Він чи то не виспався, чи то набундючений, бо перед ним поставили серйозні завдання, а я не даю йому їх виконати. А може, це все разом – і згори ще щось накидано, невідоме мені.
Лікар уважно дивиться мені в очі, ніби намагається загіпнотизувати. Я не піддаюся. Вже пізніше до мене дійшло, що він хотів передати мені якусь інформацію, але так, щоби про це не здогадався чоловік в окулярах. А як це зробити, коли й стіни мають вуха? Поки я розумію, що від мене вимагають, явки й паролі ганебно провалені. Чоловік в окулярах уже знає, що до мене повернувся нормальний слух і я можу говорити. Лікар винувато дивиться на мене: мовляв, я хотів, як краще. Я ні в чому не смію звинуватити його. Звичайно, він на моєму боці, бо здогадується, що зі мною буде потім. Чи знає про це? А тому намагається зробити все, щоби я хоч трошки ще затримався тут. Але чоловік в окулярах невблаганний. Він запитує у лікаря, чи може забрати мене звідси. Знову винуватий погляд у мій бік. Чую: було би добре, якби пацієнт відпочив би хоч добу. Пацієнт – це я. Сказано невпевнено, чим і скористався чоловік в окулярах. Він каже, що пацієнт відпочине і в них.
Ніби за командою на порозі виростають двоє шафоподібних істот. Вони швидко підходять до мене, безцеремонно піднімають із ліжка і вже виносять із палати, як колоду. Я боюся протестувати, бо ще кинуть зі всього розмаху об підлогу і скажуть, що так і було. Останнє, що я бачу, – винуватий погляд лікаря: мовляв, я зробив усе, що міг, вибачте. Вибачаю.
Ми вже на вулиці. Мене несуть ногами вперед, як покійника. Бачу сніг. А вчора була осінь. Відчуваю холод. Але мене заносять до машини і вміщують на заднє сидіння. Тут тепло. Спереду сидить лисий водій. Його обличчя я не бачу. Чоловік в окулярах вміщується на переднє сидіння, шафоподібні істоти без проблиску інтелекту в голові сідають зліва і справа від мене. Їдемо, але куди – не бачу, бо мені накинули на голову мішок, через який нічого не видно. Можу лише зрозуміти, що повертаємо наліво чи направо, гальмуємо перед світлофором, а потім їдемо швидше, ніби наздоганяючи втрачене. Марна затія. Час не можна ні повернути, ні наздогнати. Час – це те, що ми є зараз.
Різко зупиняємося. Я нахиляюся вперед і боляче об щось вдаряюся. Чую, що з рота йде кров. Але я не смію навіть пікнути. Страх загнав мою душу в п'ятки. Сиди і не висовуйся, а то з'їдять і не скривляться. Добре відчувати себе героєм на дивані чи на лікарняному ліжку. А тут ти залежний від цих людей. Я добре це відчуваю на клітинному рівні. Крок вліво, крок вправо, стрибок на місці – і ти труп.
Здається, час знову зупинився. Зараз спресується в єдине ціле з простором, як тоді. А краще би це зараз сталося. Тоді є надія, що я зможу сховатися в якомусь із паралельних світів – і тоді ніхто мене не знайде. Ні чоловік в окулярах, ні шафоподібні істоти без ознак інтелекту, ні лисий водій. Але мої сподівання виявилися марними. Повіяло холодом. Це чоловік в окулярах відчинив дверцята. Услід за ним виходять із машини шафоподібні істоти. Знову беруть мене, як колоду, і кудись несуть. Мабуть, ми в приміщенні, бо тут тепліше, ніж надворі. Мене несуть довго, мало не вічність. Цікаво, хто набудував такі коридори?
Я ще живий, бо шепочу про себе вірш. Розумію, що коли помру, вже вірші не прийдуть до моєї бідної голівоньки:
Мы встретились случайно, на углу.
Я быстро шёл – и вдруг как свет зарницы
Вечернюю прорезал полумглу
Сквозь чёрные лучистые ресницы.
На ней был креп, – прозрачный лёгкий газ
Весенний ветер взвеял на мгновенье,
Но на лице и в ярком свете глаз
Я уловил былое оживленье.
И ласково кивнула мне она,
Слегка лицо от ветра наклонила
И скрылась за углом... Была весна...
Она меня простила – и забыла.
Іван Бунін… Чи були в нього колись такі проблеми, як у мене зараз? І про що він думав, коли писав цей вірш? Мене завжди хвилювали подібні запитання. Бо вірш – це вірш сам по собі. Але поет щось думав перед тим, як його написати. І якась подія підштовхнула його. Це набагато цікавіше, ніж читати сам вірш.
Ми зупинились перед якимись дверима. Хтось стукає в них. Чоловік в окулярах? Ледь чутно господар кабінету каже: "Заходьте". Двері відчиняють. Мене заносять, садовлять на крісло. Знову той же голос: "Можете бути вільними". Мої конвоїри зникають, ніби їх ніколи й не було на білому світі. Я не наважуюсь зняти мішок з голови. Собі дорожче. Відчуваю, що аж тепер за мене візьмуться серйозно, а все моє попереднє життя нічого не вартувало.
Час повзе черепахою. Але добре, що він не зупинився. Значить, у мене є шанс. Шанс на життя. Шанс зустрітися з Оксаною, Вікторією та Василиною.
Навкруги тиша. Під мішком мені важко дихати, але я зупиняю подих, щоб прислухатися. Чую, як сопе той, до кого мене привели. Мабуть, зараз він вирішує, що ж далі зі мною робити. Головне, не сполохати його. Не сполохати удачу, якщо вона на моєму боці. Та навіть якщо не на моєму.
Продовжую дихати, бо так і свідомість можна втратити. Чоловік за столом не поспішає прийти мені на допомогу. А що ж допомагати приреченому на страту? Чомусь здається, що вирок мені давно винесли, тепер треба здійснити формальні дії. Звісно, я переконаний, що страчувати мене нема за що. Але спробуй довести це тим, хто привіз мене сюди. Чи тому пану, який сидить за столом. Я не бачу його, але мені здається, що він сидить за столом. Якщо є кабінет, то повинен бути стіл. Чи це не кабінет, а кімната для розстрілів? Тоді й столу не потрібно. Пістолет до потилиці – і бац, нема людини. Тобто мене. Людина – це я. Не хтось інший, хоча вони теж люди, але зараз мова йде конкретно про мене. Чую, що серце готове розірвати грудну клітку. Бракує повітря.
І тут мішок летить догори, я бачу світло – і свіже повітря вривається в мої груди. Ну, наскільки свіжим може бути повітря в прокуреній кімнаті. Але все-таки стає вільніше дихати порівняно з тим, коли голова була під мішком. Я не почув кроків чоловіка, який сидів за столом і підкрався до мене, а зараз він уже швидко йшов геть, я бачив його потужну спину. Від мене втікали, ніби я заражений смертельно небезпечною хворобою.
Це був кабінет, і в ньому справді був стіл. А ще вздовж стін стояли шафи з книгами, папками для документів. За столом сидів товстий чоловік. Позаду нього на стіні висів портрет Путіна. Молодий президент. Зараз він набагато старіший.
Товстий чоловік за столом, здається, не звертав на мене жодної уваги. Він спокійно читав якісь документи, поволі перегортаючи сторінки. Я виразно почув, що цокає годинник, але не зумів його відшукати. Можливо, позаду мене. Навіть не намагаюсь озирнутись.
І тут бачу, що сиджу в трусах і майці. Як вийняли мене із лікарняного ліжка, так і привезли сюди. Стає соромно. Ніби це я, а не хтось інший, винен у тому, що зараз маю такий непрезентабельний вигляд.
Незнайомець лукаво дивиться на мене. Справді, мені здається, що він подивився на мене лукаво. І читає мої думки, бо запитує:
– Вам соромно, що ви в трусах і майці?
Голос у нього скрипучий, ніби у незмазаних дверей. "У дверей є голос?" – лунає всередині мене риторичне запитання. Я не знаю, що відповісти. Якось принизливо просити, щоб дали мені одяг. Навіщось вони ж привезли мене сюди саме в такому виді. Якісь експерименти проводять, чи що? Але з чого вони взяли, що я найбільше підходжу їм для таких експериментів?
Мені хочеться в минуле. Ні, не до Оксани, Вікторії та Василини. Я чомусь приречено думаю, що цього минулого в мене вже ніколи не буде. Якщо керують люди в чорному, то не очікуй від них милосердя. Моє минуле для мене зараз – це небесні сніжинки, які падають у гарячий африканський пісок.
– Зараз вам принесуть одяг і ви знову станете подібним на людину, – каже чоловік за столом.
Я відчуваю, що він залишився незадоволеним, бо не почув відповіді на своє запитання. А що я йому міг відповісти? Так, мені соромно, але навіщо ваші люди витворяють це зі мною? Зрозуміло, що він теж належить до цієї когорти – людей в чорному, хоча на ньому яскравий светр і старі затерті джинси. Справа не в тому, хто в що вдягнений. Ти можеш бути навіть голим. Головне, що ти належиш до людей в чорному. І цей чоловік за столом стоїть вище за чоловіка в чорному, який дзвонив у двері, залякував мене по телефону, а потім пустив газ, і за чоловіка в окулярах. Мабуть, на мене у чомусь роблять ставку, якщо так стрімко зростає кількість начальників, з якими я маю справу.
Тільки він промовив ці слова, як у двері хтось постукав. Чоловік за столом каже: "Заходьте". Я ще не бачив, але зрозумів, що це жінка. Спочатку я бачу її стрункі ноги. Вона подає мені спортивну форму, в яку я перевдягнувся, коли прийшов додому. А що, сподівався на фрак з метеликом на шиї? Дивлюся на неї. Разюче схожа на Василину. Чи тепер мені всі жінки видаватимуться на одне обличчя?
Жінка йде геть. Я сиджу. Розумію, що без команди не смію нічого робити. Мабуть, чоловік за столом залишається задоволеним моєю поведінкою. Він гортає документи, час від часу зиркаючи на мене. Я цього не бачу, бо не смію глянути на нього, але відчуваю. Спортивна форма у мене в руках. Під ногами капці. Не помітив, коли вони тут з'явилися. Невже їх теж принесла ця жінка, схожа на Василину?
– Чого ж ви не вдягаєтесь? – здивовано запитує чоловік за столом.
Відчуваю награність його тону, але розумію, що це команда. Мені дозволили вдягнутись. Швидко влізаю в спортивні штани, вдягаю футболку, ноги – вже в капцях, хоча окремої команди не було. Стає комфортніше. Ніби нічого особливого – бути в одязі, який носиш вдома. Але відразу відчуваєш себе людиною. Тут чоловік за столом правий на всі сто відсотків.
Знову про мене забувають. Надовго. Ніби я є – і мене нема. Точніше, мені дають можливість заспокоїтись, зрозуміти, що я потрапив у нову реальність, а назад дороги нема і не буде. Від мене чекають запитань, але я повинен їх задати тоді, коли дозволять. У мене їх було дуже багато. Але чим довше мовчить чоловік за столом, тим менше їх у мене виникає. Здається, коли він закінчить читати документи, не залишиться жодного. А може, саме на це вони й сподіваються, щоби даремно не гаяти зі мною часу? Для чого я їм все-таки знадобився? Це найболючіше питання, яке мене зараз мучить, але навіть під тортурами я його не задам.