І за двадцять років молоді знову читають Маркса. Ми думали, що комунізм мертвий, а це хронічне захворювання. Точаться на кухнях ті ж розмови: що робити і хто винен?
Мріють про свою революцію. За соціологічними опитуваннями вибирають Сталіна, "сильну руку" і соціалізм. Кінець "червоної людини" відкладається. Старий кадебешник розговорився в потягу, доводив мені: "Без Сталіна у нас нічого не вийде. Що таке людина? Ніжку віденського стільця в задній прохід, і немає людини. Одна фізика. Ха-ха". Я вже це чула...
Все повторюється... У Росії... у моїй маленькій Білорусі тисячі молодих людей знову виходять на вулицю. Сидять у в'язницях. І говорять про свободу.
Перед революцією 17-го року російський письменник Олександр Грін писав: "А майбутнє якось перестало стояти на своєму місці". І тепер майбутнє знову не на своєму місці...
Інколи я думаю, навіщо я спускалася в пекло? Аби знайти людину...".
16 листопада 2013 року
2014
ФІЛОСОФІЯ ПРОРОКА
Пророк. Роман / Олесь Ульяненко. – К. Український пріоритет, 2013
175-сторінковий "Пророк" Олеся Ульяненка я прочитав за пів ночі. Ще чверть ночі думав про цей останній у житті письменника роман, а вже на світанку наснилося щось містично-ульяненківське.
1. "Галактика черепної коробки"
Даремно літературні критики кажуть, що Ульяненко щось там не дописав, чогось не договорив. Звісно, щось таки та й не дописав і чогось таки не договорив. Але все, що треба було, Олесь сказав. Його пророцтв у своїй вітчизні явно не почули, а його метання між Богом і падлюцтвом життя мало кому цікаві.
Життя – це історія людей, а не фактів чи подій. Факти і події лежать на поверхні, але через них навряд чи усвідомиш сутність життя. Мабуть, Ульяненко це розумів краще, ніж будь-хто. І хоча література – це завжди історія людини, а, значить, історія життя – все ж чимало письменників збивається на голу публіцистику. Здається, все на місці в тому чи іншому творі, але нема родзинки, яка би вирізняла твоє від іншого. В Ульяненка така родзинка була і залишилась у його творах навіть після його смерті. Буває, що з відходом письменника зникає те неповторне, що було в його творах. Це метафізика чи містика, назвіть як хочете, але так є. Ульяненко все своє залишив нам. Це ознака геніальності, а не письменницького таланту.
У "Пророці" Ульяненка, як і в інших його книжках, поруч мирно уживаються різні тексти.
Ось цей:
"Цілу годину менти гамселили по цистерні, а потім повитягували дівчат і трахали раком, в рота, в усі дірки на наших очах, а ми стояли на колінах із заламаними руками, відхаркували кров'янку зі слиною. Нарешті, коли ментам набридло розважатися і вибивати нам зуби, вони взялися за сраку Ллойда: пещений мажор, з небесними очима і пухнастими віями, під драпом видався блюстителям закону вартим їхньої уваги. Вони й взялися за нього. На диво, він не дуже й пручався. А я, обіпершись на цистерну, ковтав гірку слину, майже не думав про Ллойда, а чекав на свою чергу. Але до мене черга не дійшла. Несподівано синє небо, з білим ангельським розкриллям хмар, прорвалося дощем і градом, і менти полізли на перекур до своїх уазиків".
І цей:
"Спочатку те, що ми називаємо смертю, діє на нас звіддаля, і ти більше піддаєшся натовпу, що голосить, плямкає за своїми законами. Нічого так не облегшує людину на перший час, як смерть ближнього. Відчуття втрати приходить із усвідомленням, що ти не можеш полаятися з тим чи іншим членом своєї родини, бо він десь у землі, на небі, в пеклі чи в раю, якщо все це існує у галактиці вашої черепної коробки. Це якщо ви відкинули Бога і зараз ганчіркою бовтаєтеся на вітрові, мокрою нікчемною ганчіркою".
Здається, різні тексти, і писали їх не схожі один на одного люди. Але це Ульяненко, бо в кожного з нас закладені різні світи, і ми на свій смак і вибір можемо по парних днях проживати в одному світі, по непарних – в іншому, а по неділях – узагалі відключитися від будь-якого зі світів.
Звичайно, Ульяненко протипоказаний шкільній програмі, і це вам скаже будь-яка комісія з моралі, одна з яких завела письменника в могилу. Але саме шкільна молодь – звісно, з числа тих, хто взагалі чув про Ульяненка, — є найбільш вдячним його читачем. І, звісно ж, знову з числа тих, хто вміє і любить читати, бо саме читання в наш час для абсолютної більшості стає недозволеною розкішшю. Саме з таких "школяриків", нинішніх і минулих, писав Ульяненко "пророків". І не тому, що вони повсякчас миготіли перед його очима. Це було і його життя, в якому він варився і від якого вже не міг відмовитися, навіть якби цього й хотів… Так ось, ці дітлахи, які все-таки дориваються до творів Ульяненка, вишукують насамперед "полуничку", не розуміючи, що втрапили до пастки – пастки філософських роздумувань Ульяненка, який, звісно ж, був пророком української літератури. Виборсатися з цієї пастки вже неможливо – і філософія Ульяненка стає твоєю, його очима ти починаєш бачити життя. Назвіть це метафізикою чи містикою – як хочете.
2. "Чому пророк прихистив бандюгу?"
Сам пророк у романі Ульяненка є. Ось що про нього пише автор:
"Озеро блистіло, як лисина мера міста. Чомусь вирішили так… Хай буде озеро. Там і очуняв завошивлений придурок. Він не вірив ні в що, і ніщо не вказувало на те, що він пророк. Навіть і в голову не приходило. У нього жбурляли недоїдками, свинячим гімном, свистіли над вухом свистульками шестирічні діти. Вночі він пробирався на городи і їв, що попадало під руки, а потім повертався до озера, де збудував справжню халабуду (в народі такі будівлі називають "врем'янками"). Вошей не позбувся, ба навпаки – складав їх у залізний ящичок, і щось гундосив собі під носа. Тільки очі у нього були дивні. Світлі, з тонкими золотавими цятками. Ось так. Він сідав над кручею і, як його давній предок, саме тут і чекав. Він точно знав, чого чекати. З нього потроху облазили струпи і шкіра. А говорити він вчився у свого відображення. Так промайнуло три покоління, і він заговорив якісь невиразні слова, радше це можна було порівняти з бульканням риби в акваріумі, а точніше – в посудині, куди всипали солі".
Ми так і не дізнаємося, що Ульяненко хотів зробити зі своїм пророком, бо роман залишився незакінченим. І про яке таке пророцтво йдеться? Чого ми ще після Нострадамуса не знаємо? Та й, знаючи пророцтва Нострадамуса, чи усвідомили ми їх, чи зробили хоч крок, аби убезпечити своє майбутнє? Філософське питання, риторичне… Новітній Нострадамус у виконанні Ульяненка теж навряд чи достукався би до мізків людей.
"Половина, ні, більше половини населення на цьому кутку колись монументальної країни сперечалися, але таки доходили висновку, що то був пророк, — пише Ульяненко. – Але тоді чому він прихистив бандюгу?". І знову риторичні запитання від письменника, від літературного героя і ще від когось, бо повіствування ведеться від імені багатьох осіб, і ми не завжди помічаємо це. "Ви що, хіба не помітили, що цю історію розповідають три різні істоти?" – лукаво запитує автор.
Немає більшої небезпеки, ніж переповідати ульяненківські тексти. Зрештою, це й неможливо зробити, бо сюжет як такий в Ульяненка – це щось ефемерне, вхопишся за одну ниточку, а вона вже порвалась, хапаєшся за іншу, й на тебе чекає та ж невдача. Ні, якісь пунктирні сюжетні лінії є, аби читач узагалі не заблукав. І все ж те, про що пише Ульяненко, я би назвав поезією душі. Якщо хочете, поезією його душі, бо не всім до вподоби можуть бути матюки чи натуралістичне зображення дійсності. Але душа не є матеріальною субстанцією, і тому навіть усе лихе і зловісне перетворюється в неї на поетичне. Це інший зріз, це інакше бачення, — і без цього Ульяненка не зрозуміти.
Назвіть це метафізикою чи містикою – як хочете…
3. "У Всевишнього немає випадковостей"
"Я занурився у вже читані газети і дозволив собі викурити свіжу гаванську сигару, розгойдуючись у плетеному з рогози кріслі-качалці. В одній колонці було написано, що чорна жінка народила трьох білих немовлят. Я пихнув димом. Дітям добре, хоча… Як пощастить. Далі… В мені натягнулася металева пружина страху, відразу до нудоти. Болівійські терористи, одягнені в сорочки з набитими на них зображеннями Че, загнали цілу футбольну команду в трейлер, заставили роздягнутися. Через деякий час їх вивели, поставили усіх на коліна й поодинці розстріляли. Лишився один живий, але тяжко поранений футболіст. Вижив і розповів усю цю паскудну історію… Але мене зачепило інше: жінка, що вродила трійцю білих барбосів. А про розстріл болівійської команди… Жарт? Мабуть, спочатку вони гадали так. Дванадцять дужих мужиків, фонтани мізків і крові. Тоді стояла помірна погода… Все якраз для матчу.
Нічого путнього з цього світу не вийде. Одні вважають, що і наша земля є пеклом. Про це не можу нічого сказати".
Ульяненко є майстром есеїв. Фактично всі його твори є есеями, тому так важко виокремити сюжети. Як я вже казав, переповідати Ульяненка – марна справа, і той, хто намагається це робити під маркою критично-літературознавчих статей, переповідає не Ульяненка, а когось іншого.
В Ульяненкові важливішим є навіть не те, про що він пише, а сам дух, душа. Назвіть це метафізикою чи містикою – як хочете. Здається, Ульяненко навмисно згущує фарби, аби показати нікчемність життя. Насправді життя набагато нікчемніше, ніж це може вибудувати в своїй уяві будь-який письменник. На квадратний сантиметр площі його романів убивств випадає середньо-статистично більше, ніж є насправді. Він ніби пришвидшував свою смерть, і вбивство його самого стало квінтесенцією філософії пророка. Автор живе своїми героями. Запрограмовуючи їхню долю, робить зліпок свого життя. Задумуючи нове творіння, вже ніколи не може розпрощатися з попереднім. Мабуть, у випадку з Ульяненком підтверджується ця непересічна істина.
Ще одна важлива істина – пошук Бога. Кожний іде до нього своїм шляхом. Навіть заперечення Бога – шлях до Нього. Як відомо, Ульяненко шукав Бога в буддизмі, але в "Пророці" його літературний герой кидає фразу, яка це заперечує. "Ні, я не був таким, вам ніяк не дотямити, що мій голос схожий на комариний писк. Це не буддизм. Я звірявся, точно кажу: звірявся". Мабуть, уже неможливо увійти у внутрішній світ Ульяненка, аби підтвердити чи заперечити цю тезу.
Ульяненко показує шлях пророка від просто молитов до віри:
"Він багато натерпівся.