Чорний ангел

Слісаренко Олекса

ЧОРНИЙ АНГЕЛ

Розділ перший. Протокольні факти

Року тисяча дев’ятсот двадцять першого, вночі під шосте жовтня селяни Липового, Тартаків і Вересок з жахом побачили, як над Липівською комуною, в лісі, спалахнуло велике полум’я. Була, либонь, чи не дев’ята година, бо в селі мало хто спав, а ті, що встигли поснути, прокидалися від метушні й галасу та вибігали на вулицю, шепочучи оборонних молитов...

Палахкотлива заграва кривавилася у чорному небі, як крила пекельної птиці, що злетіла на землю й мордує чиєсь нечестиве серце та викльовує сороміцькі очі...

Горіло панське добро. Огонь сушив кров і піт, виссаний з давно зотлілих у землі липовецьких, тартаківських та верещанських предків, і нащадкам не спадало й на думку гасити тую пожежу.

Тільки у представників сільської влади, як адміністративний рефлекс, постала думка гасити, але зникла без сліду по тому, як з боку комуни почулися часті вибухи, а крила пекельної птиці ледь-ледь вилискували вогнем.

Вибухи то вгавали, то геготіли ще з більшою силою, немов чортячі гармати гупали під землею, і луна зітханнями велетенських грудей переливалася в таємних нетрях соснового бору.

За півгодини останній вилиск заграви згас над чорним Муром лісу, а чортяча артилерія причаїлася в довічній підземній темряві.

Та люди не заспокоїлися, як тиша запанувала в просторах між небом і землею. У тій чорній тиші причаїлася Пекельна птиця заграви, що могла впасти на беззахисну солому стріх і пожерти политий потом врожай болота і пісків.

Цілу ніч по хатах блимали страсні свічки та лампадки. Цілу ніч жах ворушив молитви на старечих устах, а згаслі очі, прикуті на лики богів у кутку, німотно, по-тваринному благали захисту. Навіть зухвала молодь і та принишкла і до ранку не спала, згадуючи таємні події, які, може, є початок невідомих ще лих та нещасть.

До комуни вночі з усіх трьох сіл так ніхто й не наважився підійти, щоб хоч поглянути, що саме сталося. Таємничий жах обгорнув і бородатих чоловіків, і безвусих хлопців, що не боялися на фронтах іти проти багнетів і куль...

На світанку закрапотів дрібний дощ, і день виплив у опаловому світлі. Люди шушукались про нічні події й значуще хитали головами, переказуючи свої полохливі думки.

Коли ж пелехаті нічні тумани відійшли від Липового й повисли білими ряднами на соснах, а день веселіше поглянув, немов розгладивши турботні зморшки на чолі, люди посходилися до збірні. На душі стало якось легше, і хоч говорилося про кару божу та про сили небесні, що не стерпіли комуни, та не було в тих словах нічної моторошності. Одчаюги хлопці відразу зголосилися піти до комуни подивитися, що там сталося, і громада схвалила цей намір. Витягши утинки й рушниці з похоронок і тримаючи зброю напоготові, ватага хлопців рушила з села.

До комуни треба було пройти верстов зо три кострубатим полем, що земля на ньому була як попіл і, окрім щавлю, нічого не родила, а за тим полем дві верстви лісом, що перетятий болотистими рівчаками, які невідомо де починалися й хтозна-куди текли...

Комуна "Червона сила" містилася в колишньому маєтку пана Борзецького. Маєток був убогий, під старі часи закладений-перезакладений у банках, а тому й будівлі його не значилися ніякою архітектурою чи то багатством. Одноповерховий панський будинок з мезоніном покривленим набік; довгий, як ковбаса, флігель та загнутий глаголем сарай оточували широке дворище, на якому в безладді були покидані уламки реманенту, що його не можна було застосувати в селянському господарстві. Те ж, що пасувало до селянського побуту, розпливлося, скоро-но пан Борзецький утік з маєтку.

Будинки дворища довго стояли без вікон, без дверей, аж поки не розташувалися в ньому якісь утікачі чи то з Волині, чи з Польщі — невідомо — і заснували там під проводу агронома, Гайдученка Артема Петровича, комуну. Чи не хотіли вони, чи не встигли зайти в стосунки з місцевими селянами, а тільки не налагоджувалися якось знайомства. Та й недовірливі, мовчазні поліщуки десятою дорогою обходили комуну, як річ, видимо, не вгідну богові, а до того ж ще й небезпечну, коли вважати на можливу зміну влади... Тільки "комунський заводило" агроном Гайдученко кілька разів заходив до селян, намагаючись ближче зазнайомитися з хазяїнами, та, бачачи приховану ворожість у холодних поглядах, покинув свої одвідини.

Хлопці вирушили з села, сподіваючись на всілякі напасті. Вітер ворушив верхів’я сосен і зойкав на вогких пісках, їм здавалося, що то в комуні ще не скінчилися нічні події, і мороз пробігав крижаними павуками по спинах, тимчасом як груди молодецькі випиналися, а з уст злітали зухвалі слова.

Коли вже наближалися до комуни, руки мимоволі міцніше стискували зброю, а очі гостріше вдивлялися між дерев, а як підійшли до дворища, то побачили великі ями, вириті вибухами; але ями ті не справили на хлопців вражіння — не такі ще бачили на фронтах!

У село поверталися, заховавши зброю та виспівуючи жартівливих пісень. Справа для них була ясна — комуну спалено, а набої, що там переховувалися, під час пожежі вибухнули і подовбали землю. Та в селі вони розповідали про бачене, докидаючи свого домислу до оповіді, щоб хоч цим набути слави сміливих людей. Їхні оповідання нічого не пояснили селянам, навпаки, ще більше, аніж нічна пожежа та вибухи, напустили туману в голови.

Хлопці розповіли, що на місці маєтку вони бачили великі ями, разів удесятеро більші, ніж це там було, що дерева обгоріли не на сажень, як справді, а на цілі гони навколо маєтку, а господарський реманент не просто був розкиданий по дворищу, а майже на порох перемелений...

Трупів у дворі маєтку хлопці не знайшли, і тільки вже повертаючись назад, помітили коло дороги в кущах щось обгоріле. Чий то був труп, вони не дізналися, бо і одежа, і тіло на ньому обгоріли, обголивши подекуди кістки. Видимо, людину було чимось облито, чи то гасом, чи бензином, і підпалено. Обгорів і кущ, під яким лежав той труп.

Люди з острахом слухали оповідання хлопців, прикрашені фантастичними вигадками, і в головах їхніх поставали жахливі картини кари божої за людські гріхи.

Липівська подія сполошила не тільки найближчі села, а й посіяла тривогу далі, аж до самих Оболонів, що стояли на краю світу, там, де стояли непрохідні болота.

Чутки ширилися на сотні кілометрів навколо і щодалі од місця події ставали химерніші та жахливіші. Полісся наситило їх містикою, і темна фантазія деревлянських нащадків диким розгнузданим конем топтала здоровий глузд і творила легенду про божу кару, що вогнем і громом підземним упала на липівських комунарів.

Розповідали, що на Спаса зайшов до комуни старий чоловік, вельми убогий та калічний. Одну паралізовану ногу він волік, підпираючись милицею, і пророчо-суворо дивився одним своїм видющим оком на зустрічних людей. І сива борода, і скуйовджене волосся робили його схожим на стародавнього пророка, божого вісника, що мав переказати людям про кару, уготовану за нечестиві вчинки та гріховне життя... Тільки солдатська шинеля на кощавому тілі та драна гумова калоша на здоровій нозі нагадували про сувору сучасність. Од шинелі лишилося одне рам’я та мідний ґудзик з орлами, що безглуздо жовтів на одній петлиці...

Був той чоловік і в Тартаках, і в Липовому. У Липовому його нагодували, пустили переночувати й розповіли про комуну. А через якийсь час бачили люди, що той старець божий пас комунську череду на порубі. Кажуть, що наставили комунари того сірому пасти скотину, і він, як то й належить святому, смиренно справляв свій нескладний обов’язок удень, а ночами молився до сходу сонця, і сяєво мерехкотіло тоді коло його голови, як на іконах навколо святих... А як виганяв було корови на пашу або загонив до двору, то скотина слухалася його, як мала дітвора матері.

Мудрі старі люди відразу зрозуміли, що то за дід оселився в комуні, та мовчали, щоб не накликати на себе гніву божого, бо не було на те віщого воління, та й язики не поверталися в роті, і слова не складались в голові для розповіді. А пас комунську череду Микола, мирлікійський чудотворець, що зійшов з неба справити грішників комунарів на путі праведні...

З чотири місяці боровся святий Микола з дияволом, в як побачив чудотворець, що ні греця з того не виходить, а ворог дедалі більшу виявляє силу, з чого сталися праведникові непереливки від диявольської сили, він ужив суворих заходів і за допомогою небесної сили запроторив комунарів живцем у пекло, а головного комунара Артема Гайдученка блискавкою спопелив за призвід... Ото саме Гайдученкового трупа обгорілого липівські хлопці й бачили в кущах...

За іншою чуткою, що була менше поширена, не Микола мирлікійський був чередником у комуні, а сам Ісус Христос, а Артем Гайдученко — не хто інший, як диявол, що прибрав людського образу, а як притисла його господня сила, спопелив він своє людське тіло і подався до пекла, захопивши з собою живцем комунарів.

Розповідали також, що упав на комуну стовп огневий, і по тому стовпі, як по бруківці, промчався на баских конях Ілля-пророк і швиргонув стонадцять громів у комуну; повертаючись назад, захопив з собою в таратайку й діда-чередника. Навколо голів і Іллі і чередника бачили мудрі старі люди сяєва, завбільшки з днища великих балій, і в діда-чередника на тому світосяйному днищі значилося: ІНЦІ, точнісінько, як у липівській церкві на образі спасителя.

Бачив це чудо й церковний староста Ярема Головатий, але згодом виявилося, що всі липівчани бачили і святих, і стовп огневий, і сяєво навколо голів небесних угодників. А про напис говорила навіть неписьменна баба Никінка, що в селі Липовому була найбожественніша. Згодом самовидці чуда виявилися і у Вересках, і в Тартаках і розповідали про нього так докладно, немов те чудо було звичайною річчю хатнього побуту...

Того ж дня, як повернулися липівські хлопці й розповіли про бачене на місці комуни, Липівська сільська влада, щоб не мати халепи від начальства, сповістила волосний ревком, а через два дні приїхало і слідство.

Розташувалася слідча комісія в селі з кінною охороною на півста чоловіка і два дні з ранку до вечора шпорталася на руїнах комуни. Члени комісії ніби здивовано, ніби недовірливо хитали головами, знизували плечима, таємничо про щось шепталися, а склавши довжелезного акта та поховавши з військовою славою труп невідомого комунара, Рушили собі до волості.

Таким чином чутки про липівську подію збагатилися на продовження, що тільки підтверджувало чудодійність справи.

1 2 3 4 5 6 7