Воно було мені непотрібне, навіть рушниця, котра стріляла несхибно, досить було їй вказати жертву. Вона досі валялася десь в кутку, хоч я й не збирався полювати на птахів. Втім, якщо я сьогодні подамся у мандри, чи завтра, чи через рік... Можливо, доведеться захищатись. Не від птахів, звичайно. Птахи мене будять щоранку своїм співом. Сьогодні мені 16 років. Відчуваю полегкість, наче досі цей шістнадцятий рік сидів у гравюрі, на котрій зображені дерева взимку. Їхнє гілля утворює неповторний візерунок на білому тлі, аж стає моторошно від намагання дерев заповнити порожнечу. Рік припав десь до он тої покривленої галузки, а тепер зістрибнув — отже, не боюсь більше тієї картини,
У цій моїй вранішній самотності є щось гротескне: я лежу навзнак і чекаю, що ось-ось зніметься страшенна буря, розламає мій дім, як горіхову шкаралупку, і поховає мене під цими уламками. Або я вийду на вулицю і не побачу жодної людини, хоч не вельми потребую когось бачити. Невже це правда, що мине десяток років і я стану спокійний? Нікуди не захочеться тікати, знаходитиму втіху в щоденному ритмі роботи, боятимусь будь-яких змін, навіть на краще. Останнім часом став помічати, що старші люди мають якісь сірі, втомлені обличчя, пригаслі очі. На все у них готова іронічна посмішка, часом дуже зла. І у мого вчителя теж таке обличчя, тільки живіше. Він повернувся тиждень тому і через два дні знову кудись зник. Просив переказати мені, що влаштувався на роботу і з часом я зможу його провідати.
Я дуже зрадів цій звістці. Подумав, чи не піти й мені працювати. З шістнадцяти років я матиму право на це. Тобто від сьогодні.
От тільки дочекаюся робота-поштаря, почую, як цей торохкотливий ящик запевнятиме любого Тітуса в найщиріших батьківських і материнських почуттях. Дзуськи! Зриваюсь з підлоги, на якій сплю з тринадцяти років, привчаючи себе до суворого життя, і лізу під душ, регочучись від лоскоту холодних струменів. Я зовсім не змінився: от візьму й повішу собі на груди табличку: "Homo sapiens Тітус, 16 років". Треба щось втнути сьогодні дивовижне, А робот хай вертає назад: мені начхати на їхні подарунки.
Зараз піду добре поснідаю й поміркую, як найвеселіше провести цей день. Знайду якусь дівчину, і ми потанцюємо в порожньому кафе на самотньому пляжі. Мірандо, не сердься, я просто не хочу ще й сьогодні бути сам. Це несправедливо. Мої терплячі пошуки в книжкових джунглях і досі не увінчались успіхом. Я більше не вбираю жадібно знання — я вже переситився ними. Вчитель, звісно, сказав би, дивлячись зверхньо: "Учитись потрібно все життя".
Я себе втішаю думкою, що дещо все-таки знаю і цього ніхто від мене не відбере. Це, може, єдине тримає мене на світі. Поки що. А як буде завтра? Повториться твоя доля, Мірандо: замкнутись у собі й збожеволіти. Я поїду в Центрополіс до Оракула. Маю на це право — шістнадцять років. Кожен хоче взнати своє майбутнє. Правда, вчитель казав, що це лише приманка для обивателів і снобів, дешевий розважальний павільйон. Зрештою, доля на цій планеті у всіх однакова. Але ж він там не був!
Коли я стану старшим, то боятимусь смерті й усього того, що здатне розбити мої ілюзії. Але зараз я не вельми марновірний і можу стерти з пам’яті найприкріше.
Я надумав утекти. Може, на цей раз батьки з’являться самі. Що ж, хай почекають!
На всяк випадок я прибрав у кімнаті, нарвав у садку квіток, поставив у вазу з водою і на цупкій рожевій картці вивів: "Коханому Тітусові в День Народження. Міранда". Коли я клав цю картку біля квітів, сльози самі собою бризнули з очей. Я ледь не поцілував її, оту картку.
...Вдягнувшись у свою вічну зелену одіж (пристойнішої я не мав, а нацуплювати модне дрантя, подароване батьками, ніхто б мене не примусив), я подався творити славні діла.
На вулиці я наздогнав військовий оркестр. Блищали мідні труби й ґудзики, світився синіми емалевими візерунками барабан. Музики смішно надимали щоки, випинали груди. На ногах мали білі чоботи, а на руках білі рукавички. Нагадували поважних ситих котів з дитячих казок, створених ще на Землі. Все вже забулось, історики без~ угавно торочили про жахи цієї планети, але мені не раз спадало на думку: невже там справді було так нестерпно? Як же тоді вони могли створити ці прегарні казки про Червону Шапочку? Летючий Корабель і Кота в чоботях? Або про те, як принцеса сиділа на вершечку високої башти й лицарі розганяли коней, щоб дострибнути до неї і зняти перстень з її руки? Невже нас просто лякали, щоб ні в кого не виникло бажання повернутись назад?
Мене обігнали два дженджики. Один хіхікнув і покрутив пальцем біля лоба. "Тітусе, ти повинен поводитися поважніше!" — зауважив я собі, переступаючи поріг кафе.
Всівся за столик і замовив пляшку вина. Я пе збирався напиватись. Ця пляшка була скоріше символом дорослості.
Зараз у моді були ділові люди, тобто ті, котрі, крім своїх справ, асенізації, психіатрії чи технології, нічим не цікавились. Епоха вузької спеціалізації. Прозаїчна епоха.
Вона не мала нічого спільного з тим раєм, який вимріяли люди, переселяючись на Ерідан. Купка людей, які не мали за душею нічого, окрім бажання бути щасливим для себе, вони привезли з собою і інші бажання: владарювати, бути багатшим за свого сусіда. Мати більше грошей. Кращу квартиру. Розкішні прикраси. Люди не помітили, що не гоняться за щастям, а втікають від нього. Біжать і не мажуть зупинитись. І уже насолоди приносять тільки відчуття нудьги і пересичення. Але ніхто ще не вірить, що міраж розтанув. І що рай починає потроху набирати рис пекла. А молодь... Молодь здебільшого не могла собі знайти місця в цьому велетенському мурашникові. Всі місця були зайняті. Але з нас не спускали ока.
Я мав учителя, старшого за себе вдвічі, великого нігіліста й скептика. Тому багато моїх думок — чистий плагіат: розповідаю ніби я, а насправді за мною пильнує недремне око Альберта. Я вже навчився дивитись на себе збоку й почуваю до власної особи лише презирство. Абсолютно ніякої оригінальності! Чи просто в голові не прояснилось. Я настільки пройнявся Мірандою, що затримав те, що страшно важко затримати, — дитинство. Я її дуже любив. Люблю. І завжди любитиму.
Я вихилив одним духом повний келих. Якийсь чоловік по сусідству, з давно не чесаним, масним волоссям, посміхнувся. Він хотів спитати: "Чи не зарано ти починаєш пити на самоті, хлопче?" Але не спитав. Хто її знає, цю молодь... Ще підстрелить з беззвучної рушниці, справжнє призначення якої вбивати вільних птахів у небі.
Я водив по тарілці виделкою, розмазуючи підливу. Треба їсти, хочеш чи не хочеш. В тебе немає матері, щоб примушувала це робити. Втім, я давно вже не потребую опіки. Сам колись бігав за Мірандою, прохаючи її з’їсти кілька ложок супу. Вона іноді слухалася, особливо коли я вдавав, що гніваюсь. О, в мене жахливий характер! Я жорстокий. Цілував її, коли вона цього не хотіла, а коли хотіла, вдавав байдужого. Боже, якою я був тоді дитиною! Надавав значення дрібпицям, не цінуючи головного. Я ж іще не знав, що кожну людину, яка горнеться до тебе, якій ти потрібен, треба оберігати, мов квітку від зливи, вітру, пекучого сонця, намагатись робити все, щоб її не втратити. Це — головне, найголовніше. Сава був такий, я знаю, інакше б він не посадив сади в пустелі, на планеті, яка нікому не була потрібна, "де зараз проводяться військові навчання і де буду служити я.
Навіщо нам військо? З ким воювати? Війна людей з ласками давно закінчилась. З інопланетянами? За останні п’ятсот років не зафіксовано жодного штучного сигналу. Очевидно, військо існує про всяк випадок. Є речі, котрі люди не хочуть втрачати, і тому на них може будь-хто зазіхнути.
Здавалося, що я дуже багато часу прогайнував у цьому кафе. Втім, мені зовсім не хотілось іти звідси, я випив ще, чекаючи, що ось-ось наберусь хоробрості й зможу спокійно розглядати людей. Інша річ, коли маєш до них якусь справу, як це було з моїми фольклорними студіями. Вчитель хотів, щоб я переборов у собі ніяковість, замкнутість, не дивився спідлоба, як піймане звіреня, але сам був не набагато кращий.
Мабуть, негаразд пити самому. Принаймні в моєму віці. Коли хтось заходив, то роззирався по боках, шукаючи вільного столика. Обличчя при цьому набувало дивного виразу: суміш пихи, остраху й улесливості. Коли відвідувач сідав, лице його кам’яніло, але під тією закам’янілістю вгадувалось побоювання, що, можливо, його приймають не за того, ким він себе вважає. Ті, що приходили вдвох або втрьох, тримались одне одного, хоч навряд чи відчували велику потребу у взаємній приязні.
Були це люди в різному одязі й різного віку. Я єдиний нагадував жебрака або мандрівного філософа, що в людських очах означає одне й те ж.
Мій столик обминали. Я чомусь не викликаю ні в кого довір’я. Скляний дах, скляні стіни, тільки підлога не скляна, вкрита зеленим жорстким килимом. Ми нагадували риб у акваріумі, котрі задихались в тісняві. Нарешті ввімкнули кондиціонер. Дві дівчини сміялись мені просто в лице. Це нагадало останній вечір з учителем, коли той мене так нагло покинув. Знаю я цих дівчат! Вони всі ловлять чоловіків, старших за себе, а над такими, як я, сміються. Папуги в крикливому пір’ї.
Якась дама років тридцяти, хтиво вигнувши топкий стан, поправляла перед дзеркалом коїгацю різнобарвного волосся. І ця теж ловить? Та ні. Осторонь стояв невеликий чоловічок з плескатою головою, тримаючи напоготові сумочку зі зміїної шкіри. Він коротко щось мовив, і в жінки враз опали руки. Вони вже йшли геть. Попереду він, а вона за ним, трохи згорбившись, щоб не впадала у вічі диспропорція зросту. Я подумав, що цю жінку недавно кинув чоловік і вона тримається свого психіатра, котрий навряд чи з нею одружиться.
Зараз вони підуть на берег моря, де повно людей, але ще залишились глухі закутки. І захмелілий психіатр візьме її грубо серед кущів, щоб іще раз принизити, а вона буде на нього дивитися переляканими очима, повними сліз, а потім поправить плаття, піде до себе додому. У великому незатишному будинку, де вона живе з дитиною, хлопчиком-підлітком, жінка ввімкне музику і так і засне під неї. Серед ночі вона прокинеться, і їй спаде на думку, що психіатр не одружується з нею тому, що боїться появи батьківських почуттів до її сина і що хлопчика можна віддати в інтернат, де йому буде цікавіше з ровесниками.