Князь Барціла

…Птиці і комахи без угаву строчили бісером і шовком спітнілу вечірню тишу.

Степ промок пітьмою і парко дихав тисячами запахів.

З півночі насунулись хмари і небо почорніло, як рілля. Тільки на заході остання світла цяточка змагалася з чорною повіддю їх та й та незабаром розтала, як крижинка у теплій воді.

Вдалині загуркотіло, і степ прижукнувся в тривожному очиканні…

Професорові Бергену ця картина навіювала, видимо, не дуже приємні думки, бо з прихованим роздратуванням у голосі він промовив, звертаючись до свого асистента Деменка:

– От поллє дощ і ми будемо мокнути, як безпритульні пси… Ви, мій друже, можете радіти з цієї нагоди – ненависні вам культурні надбання не зіпсують обстановочки цієї ночі…

Перспектива мокнути під рідким шатром не тішила професора, а винуватим в цьому він вважав Деменка, що одмовився взяти подвійного шатра.

Асистент байдуже подивився на професора через багаття. Той сидів на розкидному стільчику і задумливо копирсав ломачкою у вугіллі.

Професор був високий худорлявий мужчина з добре виголеним обличчям і одягнений у вигідне і разом з тим елегантське вбрання. Його біла, добре випрасувана сорочка, з вишуканими застіжками на чохлах, була кокетуючи розхристана, а з-під штанів визирали панчохи модного кольору.

"Ич, боїться галантерею свою підмочити!.." – усміхнувся Деменко в пітьму.

Вони приїхали сюди на розкопки старовинної степової могили, в якій професор сподівався знайти речові докази своїй теорії про культурні впливи грецької колонізації за скитсько-сарматського розселення на українськім півдні. Могила стояла в глухій частині степу, найближче село за добрий десяток кілометрів, і професорові з асистентом довелося жити під рідким шатром, нап’явши робітникам курені.

Сьогодні напередодні свята робітники пішли в село, а Берген і Деменко зосталися коло могили.

– Ні крихти не жалкую за тими "надбаннями"… – сказав асистент, ніби плюючи словами і на "надбання", і на красиві описи степу, і на професора, і на все те, що канонізувала людськість, як досягнення. Ніби чогось поспішаючи, він казав далі: – Ваші "культурні надбання" запаскудили природу, сплюгавили людське життя, зробили людину невільником комфортабельного клозета…

Такі розмови точилися між ними щовечора і погляди асистента вже не дивували Бергена.

З видимою насолодою, напівлежачи, Деменко простяг босі брудні ноги в драних штанях і скуйовдив без того вже скуйовджене волосся. І недбалим одягом, і неголеним обличчям, що заросло вовною невиразного кольору, він маніфестував свій протест проти ненависних йому "культурних надбань", що їх так вихваляв професор. І в той час, як професор виходив на роботу вранці старанно одягнений, мов манекен з крамниці модного одягу, Деменко мав вигляд людини, незнайомої ні з парикмахером, ні з чистою білизною…

Про професора асистент думав не дуже поштиво: "Ну, хоч би тут кинув свою галантерею!.. Парикмахер!"

– Навіщо ж нарікати на комфортабельного клозета? Це ж гігієна…

Деменко мовчки дивився в чорне небо. Грім пройшов стороною і вгамувався. Чай було допито, професор пішов собі до шатра і засвітив лямпу.

"Так… Його гіпотеза про культурні впливи має блискуче підтвердження… Оця зброя, посуд, прикраси, здобуті зі старовинної могили, усувають жодні заперечення професорових тверджень…"

Незабаром і Деменко зайшов до шатра з твердим наміром негайно лягти спати. Він стомився за день, і очи йому самовільно злипалися.

– Ми безперечно надибали на погребище сарматського вождя, – ніби сам собі говорив професор, – слід звернути особливу увагу на цього меча, а головне на його держало… Цікаво, – дикун, що, певно, мився раз на рік, і то тоді, коли купав коні, мав зброю, зроблену найкращими майстрами Греції… А от князівські прикраси та відзнаки напевно кували некультурні сарматські ковалі, вбого малпуючи грецьких майстрів…

Професор, не турбуючись про слухача, говорив далі про культурне убозтво степовиків, про їх примітивне господарство, про недосконалі форми державного ладу та суспільну неорганізованість, через що всі ті племена врешті були винищені дужчими та організованішими народами. І що далі говорив професор, то більше накипало у Деменка злосливе почуття до нього. Нерви заворушилися, як гадюки, і наляканий сон одійшов у темний куток шатра.

Нарешті він, стримуючись, перебив професора:

– Ви закидаєте колишнім кочовникам некультурність, економічну, як на ті часи, відсталість, примітивність державного і суспільного устрою… Нехай все те так… ми про це знаємо… Але скажіть, будь ласка, що придбала людина, вигадавши залізницю, аероплан, радіо і зробивши добрий десяток соціяльних революцій?

І, не даючи професорові змоги відповісти на запитання, він, з якимось невластивим йому піднесенням, казав далі:

– І чи не подібні ми до тієї курки, що, риючись в гною, погорджує орлом, мовляв, некультурний?.. – Деменко перевів дихання. – Пробачте, але я не можу всіх ваших хвалених надбань розцінювати інакше, як не через призму духовного визволення людини з під влади обставин… Звичайно, залізниця нам де в чому допомогла, але не треба забувати й того, що разом з цим вона зробила нас і своїми рабами… Вона одняла у нас частину свободи, примусила коритись собі, а дикун той своїй волі підпорядковував коня чи буйвола. Людство в шуканні свободи, як миша, поласившись на шматок сала, потрапляє в пастку. Ми, поласившись на електрику, – зробили з неї собі тирана, вигадавши годинника, – попали до нього в неволю…

Деменко чи не вперше так багато говорив, і професор слідив за ним з зацікавленням лікаря, що спостерігає незвичні симптоми у хворого.

– Хіба ви, професоре, не відчуваєте, як вас тиранить отой маленький механізм на вашій руці? Людина проміняла рештки своєї свободи на машину, долю орла – на долю курки, хай це так, але немає чим хвалитись…

Професор пильно дивився на Деменка. Це ставало цікавим, бо асистент досі так повно не декларував своїх поглядів.

– А хвальна суспільна організованість? А сучасна держава? Досягнення, кажете? Киньте, професоре, дурити себе й інших! Ми перемогли буржуазію з її анархією і взялися до соціялізму, комунізму… Ну, то що з того? Здобула людина хоч крапельку внутрішньої свободи? Ні, й тисячу разів ні! Коли машина ще не зовсім обікрала нас, так сучасна держава, буржуазна чи пролетарська – все одно, докінчила ганебне діло… Мене, людину, примушують робити те, що мені органічно противно, настирливо лізуть у найдрібніші шпаринки мого життя, плюють мені в душу… вимагають, щоб я думав так, як і всі, і все це во ім’я визволення! Хіба це не вдосконалене знущання, коли во ім’я свободи мене роблять гірше за раба?.. Я заздрю рабам отого сарматського князя, що ми його кістки викопали, я заздрю отим дикунам, що не милися роками… Вони вірили в грім, в блискавку, в сонце, а ми віримо в годинника, швацьку машину і в удосконалену каналізацію…

Деменко замовк і тремтючими руками натягав на себе ковдру. Він, видимо, сподівався, що професор сперечатиметься, але той мовчав. Тоді Деменко одкинув ковдру, що був натяг на голову, і підвівся на ліжкові:

– Сучасність гидка, як проститутка, вона мені чужа – ця сіра і убога сучасність… Тільки там – в тому житті, що лежить нині в могилах під грубим шаром землі, була свобода, дійсна, не книжна свобода, була краса життя, героїзм, захват, яких не знає сучасність, що ту красу і захват перевела на мову статистики, і мацає її брудними руками, і підраховує на бухгалтерських рахівницях…

Ще довго б виливав свою тугу за минулим Деменко, коли б професор не перебив його.

– Мій друже, давайте спати… Ви занадто експлуатуєте свою фантазію замість… знання… Весь той захват, вся та краса, про яку ви так красно говорите, не варта шини сучасного автомобіля, бо і їй ті дикуни молилися б як богові…

За день стомилися ноги і важчала голова. Сон білим молоком заволікав уяву і в нитках її плуталися, як мухи в павутинні, думки Деменкові і завмирали знесилені. Нарешті він полетів у м’яку безодню сну, а там десь вгорі над прірвою ще лунали слова Бергена, закоханого в сучасності.

– Минулі епохи… розвиток людства… тисячоліття… класові суперечності…

Падали чіткі обдумані професорові слова, такі чепурні, як англійський проділ на його голові, й солідні, як його ім’я, відомого на всю Європу вченого археолога.

А Деменко вже давно не слухав. Його засипала чорна лава сну, все вище й вище… як над сарматським князем підносилась могила, легка як пух і заспокоююча…

"Певно й мене одкопають через тисячі літ нудні люди…" – промайнула остання чудернацька думка…

Сонце вже розливало над обрієм кіновар і кармін, як професор сказав останню кінцеву фразу, елегантську і беззмістовну фразу, якими завше кінчають дисертації та вставляють в політичні промови, коли нема вже чого сказати путнього…

* * *

Шатра не було над головою, а золотаво-синє ранкове небо дзвеніло жайворонками. З боків нахилилася прим’ята трава і тихо кивав ковиль білими стьожками на тлі неба.

Голова боліла, немов у потилицю було забито гарячого цвяха. Хотілось поворушити руками, помацати голову, але марні зусилля, – руки не рухалися, їх немов одтято.

"Параліж!" – промайнула палахлива думка, і все тіло охопила млость.

Посовав ногами – вони важкі, як чавунні.

Тоді, напружуючи всі сили, він підвівся і сів. Небо розсунулося ширше, але висока трава заважала оглянутися навколо.

Голова нестерпимо боліла, а перед очима гойдалася трава і небо… Сидіти було дуже незручно, і тільки тепер він зрозумів, що його руки були зв’язані за спиною.

"Так от воно що! Мене ограбовано, зв’язано і кинуто… Але руки?.."

Поволі в руках з’явилося почуття болю, і він поворушив пальцями.

"Ясно, перележав!" – подумав він і почав, скільки можна було, ворушити руками.

Коли вже отерплі руки одійшли, він вислобонив їх з вузла. На щастя, вони були зв’язані сиром’ятним ременем, що ослаб од нічної вогкости.

Аж тепер він оглянув себе, і здивування прикувало його очи до ніг. На них були озуті коротенькі шкіряні напівпанчохи-напівчеревики, зав’язані плетеним ремінцем коло кісточок поверх коротеньких холявок. В холявки вправлено ногавиці чудернацьких штанів з грубої рядюги, а до колін спадала сорочка з такої самої рядюги, тільки вибійчаної. І все те брудне і засмальцьоване…

Сорочка в багатьох місцях роздерта, так само як і штани, а на лівому боці грудей засохла кров…

Ці реальні речі привели його до пам’яті.

Він боязко озирнувся навколо, але ніщо не підтримало його непокою.