Ота чорнява нервова жінка, певно, дружина агронома Гайдученка. Бабуся, що пішла до флігеля і більше не повертається звідти, мабуть, мати або теща його. Та бабуся, певно, жінка економа з маєтку, або дячиха, або сільська крамарка...
Агроном далі переносив речі з подвір’я до флігеля, а пружина його стомлено стояла, немов спочиваючи, і оглядала дворище глибоко запалими очима. Її, видимо, гнітили якісь турботи, що їх не могли розвіяти житечні дрібниці.
Особливу Карлюжину увагу притягла до себе дівчина років двадцяти, що стояла осторонь і не брала ніякої участі в розвантажуванні, виявляючи цілковиту байдужість до всього, що робиться навколо неї. Тільки одного разу вона, ніби почуваючи ніяковість, що інші працюють, а вона ні, потяглася щось взяти, та Гайдученко делікатно відсунув її, а дружина докірливо подивилася на дівчину і щось сказала.
Дівчина одійшла і стала осторонь, немов приборкана птиця, що їй допіру підрізали крила, і вона ще не призвичаїлася до цього. Так, ніби вона випадково потрапила на це подвір’я і не знає, як швидше втекти звідси. Вона стоїть осторонь, суворо зімкнувши брови над тонким гострим носом.
"Вона некрасива, ця дівчина",— подумав Карлюга.
Справді, монгольські вилиці псували їй середню частину обличчя, а гостре підборіддя надто випиналося наперед. Сухорляве тіло та неприродно піднесені плечі вдавали з неї сутулу й смішну, немов дівчина хотіла стрибнути вгору, та не насмілювалася.
Карлюга посунувся від вікна так, щоб його не видно було знадвору, і спостерігав далі. От Гайдученко, проходячи повз дівчину, сказав щось їй і ласкаво усміхнувся. Дівчина повернулася до нього і ще більше зімкнула брови. Губи їй, як крила червоної птиці, піднялися, щоб дати дорогу словам.
Якесь неприємне почуття заворушилося в грудях Карлюги, і він, відсунувшись од вікна, почав довбати жолобчастим долотом почате корито. Звиклі до цієї роботи руки автоматично виколупували шматки немудрого дерева, а в голові снувалися думки і підносилися все вище й вище над болотами й лісами, шугали у чорних надхмарних високостях, гостро, як готичні шпилі, протинаючи таємниці життя... Карлюга вірив, що таємниці відкрили перед його думкою свої найтемніші кутки і що немає нічого ні на землі, ні на небі неприступного його допитливій думці...
Руки Карлюжині набирали в такі хвилини дикої впертості й сили, а дерев’яні трісочки пирскали вгору жовтим липовим водограєм, немов бажаючи піднестись у небо разом із його думками. Молоток і долото рухалися залізним згармонізованим темпом, і хоч земні очі пильно стежили за струментом, та небесний зір з готичних високостей думки оглядав землю, таку мізерну з усіма її ділами, як ці буденні речі, що їх видовбує Карлюга з м’якої липи...
Тома Карлюга був захожа людина в цих місцевостях. Оселився він у напівзруйнованому липівському маєтку і чимало довелося йому попрацювати, пристосовуючи собі для житла кімнату на другому поверсі панського будинку. Та він не шкодував рук. Адже ж тут він міг гарантувати собі самотність, якої шукав останні три роки життя,— у маєтку ніхто не жив і не збирався жити, а найближче село було за п’ять кілометрів.
Ніхто в околишніх селах не знав, хто такий Тома Карлюга, звідки й чого прийшов сюди, в ці дикі місцевості, та, певно, ніхто й не цікавився цим. Хіба мало з’являлося нових людей, що селилися в покинутих панських маєтках, лісових сторожках, а то й просто в селах, наймаючись на роботу та пристаючи в прийми. Кожне село мало своїх утікачів, а звідки вони були — чи з Польщі, чи з Волині, ніхто до пуття не знав, та й мало хто ними цікавився. Утікачі часто назавжди залишалися в селах, дружилися, віддавалися заміж, але назва "утікачі" залишалася за ними.
Карлюга уник цієї назви. Певно, не назвали його утікачем тому, що з’явився він якось непомітно, і до нього всі звикли раніш, ніж залучили до цієї категорії. Якось непомітно Карлюга придбав собі й клієнтуру, і з рана до вечора на примітивному верстаті довбав він з м’якого дерева ложки, корита, салотовки, тарілки, а інколи й складніші речі нескладного селянського побуту.
Довбав і думав, але говорив мало, а коли говорив, то короткими уривчастими реченнями, і поліщуки, не звиклі до балакучих людей, відчували до нього особливу повагу та потай говорили, хитаючи головами, що Карлюга не проста людина і що він знає слово проти всього на світі.
Такому ставленню найбільш сприяла відлюдність Карлюги, а не якась особлива його побожність. Навпаки, він ніколи не говорив про бога та святих, і в хаті його не було ікон чи якихось інших релігійних прикмет. Та то нічого, мудрі святі люди і без ікон потрапляли в царство небесне. Адже Ж були колись три святителі, що, живучи в лісі, молилися до трьох дерев словами: "Троє нас, троє вас — помилуй нас". І була угодна богові та скромна молитва більше за бучні молебні, і потрапили ті святителі в рай поза всякою чергою, що завжди охоче підтвердить побожна баба Никінка, людина в божественних справах вельми досвідчена.
Підозрювали побожні люди, що й Тома з таких само, і ходили до нього радитись у трудних ділах своїх. Уважно вислухував Карлюга відвідувачів, і часом ледве помітна глузлива посмішка тоненькою гадючкою повзала у нього під вусом і боязко ховалася в бороді.
Прості поради давав Карлюга, бо й діла людські були нескладні, а це ще більше тягло людей до нього. Через звабливі трясовини, через болота, що таїли в собі смерть, люди йшли до нього з далеких сіл почути уривчасте речення на довгі й плутані свої оповідання.
Пустельний чоловік був мудрий, як змія, і холодний, як болотяне джерело. Він багато знав і все відав. Він, не дивлячись на відвідувача, казав короткі скупі слова, і од тих слів у людей прояснювалися житечні обрії, затуманені буденною каламуттю.
Старого-престарого способу вжив Карлюга, щоб заробити собі репутацію виключної людини. Він заховував од стороннього ока свої буденні звички і свій звичайний людський побут. Як справжній пустельник святий,— що показувався людям тільки за роботою, яка є найкраща прикраса людини, або за молитвою, що навіває на темні уми містичний туман, Карлюга не міг молитися, і тому робота була єдиним способом викликати до себе повагу. Що ж особливо вражало пожадливого поліщука, так це те, що Тома ніколи не торгувався за роботу, а брав стільки, скільки давали. Ця риса могла бути тільки рисою святого або угодника, бо хіба ж звичайна людина візьме замовлення, не торгуючись?
Цілі дні Тома просиджував за роботою з своїми думками. А думки химерним мереживом спліталися на самоті.
"Хіба життя не величезний театральний кін, а я не поодинокий глядач? А може, я й не глядач, а суфлер, а може, й те й друге разом?"
"Бідні актори,— думав він про людей,— вони не знають гаразд своїх ролей, вони не знають, як закінчити драму чи Комедію свого життя і йдуть до мене як до суфлера. Вони Переконані, що я щось знаю, чого вони до віку не знатимуть, що я розгадав усі тайни буття і вичитую з тайнописної книги стихій репліки та ремарки... А може, я й справді щось знаю?"
Багато поневірявся Карлюга, і не тим він справді був, за що його вважали люди. Слухав він примітивних поліщуків і поглиблювався в темній своїй мудрості.
"Усе навколо — стихія незнана й таємнича. Люди, що намагалися розгадати стихію, зазирали в чорні безодні. Та там панував нездоланний хаос, і знання людські були перекинуті через прірву, як сталева линва, і балансували на ній люди, поки сліпий випадок не порушував рівновагу і люди не зривалися в безодню. Людськість посилає своїх дітей, свій цвіт, щоб здолати чорний хаос стихій. Як акробати, балансують вони інколи бездарно, інколи талановито, а інколи геніально, та однакова доля чекає на них — і на розумних і на дурнів.
Часто-густо ті акробати дурять людськість, що жадає вичерпного знання, і запевняють, що вони збагнули хаос. Одні з них доводять, що на початку і на закінченні того хаосу сидить бородатий бог — і тому все зрозуміло. Інші, добувши листочок, говорять про коріння, самовпевнено та нахабно, і глузують з бородатого бога, що вони з нього, на жаль, не можуть скористатись...
Знання людське тоненькою плівкою обволікає все живуще, і його легко проколоти голкою скепсису. Тільки безнадійні оптимісти можуть вірити у подолання хаосу, а більшість удає, що вірить, аби виправдати свою безпорадність...
Є тільки "ВОНО", велике й ніким не визначене. ВОНО — то велетень, ніким не здоланий. Того велетня можна тільки відчувати по зовнішніх ознаках. Велетень той має протилежні полюси, що ніколи не зійдуться, бо то б було подоланням стихій, ступінню у "ніщо".
Карлюга розв’язав для себе всі питання, що тривожать людей упродовж тисячоліть, а переконавшись, що стихія нездоланна, зажадав спокою на берегах її. Він більше не хоче балансувати над прірвою і сперечатися з хаосом, що породив його і все те, що він бачить і відчуває. Він зажадав берега і прийшов до нього.
Стихія життя мститься на зрадниках, і Карлюзі довго довелося відбиватися од чіпких рук погоні, аж доки не відчув він, а може, просто переконав себе, що пуповина, якою він зв’язаний із життям, усохла і порвалась. Принаймні він у цьому був переконаний...
Корито було видовбане вже досить, і Карлюга, кинувши долото, повернувся до вікна. Нові пожильці, видимо, вже влаштувалися. Речей на возах не було, і дрогалі лагодилися їхати. З прибулих тільки дівчина залишилася надворі, і один дрогаль говорив їй щось, показуючи пужалном на вікно Карлюжиної кімнати. Тома зрозумів, що мовиться про нього.
Уже останні промені сонця солом’яними мечами розсікали повітря, як дрогалі виїхали з двору. Дівчина все ще стояла не рухаючись, аж раптом повернулася, і Карлюга побачив, що простує вона до його житла. Він устав од вікна, старанно пригладив своє скуйовджене волосся й відразу ж піймав себе на цьому.
"Кокетуєш?" — промайнуло глузливе слово в голові, і він сердито насупився.
За дверима зашамотіло, і дівчина відчинила двері. Вона ввійшла якось боком і стала коло порога, похнюпивши голову, а Карлюга дивився на неї й мовчав.
— Ви, панно, до мене якусь справу маєте? — спитав він дівчину силуваним голосом і, одійшовши до вікна, сів спиною до світла.
— У мене... дуже важлива справа...— сказала вона глибоким грудним голосом і, невідомо чому знітившись, замовкла.
Карлюга показав дівчині на ослін проти себе.
— Кажіть, я вас слухаю...
Дівчина сіла, пильно подивилася на Карлюгу, і в очах їй засвітився переляк учениці на іспиті...
— Я...