– Це беззаперечні випадки. Задокументовані. Підтверджені великою кількістю свідків. Замальовані. Сфотографовані.
— По телевізору показані, — позіхнув я. – В газеті написані.
— Ну... – співрозмовник трохи знітився. – Це ви даремно. Газета від газети відрізняється. Є ж і солідні, ми ж не лише бульварні читаємо. А раніше з цим взагалі значно краще було! От у радянські часи...
— Атож, — кивнув я. – Саме про радянські часи. Газета "Труд". Солідна радянська газета.
— І що? – чоловік аж подався мені назустріч. – Що там було?
— Ну що, що... – стенув плечам я. – Репортаж був. Мовляв, летів "Ту-134", й зустрів НЛО. Не блюдце, а такий собі літачок з куцими крилами. Увімкнули радар – на радарі нема. Запитали диспетчера – і в нього нема. Купа свідоцтв, бо ж не лише екіпаж бачив, а й сотні півтори пасажирів. І...
— Так! – аж розцвів співрозмовник. – Чудовий випадок спостереження! Він у нашій базі є, і якраз у....
— ...третій категорії? – підхопив я на льоту.
— Точно!
— Ну й даремно.
— А то чому?
Мені того хлопця аж шкода стало, але я таки хильнув ще і добив.
— Бо після тієї статті редактору полетів з посади. Здогадуєтесь, чому?
— Ну звичайно! – чоловік знову повеселішав. – Це ж влада! Вони завжди такі речі намагалися приховати – для уникнення заворушень. Навпаки, це зайвий доказ правдивості...
— А от і ні, — я відчув себе старшокласником, який на очах у малюка стирає пилок з крил метелика. Що ж, він сам наголосив, що здоровий скептицизм має бути. – Бо тій нещасній "тушці" пощастило нарватися на випробування іншого "Ту" – але вже не пасажира, а бомбардувальника. Ту-160, радянський недостелтс. Так що журналіст зробив цеерушникам подарунок. Вони, мабуть, дуже вдячні були, але Western Union тоді в нас ще не відкрило жодної філії...
Чолов'яга трохи зів'яв.
— Ну, буває, — невпевнено сказав він. – Це ж таке діло. База – на те вона й база, щоб її доповнювати, редагувати... переносити з категорії у категорію.
— Буває, — охоче погодився я. – Але якщо у вас там лише такі випадки...
— Ні-ні-ні! – поспішно замотав головою хлопець. – Усі інші випадки...
Він зустрівся зі мною поглядом й неохоче виправився.
— ...більшість інших випадків достовірні. Ось давайте я наведу кілька найбільш переконливих прикладів.
— Давайте, — стенув я плечима й поглянув на годинника. – Я вільний аж до сьомої тридцять. Мо', ще по гальбі?
— Давайте, — він кивнув, рішуче лийнув у горлянку залишки й так само рішуче приступив до розповіді – як наче в ополонку стрибнув. Я між тим помахав дівчині біля стійки – мовляв, нам ще пару. Та кивнула.
— Випадок перший, — розпочав співрозмовник. – Формації на полях.
— Кола, чи що? – позіхнув я. – Вони підробні. Вже ловили кількох фальсифікаторів на гарячому.
— Ха! Якби ж тільки кола! – радісно заторохтів чоловік. – Все значно цікавіше. Певна частка формацій справді підробна, і справді, кількох партачів таки на цьому спіймали. Але є чималий відсоток таких фігур, походження яких невияснене. Траплялись взагалі кумедні історії. Наприклад, позаминулорічний випадок у Михайлівці...
— І що там? – поцікавився я, одночасно приймаючи келих зі столу – бо якраз нагодилась дівка з нашим замовленням.
— Може, щось до пива? – посміхнулась вона, досить вправно маневруючи тацею. –Нарізка асорті, рибка, горішки...
— Ні, дякую, — поспіхом зупинив я потік, аби в ньому не трапилися осоружні "сємки". Хотілося лишитися про цей заклад хорошої думки.
Офіціантка пішла. Співрозмовник провів її поглядом, й, між нами кажучи, там було що провести. Але вмить похопився й повернув на своє.
— Так от. Формації. Певний відсоток, як я вже сказав... – тут він, мабуть, згадав, що про фальшивки сказав не він, й трохи збавив напір, але все-таки не зупинився. – Як вже було сказано – таки підробка. Молодь, журналісти, просто не дуже розумні ентузіасти нашої справи.
Себе він, ясна річ, вважав розумним ентузіастом. Я посміхнувся.
— ...є таких відсоток фігур, які могли виникнути природним шляхом. Зверніть увагу – я не кажу "виникли", я кажу "могли виникнути".
Я звернув.
— Причини найрізноманітніші. Дощ, вихори, транспорт. Одного разу виявили одразу чотири кола, однакового діаметру й ланцюжком. Причому виникали ті кола в Михайлівці регулярно, й була надія, що якесь виникне у нас на очах, і не лише на очах, я вам скажу, бо помчали ми туди озброєні фото-, відео— та ще деяким обладнанням.
Він раптом замовк і хильнув так, що в кухлі поменшало принаймні наполовину.
— І що? – я теж хильнув, але не так сильно.
— Та що, що... Бабця козу припинала, ось що. На полі. Щоб, знацця, молоко жирніше було. І щоб не мекала.
Я чмихнув, й ледве стримався, щоб не заіржати. Якби припиняли коня – то мабуть би й не стримався.
— Як бачите, — негайно відзначив співрозмовник. – Такі випадки ми теж чесно документуємо. Для об'єктивності.
— Дуже добре, — кивнув я, нижче опускаючи голову – бо все ще смішно було, а ображати цього дядька чомусь не хотілося. Ентузіаст же! Таких берегти треба. Рідкісний птах в наші прагматичні часи.
— ...але певний відсоток фігур не можна пояснити ні антропогенним впливом, ні природними явищами, ні фальсифікаціями. Так, наприклад, у Малій Олександрівці стебла пшениці було не лише повалено, але й переплетено між собою. Перша думка була, звісно, про фальсифікацію, але ви уявляєте собі титанічну працю – переплести між собою кількасот стебел? Я ні.
Я теж був "ні", але вголос зазначив що дуже хотілося б глянути на фотографію загадкового феномену, і співрозмовник негайно перейшов на інший випадок.
— У Кордишівці було ще цікавіше. Стебла там не були переплетені, натомість виявлено щось на кшталт візерунку або орнаменту у землі. Ромбовидна структура складалася з ямок діаметром близько п'ятнадцяти міліметрів й глибиною близько двохсот. Протягом усього кола було виявлено чотири блоки орнаменту. І...
Він тріумфально подивився на мене.
— ...І фотографія є!
— Можна поглянути? – я витер носовичком руки. Був готовий, що він скаже, ніби фотографію з собою не носить, або попросить емайл, щоб скинути трохи пізніше, або щось таке, але чоловік урочисто витяг із сумки пухкеньку теку, розгорнув просто на столику й витяг фото.
Серед повалених стебел і справді вгадувалась якась структура, але годі було щось сказати і про діаметр, і тим більше про глибину.
— Наступного разу кладіть поруч якийсь предмет, — сказав я, повертаючи фото. – В ідеалі – лінійку, але годиться будь-що, аби з певними розмірами. Сірник, пачка цигарок, мобіла – але так, щоб марку видно було. Бо зараз, граючи збільшенням, можна розтягнути ці дірочки хоч до ста міліметрів.
— Гм, — сказав чолов'яга й почухав потилицю.
— Якщо ж припустити, що діаметр вказали правильно, то оці ромбики дещо мені нагадують, — тим часом продовжив я. – А саме – тракторну борону. Там зубці якраз у такому порядку розташовані, і якщо допустити, що тут розвертався трактор й навіщось чотири рази опускав причепне обладнання – ну, гідравліка несправна, абощо... це коло часом не в кінці поля розташувалося?
Чоловік засопів й поспіхом запхав фото назад у теку, але ховати її у сумку не поспішав.
— Добре, — вперто сказав він, порпаючись у добрячому стосі. – А як вам такий випадок?
Витяг ще один папірець й кинув на столик.
Довелось роздивлятись.
На папірці було два малюнки – саме малюнки, не фото! – і хоч як слабо я розбираюся на малярстві, але сказав би, що створила їх одна й та сама людина. Або не людина, а якась інша істота. Але одна й та сама.
Обидва малюночки були піксельні – цебто, являли собою прямокутне тло з квадратиками – знаєте, як на моніторах початку комп'ютерної епохи. На першому малюнку щось схоже на перекинуту чашку відправляло в небо людину. На другому – більш складна конструкція підкидала типового іншопланетянина – дрібнотілого пуголовка.
— Бачите? – мало не побожно прошепотів співрозмовник.
Я бачив.
— Перший малюнок – це відоме послання іншопланетянам, відправлене у 1974 році з радіотелескопу Аресибо. Тут закодовано зовнішній вигляд людини, деякі фізичні константи, спосіб відправки. А другий...
Чорт, ну чому ж він так переграє з тими паузами? Аж дратувати починає.
— ...а другий – це відповідь. Вона з'явилася у 2001 році в Англії, біля радіотелескопу Чілболтон. Як бачите, стиль малюнків однаковий, отже, це означає...
— ...фальсифікацію, — втомлено буркнув я. – Створену, скоріш за все, знудьгованими працівниками обсерваторії.
— Які докази? – аж образився чоловік.
— Ніяких, — стенув плечем я. – Але один мій знайомий капітан на прізвище Очевидність підказує, що такий варіант відкидати не можна. Згодні?
Співрозмовник неохоче кивнув.
— Отже, — резюмував я. – Кожен з наведених випадків може бути поясненим природними причинами або ж антропогенним впливом – навмисним, ненавмисним або навіть вчиненим з відверто фальсифікаційною метою. І якщо ви прислухаєтесь, то легко почуєте звуки "вжик-вжик". Чуєте?
Чоловічок і справді прислухався.
— Наче чую... – відповів раптом він, чим немало мене здивував. Звуків не було. Звичайний барний гомін був, долинав також вуличний шум, за сусіднім столиком троє хлопців заголосно планували майбутній розподіл коштів після якоїсь оборудки, а от ніякого "вжик-вжик" не було.
— Це товариш Оккам точить свою знамениту бритву й схвально позирає на нас з небес.
— А, — перестав, нарешті, прислухатися чоловік. – Жартуєте. Ну-ну.
Ентузіазму в його голосі трохи поменшало.
— Добре, — сказав я, лише щоб його втішити. – А як там з четвертою категорією? Що там? Судячи з логіки – там мають бути якісь зовсім незаперечні докази? Цебто, з вашою точки зору незаперечні?
Чолов'яга повеселішав.
— Так і є, — впевнено сказав він. – І знаєте що? Проти четвертої категорії досі не заперечив найзавзятіший скептик!
Я посміхнувся, і співрозмовник цю посмішку не пропустив.
— Не вірите, — докірливо зазначив він. – Але нічого. Зараз повірите.
Знову поліз у сумку й дістав жерстяний футляр – розміром якраз на велику сигару. Золотий обідочок на ньому теж підтверджував сигарне походження. Дуже хотілось сказати "Дякую, я не палю", але стримався.
З футлярчика шляхом скручування голівки народилося щось замотане у фланельку, з фланельки – тонка скляна трубочка. З трубочки щось народитися могло лише шляхом кесаревого розтину або лоботомії – бо обидва її кінці були міцно запаяні.