нависло низьке хмарне небо, суцільно сіре, наче всі дні перетворилися на вечори. Праворуч, над сусіднім кварталом, вихором здіймався чорний дим.
Війна, що накрила пеленою безумства ледь не весь світ.