Камінний виноград

КАМІННИЙ ВИНОГРАД

На Хонському шосе з ранку до вечора крешуть камінь каменярі. Край дороги, над купами сірого каменю, схиляються голови в драних башликах й хитаються в такт ударам.

Неоковирні буйволи та флегматичні ішаки збивають білу вапняну куряву над шляхом, та каменярські очі звикли до неї, і молотки, не вгаваючи, крешуть камінь на дрібні шматки, щоб вимостити шлях од старого Кутаїсу кудись на південь, може, до казкового Ерзеруму, а може, до пишного Теграну, в країну золота, єдвабів та самоцвітів, де, певне, немає убогих поденників, огрядних глитаїв-підрядників та блискучих інженерів, ласих на вбогі копійки каменярів.

Там десь, у Тифлісі, а може, в далекій холодній Москві, люди в блискучих ґудзиках накреслили план цього шляху, визначили на цілі десятки років копійчаний заробіток поденника й попивають собі добряче вино з гарними русокосими дівчатами у розкішних московських духанах...

Не діло поденника про це думати, та думки самі лізуть під драний башлик. Десь же починається та ниточка, на кінчику якої прив'язано поденника-каменяра, і, певне хтось, могутній, як бог, держить її й смикає, коли треба. Не підрядник то і не інженер, адже ж вони улесливо кланяються губернаторові, як той проїздить шляхом у блискучому ландо, оточений охороною. Та й над губернатором є вищі — міністри й цар... Так уже світ збудовано. Споконвіку були царі й поденники. Одні можновладно смикали за ниточку, а другі покірно ворушили руками й ногами, точнісінько, як ті дешевенькі ляльки в старого Шалви на базарі, за Ріоном...

І чи краще жилося колись поденникові, того не певен молодий Сандро. Отож будував колись цар Давид фортецю й церкву на горі коло Кутаїсу. Певне, і тоді натрудили поденники чимало мозолів, і не один загинув з потрощеними кістками під камінними бригами... Та загинув і цар той у Ріоні, тікаючи від турків... А вже коли царське життя таке, то про поденникове шкода й думати...

Сонце, як червоний язик, вилизавши блакитну тарілку неба, ховалося за поламаними зубами гір. Молотки на шосе замовкли, і розпечене каміння стигло під свіжим диханням долини. Десь у тумані клекотав каламутний Ріон, розбиваючи свій тисячолітній гнів об гостре каміння, а руїни фортець і церков на його берегах лежали німі тисячолітньою німотою, І

Колись ласі на золото аргонавти хижими очима оглядали привабливу Колхіду, згодом християнська Візантія закидала свої сільця на цей край, посилаючи своїх будівничих будувати церкви й фортеці та прикрашати холодні мури суворими аскетичними орнаментами. Вони, ці будівничі, малювали на стінах святих із непомірно великими очима та з цибатими анемічними тілами кастратів, нездатних продовжувати людський рід. Вони були взяли виноградне гроно — одвічний символ повнокровного буйного життя — і закували його в сірий камінь християнської моралі... Мертвий камінний виноград прикрашав стіни, а жи-вий виноград буяв вином на берегах старого Ріону.

Стомлені поденники з Хонського шосе пленталися до Кутаїсу. Сандро ступав бадьоро попереду й про спочинок Не думав. Він ще не виснажив свого тіла, як його старші товариші, що ціле життя своє довбають камінь. Юнак нещодавно прийшов із глухого гірського селища, вигнаний до Міста безпросвітними злиднями. Він оселився в шопі, коло ДУхана свого земляка Джорданії, під самісінькою горою Давида. Вгорі — руїни фортеці й собору, а внизу — убога Хижка з дерев'яною вивіскою. Зверху на вивісці ламаною

б* російською мовою виведено: "Захади любезна й" а знизу арабесковою в'яззю, не зрозумілою чужинцям, написано: "П у р і г в і н о", що означає "хліб і вино". Тисячолітня культура Грузії скромно пропонує стомленому подорожньому хліб і вино, а руська культура, занесена сюди п'яними офіцерами й чиновниками, сплюгавлена солдатською казармою, вигукує кабацько-льокайським написом: "Захади любезнай". І коли перша своїм візантійським аскетизмом кам'янить живий виноград життя, друга топче його казенними чобітьми.

Сандро не знав руської мови, і його серцю промовляло традиційне "пурі гвіно" обіцянкою відпочинку, коли він повертався з роботи.

Утома не брала його дебелого тіла, і він, чим обійти гору, легкою ходою попростував через неї. Діставшись руїн, він сів на камені, з якого видно Ріон і обіч шлях.

Гори заволікалися вечоровою млою, і Сандро замріявся. Та за хвилю він зіскочив із каменя й пильно почав вдивлятися на шлях, що звивався сірою смугою внизу. Шляхом їхала міська лінійка і незабаром зникла в куряві. Сандро тільки й міг помітити постаті офіцера й жінки, що вбранням нагадувала Ніну...

В першу хвилю він ладен був стрибнути вниз, наздогнати лінійку й на власні очі пересвідчитись всього, але швидко отямився. "Не може того бути,— заспокоював він себе.— Ніна ж сьогодні обіцяла очікувати на нього у міському саду... Адже ж вона вірить його чесним намірам... От тільки трохи заробить, а там..."

Ці думки заспокоїли Сандра, та ненадовго. Сходячи до духану, він пригадав, що батько Нінин не дуже ласкаво поставився до нього на минулому тижні, а на день пізніше Сандро, зайшовши до Ніни увечері, бачив у кімнаті офіцера, що за склянкою вина весело розмовляв з Шийним батьком. Ніни не було вдома, а батько холодно зустрів парубка й відказав дражливо:

— Нема, й скоро не прийде...

Тепер од цих згадок гаряча кров приливала до голови. "А що, коли Ніна слухала ту розмову, сховавшись десь за дверима, і сміялась з нього, вбогого поденника?" Та Сандро заспокоїв себе. Певне, Нінин батько шукає підряду на дрова для полку й задобрює офіцера. Він же знає, що старий встає й лягає, мріючи про підряд, бо дожився до цурки... Та проте Сандро розпитає Ніну сьогодні в міському саду про все— Прийшовши додому, Сандро нашвидку причепурився, посвятковому вбрався й легкою ходою вийшов на вулицю, такий молодий і бадьорий, немов цілий день висидів у холодку коло духану, слухаючи засмучену зурну й сердитого барабана. Недарма ж його народ виплекав образ справжнього мужчини, як невтомного вояки, непохитного в своїх чеснотах лицаря, що не схибить лицарства скаргою на свою долю...

— Го-го! Сандро! — почув він раптом, і знайомий чув'-яр перетяв йому шлях.

— Певне, Джорданія не поскупився сьогодні на склянку вина для земляка?

Чув'яр тиснув руку Сандрові й озирав його з ніг до голови.

— Дивлюсь і не пізнаю! Ідеш, як князь, що пропив цілого карбованця в духані над Ріоном!..

Сандро почував себе ніяково. Садок був зовсім близько, а тут цей балакучий знайомець, що, певне, скоро не відчепиться. Намагаючись бути ввічливим, парубок відказав:

— Глузуєш з бідного поденника!..— І хоч сказав так, та йому приємна була ця влесливість.

— Я не глузую, ти насправді не такий сьогодні, як завше!..

Вони наближалися до садка, а знайомець, не відстаючи, розповідав про якісь свої пригоди. Його не слухав Сандро, шукаючи когось очима й не знаходячи. На призначеному місці Ніни не було, а якісь гімназисти борюкались і іржали, як молоді жеребчики. Сандрові захотілося піти й надавати їм ляпасів.

— Е, та ти, я бачу, когось шукаєш? — весело спитав чув'яр.

— Ні, то я просто дивлюсь на людей... Кого я можу шукати? — знизав плечима Сандро, удаючи байдужого.

— А коли нема кого шукати, то ходім вип'єм по склянці вина,— і, опасуючися, що Сандро відмовиться, додав: — Я частую.

Одмовитись було ніяково, і вони завернули в темний завулок. Сандро слухав балаканину свого знайомця, але не розумів ні слова. Він думав про своє, але думки його були сплутані, невиразні й мінливі і ні до чого певного не приводили.

У непривітному духані Сандро понуро пив вино, втупившись у кінчик столу, а бесідник без угаву говорив, і слова його лопотіли в ухах, як нудний осінній дощ у листі.

— Чув? Меленідзе хоче дочку віддати за офіцера...

Ці слова батогом стьобнули по Сандрові. Але в Меленідзе було дві дочки, а тому він з надією в голосі запитав:

— Яку саме?

Чув'яр хитро посміхнувся, допив вино з склянки й, ніби не чуючи запитання, казав далі:

— Я, каже Меленідзе, нічого не пожалію, аби тільки мати такого зятя, а вже підряд на дрова тоді, напевне, буде мій... Я, каже, хочу бачити офіцершею свою Ніну...

Сандро не дав кінчити чув'яреві. Він щосили загатив кулаком по столу. Склянки та пляшки підскочили і з дзенькотом посипалися на долівку. Ніхто не встиг опам'ятатись, як поденник вискочив із духану й побіг вулицею, збиваючи перехожих.

Він швидко йшов, не знаючи куди, і зупинився тільки на Давидовій горі. Свіжий нічний вітерець студив спіт-нівше чоло, і Сандро сів на камені, скам'янілий.

Коротка ніч швидко промайнула, і ранок застав Сандра на руїнах. Він сидів на кам'яній плиті і стомлено дивився на виноградні грона, різьблені на камені рукою старовинного майстра. Камінний виноград сточили тисячолітні дощі й вітри, як сточилася віками холодна, смислова християнська мораль...

Раптом Сандро зіскочив. Немов електричний струм пронизав його тіло. Він схопив уламок каменя й жбурнув ним у зруйнований мур.

— Уб'ю,— сказав він якось надто просто, і сам, видимо, здивувався.— Уб'ю,— повторив він і усміхнувся, як людина, що розв'язала трудне завдання.

Стародавні закони пращурів ожили в ньому й трощили пізніші культурні нашарування і повнокровної Еллади, і аскетичної Візантії, і солдатсько-чиновницької Москви.

Більше Сандро не вагався. Спокійно, не хапаючись, пішов він до духану Джорданії й, забравшись у куток, заснув. Було свято, і робота не кликала своїм каменем.

Об обіді п'яні голоси з духану розбудили Сандра. Він підвівся на своєму ліжку і з радістю відчув, що сон не вплинув на його постанову, а навпаки — в голові склався якось мимоволі план. У Джорданії він візьме грубого саморобного пістоля, що висить у кімнаті на стіні. Порох і кулі в шухляді. Надвечір піде Сандро до Меленідзиної садиби, де, напевне, буде офіцер. Треба, щоб він неодмінно був, бо Сандро хоче застрелити прилюдно, не ховаючись, як злодій.

По обіді купався в Ріоні, і холодна гірська вода осві-ЖИла тіло. Назад повернувся бадьорий і жартував з Джор-данією, немов нічого особливого не трапилося. Як же випало йому самому залишитись у кімнаті, він зняв пістоля й заховав його під одежу. Жменю пороху він всипав у кишеню, а замість кулі довелося взяти велику олив'яну пломбу. Адже ж йому однаково не треба було більше, ніж одної кулі.