А якщо відбувається щось незвичне, свято вірити, що тебе намагаються ошукати або лише здається. Ви ще не чули слів "об'єктивна реальність"?..
— Я чула, — відгукнулася Христина.
— Реальність, — вожатий осміхнувся, тепер з презирством. — Ви їдете по дорозі. Праворуч поле і ліворуч поле, але праворуч пагорб, що закриває виднокрай. Ви знаєте, за пагорбом так само спокійно зеленіє жито. Але хто поручиться, що дійсно так? А якщо ви підете, щоб зазирнути за пагорб, щось може статися на дорозі, а ви прогавите, — глибокі, наче море, очі тихо світилися. — Райдуга переплітається з сірістю, змертвіли дощі, змертвіли вітри, а світанки завжди криваві. І ніхто більше цього не помічає.
Дорослий замовк, діти сиділи, причаровані жахом, в його словах виявилось більше страхіття, ніж у шипінні сови.
— Лаолант би помітив, — припустила Анжела.
— І Явконд, — додав Митько.
— Лаолант?.. — дорослий подивився на свої долоні, брудні від гілки. — Скільки життів обірвав Лаолант своїми наказами, після того як пішов із зачарованої долини...
Як не намагалася ворожити чаклунка, море втопило п'ять кораблів. Хвилі здіймалися до неба, та ясноокі співали, і буруни опадали, відступали перед чистими голосами.
Завойовники висадились на півдні королівства, коли Дайран вкрив лапатий сніг. Такий сніг довго не тане.
На півдні не було снігу, проте був вогонь.
Вогонь... Чи пам'ятав Лаолант шлях, що проліг від тихої гавані до серця рідного королівства? Він пам'ятав бал, де познайомився з Вєєю, пам'ятав озеро із листком, що потонув. І кидався то до одного спомину, то до іншого, як поміж берегами затканої туманом ріки.
Чи знімають муки відповідальність з Лаоланта? Ні.
Лячно говорити про ті тижні. Палали будинки, підпалені тими, хто розрізняв тисячі відтінків полум'я, наче пісня лилася кров. Юні, чия доля створювати красу, перетворили красу на смерть.
Жорстоких сердець не торкалися благання, а ясні очі не тьмяніли від кіптяви пожежищ. Руйнування і страждання йшли разом із ними, і смерть танцювала для яснооких, рідко цілуючи юні вуста.
Вони ж не відали пощади.
Але королівство тяглося на багато днів шляху, і поки лише небагато хто знав про небезпеку, що насувалася. Інше жахіття оселилося в центрі країни.
Раптово спалахували домівки і фортеці, зникали люди, візерунки заклять зоставалися на полях. Метушливе лихо блукало неподалік від столиці, кусаючи без будь-якої мети, непередбачуване, і від того ще жахливіше.
Незаможні замикалися на всі засуви, багаті потроїли охорону. Але нічого не допомагало. Лихо надходило тінню, минаючи високі стіни, міцні брами, нехтуючи жалість, красу і невинність. Лихо було сліпе у жорстокості.
Гомоніли, що в час приходу лиха бачили велику сову і хлопця, вбраного у вогонь. Але жах народжував невір'я. І лише в Дайрані царював спокій.
Спокій. Льодистий спокій зими. Від морозу тріскалося крихке скло, ріки промерзли до дна, сніг доходив до вікон, а іноді вкривав будинки по дахи. Злі вітри лютували, кружляючи вихорами по землям колись щасливого і мирного краю.
Королівство не пам'ятало такої зими. Не могло пам'ятати. Бо стихію розбурхали чари.
Безвір'я і острах перед тим, що йде, яке більше не можна передбачити, оселили в людях підлість, заздрість, жорстокість. Вони не жили, а виживали, знищуючи найцінніше, тиранячи рідних і коханих.
А сніг все сипав і сипав. Лапатий, гарний. Єдина краса, єдина, що ще залишилася у володіннях королеви Тінтірлат.
На бали більше не збиралися причепурені панночки і кавалери, вони й носа боялися висунути із засніжених фортець. І більше не карали тих, що віднімали життя в найтемніші ночі, а сонце не осипало замети яристими діамантами.
Молодими рубінами і місячними відблисками грало сніжне полотно.
Королева Тінтірлат часто кликала до себе Вєю. Разом вони вишивали: Вєя — сукню, королева — прапор.
І королева оповідала дівчині історії, гарні і страхітливі, як справжні казки. Але не були історії казками, правда жила в них.
Палац. Більш нездоланний, ніж сама укріплена фортеця. Давні чари оберігали його, не одна людина обміняла на небуття власні життя і долю, щоб охороняти мир у королівстві.
І шпилі, невагомі, гості як мрії, не на драконів полювали вони, а на мрійників, що збилися зі шляху, проміняли творчість на руйнування, схилилися перед безликістю заради слави. Хай кожний з них розумів славу по-своєму.
Птахи недаремно боялися літати над палацом. Не всі птахи — то птахи. Дехто з них — то душі людські, душі тих, хто дивиться не лише в землю, але й ширяє поглядом в небесах. Від такого погляду до мрії менше кроку, від перетворення на птаха відділяє лише сильне почуття і усвідомлення, що земля тебе більше не тримає.
Мешканці королівства майже всі були такими птахами.
Але не тільки на птахів оберталися люди. Навіть зараз в лісах можна було зустріти тварин з людськими очима. Зазирни в них, і потонеш в печалі.
Покарані мовчанням або нагороджені справжньою свободою? Вони не скажуть, а ми не наважимось запитати.
Королева Тінтірлат розповідала про давні війни і мудре море, яке винесло з глибин чарівні шпилі, про герці на смарагдових мечах, що слухаються не руку, а душу.
Королева Тінтірлат відкривала Вєї загублені в часі таємниці, і їй ставало легше.
А передсутінки осипалися в степ чарівливим золотом, і місяць розколювався на скалки. Забуте минуле стукотіло у вікна крилами птахів, що вмирали, і вдалечині ухала пишнопера сова, не в змозі подолати захист міста.
Тремтіли шпилі у височині, відчуваючи наближення жаху з півдня. І світилися зрідка вогники скутого зимою міста.
РОЗДІЛ VІІІ
Вожатий підкинув у вогнище жмуток водоростей. Вуглини ввижалися живими рубінами і гранатами. Вуглини були рубінами і гранатами!
Золото, яке капало з чудесного смолоскипа, стало криваво-червоним.
Змінилася мова вожатого, змінилися риси обличчя, він неначе став старше, біля рота лягли зморшки.
Діти мовчали. Діти залишалися під дахом чарівного палацу і дибали засніженими шляхами приреченої країни.
Вожатий зазирнув в очі кожному з них, і зі скорботою опустивши погляд, продовжив.
Погана звістка прилетіла з півдня. Лаолант розбив так важко зібрану армію. Полонених не брали. Через кілька днів вісті дійдуть по землі, і тоді країна захлинеться в паніці.
Королева Тінтірлат плакала як дівчинка, закусивши губу. Вєя бачила, що королева дивиться в очі крукам, але зрозуміти не могла. Круки полетіли, а королева знесилено сіла на підлогу.
Вєя підбігла до неї, налякано спостерігаючи, як течуть скупі сльози з яструбиних очей.
— Ваша величносте?..
— Ми програли, Вєє, — на диво, зізнання її заспокоїло. — Ми програли їй.
— Кому?
Вєя не розуміла, але страх скував серце міцніше за люту зиму. Слабка, а не горда і справедлива королева налякала її сильніше від багряного моря під яскраво-червоним небом.
— Я мала поїхати з ними, я мала вклонитися морю, спитатися поради... Але як я змогла б залишити місто? Якщо в палаці не буде законної королеви, сонце обернеться на червону зірку, спалахне і згасне. Не зійде над жодним виднокраєм, — її завжди впевнений голос тремтів.
— Біла крига, червона кров, чорна ніч і сірий попіл — ось і все, що залишиться від веселки. І квола веселка вигнеться над мертвими містами. Якщо тут не буде законної королеви.
Тінтірлат утерла сльози.
— А що, є незаконна королева? — Вєя не вірила.
— Так. Її кличуть Грейж. Два роди завжди претендували на трон. Але ще здавна той рід обрав для себе шлях чародійства, позбавившись права на трон. У мене нема дітей, у неї теж. Нам нікому передати нашу владу: мені трон, їй долю чаклунки, — вона зітхнула, поринувши у роздуми.
— Але хіба те, як ви мене рятували, не чародійство? — засумнівалася Вєя.
Королева похитала головою, приречено, ніби не слухала, але відповіла.
— Воля моря береже наше місто, береже мене, дозволяючи іноді звертатися до його могутності. Ночі, коли оновлюється світ, ночі, відняті у наглої смерті по волі моря і наказу королеви. Доки домовленість з морем не порушувалась, чари роду королеви Грейж не могли нам зашкодити. Ті, що відступили від домовленості, жорстоко платили за порушення закону, — порожні яструбині очі зупинилися на дівчині, заморозили здогадку, що силкувалась зірватися з вуст. — Явконд просидів у в'язниці десять місяців, але я не відібрала у нього життя, Лаолант знайшов дружину і був позбавлений...
Вона не домовила, та Вєя знала: Лаолант втратив дитину.
— Це не моя воля, це воля моря. Та й цього виявилось недостатньо. І тепер, коли наше військо розбите, ми беззахисні, і вона прийде... королева Грейж, — їй було важко говорити, слова злітали, народжуючи дивну луну, а думки тягли на дно відчаю. — Залишився останній засіб... Вєє, ти підеш зі мною?
Королева Тінтірлат підвелася, здавалося, вона постаріла за хвилини розмови на роки. Вєя подумала, що ще її батьки пам'ятали королеву немолодою.
— Я піду з вами куди завгодно, ваша величносте, — відповіла дружина Лаоланта.
Дві жінки спускалися крутими вироподібними сходами. Королева тримала ліхтар, та хворобливе полум'я намагалось згаснути. Полум'я відчувало, куди вони йдуть.
Вони зупинилися біля дверей, окованих металевими смугами. Вєя з подивом відмітила, що замка нема.
— Так, не замикається, — королева наче вгадала думки подруги. — При здоровому глузді ніхто не спуститься сюди. Більшості не вистачить відваги, інші надто мудрі або дуже сильно люблять життя, щоб так ризикувати, — королева озирнулася на скам'янілу Вєю, всміхнулася, заспокоюючи. — Не бійся, Вєє. Я прийшла до провісниці, ти лише спостерігатимеш і мовчатимеш, що б не сталося, — бліда від ляку рука торкнулася дверей, воля і зараз залишалася сильнішою за страх. — Я можу змінитися, Вєє, головне — не лякайся. Провісниця сліпа, але може постати в будь-якій подобі.
Королева увійшла першою, Вєя одразу за нею, і важкі двері нечутно закрилися. В підземеллі горіли смолоскипи, та полум'я не коптило склепінь, не відкидало тіней.
Їх зустріла дівчина з розкішним світлим хвилястим волоссям до поясу, на згинах білого одягу народжувалось різнобарв'я. На зріст не вища від королеви, що шанобливо схилилася перед нею.
— Здраствуй, Тінтірлат, — м'який голос відбивався від стін, шелестів у вогні, глибокий, як час, такий голос не міг належати такому тендітному створінню.