Хай думає про своє.
В'ячеслав Павлович забув у редакції списані листки нового оповідання. Можна було відсвіжити в пам'яті й продовжити, але не став цього робити. Випив таблетку. Відлежався. Серцебиття внормувалося.
Думав про Аню. Впіймав себе на думці, яка залетіла до його бідної голівоньки, що віднедавна це приємно йому робити. Здається, нічого забороненого в цьому не було, але все ж навряд чи зважився би комусь розповісти, що думає про Аню. Особливо дружині чи сину. Не зрозуміють. Засудять. Чомусь найдорожчі нам люди не розуміють нас і найбільше засуджують.
Дружина поралась на кухні, але не розмовляла з чоловіком. Так завжди буває, ніби він винен у тому, що в неї несподівано піднімався тиск.
Найменше В'ячеслав Павлович хотів, щоби Аня зателефонувала саме зараз. Не зміг би з нею нормально порозмовляти. Дружина би здогадалась, що він не байдужий до цієї жінки.
Аня й не телефонувала. Мабуть, забула про нього. Ну, і нехай.
17
Спочатку чоловік, а потім лікар щось казали Ані, але до її бідної голівоньки мало що влітало, бо оте "пташенятко", сказане В'ячеславом Павловичем, складало зараз її сутність. Причому це слово, здавалося, вже жило окремо від Яна, а ніби саме по собі, без нього, незалежно від нього, хоча ще вчора належало йому і тільки йому. Воно ще не перейшло цілком до В'ячеслава Павловича, але тепер лише від Ані залежало, чи належатиме йому.
Довелося за лікування чоловіка заплатити купу грошей, хоча й не стільки, скільки вона взяла з дому, – і це хоч трішки втішило Аню. Правда, не було зрозуміло, чому ще декілька днів чоловік має знаходитись у лікарні, адже зі зламаними руками люди живуть вдома і на роботу ходять, – але це навіть добре, що не бачитиме перед собою цієї огидної пики. Дамбу прорвало – й Аня дала вийти на волю всім своїм відчуттям. Колишнє кохання до чоловіка спочатку переросло в байдужість, а тепер перетворилось у ненависть – і вона це ясно усвідомила. Можливо, поштовхом стало загравання Степана з молодою медсестричкою, але Аня розуміла, що увесь цей негатив до чоловіка дрімав у ній довго. Степан і лише Степан був винен у всіх її бідах і нещастях. Аня не була з тих, хто виливає свої образи на когось. І чоловік ніколи не дізнається, що насправді коїться в її душі. Зрозуміє – тим краще чи гірше для нього, вже немає жодного значення. Вона би хотіла зупинитись, але не могла, і навіть смерть Яна в її уявленні була на совісті чоловіка, хоча до чого-чого, а до цього він точно не був причетний. Але під гарячу руку можна було навішати на Степана всіх собак, й Аня з радістю це робила, хоча якщо хтось і здогадувався про думки в її бідній голівоньці, то лише Господь Бог.
– Щось ти рано прийшла, – зауважила сумна продавчиня із рибного відділу.
Аня усміхнулась.
– Ще живий.
Сумна продавчиня із рибного відділу, здається, не була здивована такою відповіддю. Натомість на Аню напали веселощі. Таке часто з нею траплялось. То зла на весь білий світ, а то мало не в кожному бачить рідну людину.
Але й це швидко минуло, коли Аня згадала В'ячеслава Павловича. Вона ж мала йому зателефонувати, але чомусь не хотіла цього робити. Її другий солодкий хлопчик, небезпечно наблизившись до душі, тепер віддалявся від неї в часі й просторі з космічною швидкістю і в геометричній прогресії. Але чи може хтось вдруге стати її солодким хлопчиком?
Аня постановила собі, що коли прийде додому, прочитає всі оповідання В'ячеслава Павловича. Хай хоч очі повилазять, але читатиме до самого ранку.
Життя знову втрачало будь-який сенс. Так було тоді, коли не стало Яна.
18
На роботу більше не пішов. Брався читати – не йшло. З писаниною – те саме. Дружина продовжувала мовчати, ніби його не було на білому світі.
Думки летіли до Ані. Чи прочитала його оповідання? Чому не телефонує? Образилась?
Час повз повільно. Дощ за вікном заколисував. Дружина молилась у спальні. В'ячеслав Павлович цикав канали по телевізору. Суцільна політика, ніби всі зійшли з розуму.
Дивився на мобілку, мовби заклинав Аню зателефонувати йому. Марні зусилля.
Дощ за вікном збісився. Йому вже мало барабанити по підвіконню. Стукає у вікно, ніби просить пустити всередину.
Чути звук сирени. Поліція чи лікарі?
Боже, як нудно. Нічим зайнятись. Жодна думка не залітає до бідної голівоньки В'ячеслава Павловича.
Нарешті знайшов якийсь фільм. Детектив. Можна дивитись. Засинає й прокидається. Ледве додивився. Все ж стало цікаво, хто вбивця. Розчаровується. Думав, що інший.
Дванадцята ночі. Дружина спить. Ліг поруч. Сон утік. Дощ за вікном продовжує співати свою нудну пісню.
В'ячеслав Павлович думає про Аню. Вона сама? Чоловік у лікарні чи примостився біля неї? Хочеться доторкнутися до її тіла. Агов, старий, зупинися! Ця дівчинка не для тебе. Але чому так приємно думати про Аню? Просто думати.
Ледве стримує себе, щоб не зателефонувати їй. Вдовблює собі в голову, що вона спить. А якщо ні – і думає про нього?
Все одно не телефонуватиме їй. Ще скаже, що він нав'язується. Вона ж сама зголосилася, що сповістить про стан здоров'я чоловіка. Не захотіла – значить, не захотіла. У жінок все просто. Це чоловіки завжди щось вигадують, фантазують, домальовують в уяві.
В'ячеслав Павлович знав, що з ним відбувається. Він закохувався. Кохання – це ж не результат, а процес. У кожного він триває по-різному. Знайомі відчуття, коли тіло ніби в невагомості.
Ось тільки ніколи не очікував від себе, що може закохатися в свої п'ятдесят вісім. Коли він востаннє закохувався? Років двадцять тому? Точно. Двадцять років тому. Йому тоді було тридцять вісім. Здається, лише двадцять років минуло. Він тоді був молодим. А зараз – старий.
У той час, коли він востаннє закохався, Аня закохувалась уперше. І зараз у неї приблизно той вік, коли він востаннє закохався, і вона може востаннє закохатись. І В'ячеславові Павловичу захотілося, щоб Аня закохалась у нього. Нехай він стане її останнім коханням. А вона – його.
19
Вже була друга година ночі. Аня читала оповідання В'ячеслава Павловича. Без примусу. Очі не заплющувались. Було справді цікаво.
Залишалося ще багато, але змусила себе лягти спати. Зранку на роботу. Папку не братиме з собою. Лише вдома матиме змогу читати.
Сон прийшов швидко. Коли прокинулася, згадала, що наснився Ян. Кликав її за собою, але вона не пішла.
Надворі було значно холодніше, ніж учора. Довелося взяти курточку. Давно хотіла купити нову, але через витрати на лікування чоловіка не вдасться скоро це зробити.
Побачила здалеку знайому фігуру. Ян? Все похололо всередині. Хотіла прискорити ходу, щоби переконатися, що це не Ян, але з цього нічого не вийшло. Ноги стали важкими і ледве пересувались.
Ян – не Ян сів у автобус. Аня побачила його обличчя. Стала, як вкопана. На неї дивився Ян. Звісно, це був не він, але дуже схожий на нього. Коли Ян був живий, казав, що у нього є брат-близнюк у Празі. Той ніколи не приїжджав до Дрогослава. Ян з сім'єю навідувався до нього в гості, зупинявся там. Він називав ім'я брата, але Аня забула. Може, це брат приїхав?
Автобус давно розчинився в часі й просторі. Аня підходила до магазину. Подумала, що не хотіла би зустрітись із братом Яна. Про що з ним говорити? Дивилась би на нього, а думала про Яна. Ні, мости за собою слід спалювати.
Коли вже стояла за прилавком, прошмигнув директор. Намагався не дивитися в її бік. Якби це було можливо, давно би пішла звідси. Але де знайдеш роботу? Тобто знайти можна, але ще не знати, чи платитимуть стільки ж, як тут. До того ж, в Ані була добра душа. Вона вже не гнівалась на директора. П'яні ще й не таке витворяють. Знає по чоловікові. А директор у загальному непогано до неї ставився.
Думала зателефонувати Степанові, але не стала. Не смертельна в нього хвороба. Хоч відпочине від нього декілька днів. Сьогодні в лікарню не піде. Ліки купила, гроші на дрібні витрати дала. Хай займається своєю молодою медсестричкою в міні-халатику. Думала про це без злості й ревнощів.
Думки переметнулися до В'ячеслава Павловича. Хотіла побачити його. Просто побачити. Почути. Про всяк випадок зважила і відклала двісті грамів "Ромашки". Але до кінця її зміни В'ячеслав Павлович у магазині не з'явився.
20
Буває так, що вже зранку знаєш, що з тобою сьогодні станеться щось незвичне. У житті В'ячеслава Павловича було декілька подібних випадків. Передчуття народжувалися самі по собі, тільки-но прокидався. Не треба було думати-гадати, що саме трапиться, бо подібне людині не дано. Добре, що маєш підказку від вищих сил, а там як Бог дасть. Зазвичай В'ячеслав Павлович уже через якусь годинку-другу забував про свій вранішній настрій, а коли упродовж дня з ним справді траплялося щось незвичне, дякував вищим силам, що попередили.
Взагалі-то незвичне не було таким у тому розумінні, як ми собі уявляємо. Просто траплялося воно не часто, і з великою долею умовності його можна було віднести до незвичного.
Ось і цього ранку відчуття приємного народилося всередині В'ячеслава Павловича. Воно ще не виплеснулося назовні, а він уже усміхався. Старий, усе твоє приємне вже давно позаду! Доля грається з тобою у піжмурки, а ти віриш. Але добре, що приємне, бо неприємне теж відразу дає про себе знати.
Йшов на роботу і думав про Аню. Це приємне. Але воно вже декілька днів з ним. А оці відчуття, які народилися зранку, жили ніби окремо від Ані, хоча В'ячеслав Павлович був переконаний, що тісно пов'язані з нею.
Зранку до вечора йому ніколи було вгору глянути. Газета мала вийти завтра, читали-перечитували, а В'ячеслав Павлович знаходив усе нові й нові помилки. Літредакторка пішла в декретну відпустку, нової так і не взяли. Оптимізація кадрів, економія коштів. Тому читали всі, хто був у редакції, але головний негласно розпорядився, щоби останню правку робив саме В'ячеслав Павлович – не тому, що найдосвідченіший, а, як з'ясувалося, – найграмотніший серед журналістської братії. Себе він таким не вважав, але був нажаханий тим, що університети нічому не навчили цих дівчаток і хлопчиків, які в журналістиці вже вважали себе пупами землі.
А ще оповідання про хлопчика, який знав неземну мову, зайняло набагато більше часу, ніж В'ячеслав Павлович думав, і поволі переростало у невеличку повість.
Так і не зумів упродовж дня збігати в магазин, щоби купити двісті грамів "Ромашки".