Королівство (уривок)

Частина перша

Повернення до Королівства

1

Бідолашний трамвай аж натомився вкотре виїжджати на гору, та ще й день видався спекотним. Повсюди літав пух із кульбаб і тополь, через що люди терли почервонілі очі й шморгали носами. Трамвай не мав алергії ні на пух, ні на трави, ні на мох, яким пообростали дерева в ярах Погулянки. Однак від спеки в ньому весь час щось пересихало й ламалось, і тоді змордована алергією кондукторка лаялась: "От, старе одоробло! Знову відстаємо від графіка…" Зрештою, її неважко зрозуміти. Бувало, трамвай зависав за кількадесят метрів до кінцевої зупинки, і втомленій, спітнілій кондукторці доводилося йти догори пішки, щоб зателефонувати в трамвайне депо. Водій задумливо дивився їй услід. Вони — трамвай, водій і кондукторка — їздили разом уже п'ятнадцять літ. Десь стільки ж років було єдиній пасажирці, що залишилась у вагоні за дві зупинки до кінцевої. Дівчинка тримала на колінах згорнутий рулон паперу, виглядаючи у вікно, бо їй нецікаво було дивитись на подряпаний салон із рядами червоних сидінь і на кондукторку, яка мала здати зміну аж опівночі й тепер дрімала, притиснувши до живота торбинку з грішми та квитками.

Ота мала в білій футболці й обрізаних по коліна джинсах не виглядала на грабіжницю трамваїв, але краще було б, якби їхав ще хтось. Хоча досі кондукторку ні разу не пограбували, вона не втрачала пильності. За недбалість її могли б звільнити з роботи, а ця жіночка вміла лише обілечувати пасажирів та варити їсти чоловікові й дітям. Вона ніколи не ходила в кіно на жоден із тих фільмів, назви яких писали на боках старенького трамвая. Коли хтось із пасажирів питав її про новий фільм, відповідала: "У мене немає часу ходити по кінах!" Або: "Мені за це не платять грошей!"

Кондукторка справді нічого не тямила в фільмах, бо, як тільки вмощувалась перед телевізором, миттю засинала. Хай би це було навіть ток-шоу "Без табу". Трамвай, ясна річ, не міг піти до кінотеатру і взяти собі квиток. Мусив чомусь терпіти на своїх боках різні написи. Наприклад: "Закоханий вбивця", "Люди зі склепу", "Смертельна гра" чи "Кривавий полудень". Учора його обновили: тепер трамвай рекламував фільм "Народжений убивати". Зрештою, кіно — це розвага, а трамвай має роботу — перевозити всіх, хто не хоче ходити пішки.

Отож, у порожньому салоні панував спокій. Водій не оголошував зупинок, бо не було для кого. Дівчинка знала, куди іде. Вона не збиралась кататись, а поверталась додому. Була вже восьма година вечора. Зараз вона вийде, і вже нічого не пов'язуватиме її з трамваєм, на якому чорного і жовтою фарбами виведено: "Народжений убивати". Сам трамвай досі не вчинив жодного вбивства. Він був сам по собі: старенький порядний трамвай другого маршруту.

Але тут із ним щось трапилось. Трамвай зупинився перед найважчим підйомом, відчинив дверцята, щоб впустити пасажира, хоча всім відомо, що трамваї не підбирають нікого між зупинками. Це ж бо не таксі. Водій сам не розумів, як воно сталося. Двері хутко зачинились, і розморена кондукторка вирішила: "Нехай…" Свою гривню вона одержить, ким би не був цей пасажир, якщо в нього, звісно, немає документа на безкоштовний проїзд. Їй вистачило одного ока та й то примруженого, щоб побачити, що новий пасажир не вартує того, аби задля нього трамвай зупинявся за двісті метрів до кінцевої зупинки. Друге око було їй потрібне, щоб упевнитись у цьому, але серце вагалося, чи не дати собі з цим спокій. Пасажир впав на сидіння збоку від юної панночки, наче конав від утоми і не мав сили підійти за квитком'. Це був рудий хлопець років шістнадцяти, з волоссям, зібраним у хвіст, що сягав майже до пояса. Такі патли викликають особливу відразу в літніх пань. А ще кондукторка, напевно, до кінця життя не забуде неймовірної камізельки без ґудзиків із чорного потріпаного атласу, бридких куцих штанців зеленого кольору і босих брудних ніг.

Хвороба, яка тихо тліла в організмі кондукторки тижнів зо два, вибухнула з нечуваною силою. Бідолашна чхнула, аж бризнули сльози. Здавалось, сама Алергія з'явилась перед нею в образі пасажира, як білочка з'являється затятому п'яниці, а пані з косою — кандидату в небіжчики.

— Будьте здорові! — гукнув привітно рудий, але кондукторка не змогла не те, що подякувати, а й навіть виконати свій посадовий обов'язок — обілетитипасажира. Їй засвербіло в носі, зашкребло в горлі, сльозами залило щоки. Носова хустинка вмить перетворилась на огидну мокру ганчірку. А тут ще почав чхати сам водій. Із напіввідчиненої кабіни долинало щось схоже на далекі гарматні постріли.

Нарешті панночка вийшла із задуми, потривожена дивними звуками. А потім перевела погляд на пасажира. Очі в неї стали круглими, наче вона щойно звалилась із неба й побачила Землю, населену химерними істотами.

— Бідолахи, — зітхнув хлопець. — Це я винен у всьому! Певно, через те, що нетутешній…

Якби це був автобус, то давно би вже заїхав у кущі, і для когось усе скінчилося б кепсько. Але трамвай долав останні метри до пагорба без допомоги водія, бо, навіть якби забув дорогу, блискучі рейки, освітлені вечірнім сонцем, освіжили б його пам'ять.

— А вам, панночко, не погано? — стурбовано спитав хлопець.

Вона хитнула заперечно головою. Дівчинці навіть на думку не спало запідозрити попутника в причетності до того, що зараз відбувалось із кондукторкою та водієм.

— Це дуже добре, — сказав хлопець. — Я радий, що ви не такі.

"Ніколи не розмовляй з незнайомцями", — згадала дівчинка слова мами. А може, так називався якийсь із фільмів? Їй захотілось швидше опинитися надворі.

Трамвай вихопився на гору й застиг. Настала тиша, а потім трамвай теж чхнув. Здавалось, він зараз розлетиться на шматки. Але цей трамвай зробили за старих добрих часів, тому по шибках лише розбіглися тріщинки, наче павутинки.

Кондукторка, здається, знепритомніла, а можливо, ще встигла закричати. Двері розчахнулися. Панночка не зауважила, як зійшов хлопець. Він наче розчинився в повітрі.

На зупинці сидів дід, що торгував соняшниковим та гарбузовим насінням, міряючи його скляночкою. Він повернув голову в бік парку. Там посипаною цегляною крихтою доріжкою бігла руда істота з пишним хвостом — наче пес прогулювався перед вечерею. Але то був не пес, а лис, на якого ніхто не звертав уваги, бо не було кому. Власне, насувалася гроза.

У того діда наша панночка ніколи не купувала насіння, бо не любила його взагалі. Дід їй не подобався, бо не раз вона чула, як той брудно лаявся. Однак він першим помітив лиса, чи лисицю. Здається, це все-таки був лис. Зупинившись перед світлофором, дівчинка зауважила, що дід витягнув з-за пазухи мобільника й комусь телефонує.

Але треба було поспішати, бо небо потемніло. Дома ніхто її не чекав. Мама сьогодні поїхала у відрядження. Попереду були довгі й нудні канікули.

Дівчинка перейшла дорогу, залишивши позаду занедбаний парк, що більше нагадував ліс, і трамвай із потрісканими шибками. Їй стало його шкода: коли почнеться злива, він не матиме навіть куди сховатись. Так і будинки: якщо їхні дахи не діряві, захищають людей від негоди, а самі мокнуть, мерзнуть і, можливо, хворіють на грип.

Їй було недалеко: вулиця Кульбабова, 4, квартира 14. Дім, певно, пережив не одну епідемію грипу та вітрянки — вгруз у землю, посірів. Старі дерева сягали третього поверху і, коли виставити голову з вікна, знизу від землі тягнуло вогким духом провалля, куди сонце зазирає лише на кілька хвилин. Вночі чутно було скрипи, шарудіння, брязкання, під що так легко засипалося, а гілки дерев розхитував вітер, і на стелі мерехтіли тіні. Той, хто виріс у такому будинку, не боятиметься привидів і не проганятиме, бо це також і їхній дім. Люцина, правда, досі не бачила жодного, але чула різні незвичайні звуки.

Якісь малі бігали поміж будинками з іграшковими автоматами, стріляючи одне в одного. Вони страшенно дратували. На підвіконнях перших поверхів сиділи товсті коти, знервовано посіпуючи вухами. Їм хотілось зістрибнути вниз, але вони боялись гармидеру надворі. За спинами тих котів готувалась вечеря. Пахло смаженою картоплею і гарячими пиріжками. Люцина проковтнула слину.

На верхніх поверхах крутили дешеву попсу. Усе це так не пасувало до лиса, що біг стежкою в зеленій траві вечірнього парку, що дівчинці хотілось негайно опинитись удома, світі, захищеному з усіх сторін від диких вересків невихованих дітисьок, лементу тупої музики, запахів кухонь, відполірованих до блиску мамами, що виходять лише за покупками та іноді в гості. У свої неповних п'ятнадцять років Люцина розуміла, що існує багато світів, а той рудий хлопець нагадав їй, як небезпечно потрапляти з власного до чужого світу. Справді, коли сутеніє, можна злякатися, наскільки небезпечною була прогулянка по місту вдень. Мама щотижня купувала місцеву газету, що називалась"Посейбічні і потойбічні новини", половина якої складалася з моторошних кримінальних історій. Коли мама надибувала щось особливо страшне, то казала несміливо: "Може, мені зустрічати тебе не на трамвайній зупинці, а приходити просто до художньої школи?" Ясна річ, для нашої панночки то було вже занадто. Бабуся, коли ще жила, міркувала набагато розсудливіше: "Що має статися, те станеться". А мамі знову доводилося їхати у відрядження: вона пропонувала книгарням книжки свого видавництва, і грошей у них завжди не вистачало.

То тут, то там спалахувало світло у вікнах, не змішуючись з білими спалахами блискавок, що були десь далеко. Люцина зайшла нарешті до під'їзду. У першій квартирі загавкав доберман Фантом, у третій — пекінес Холмс. А в них жив кіт Фелікс, який навідувався поїсти та поспати після гульок. Він залазив по дереву через кватирку і так само вертався назад. Цьому котові не потрібні ні двері, ні ключі.

У під'їзді завжди хтось крав лампочки. Хтось із дуже довгими руками. Люцині часом здавалось, що коли вона зайде, то побачить когось на ослінчику в передпокої біля телефону, і той скаже до неї страшним голосом: "У-у-у!" Може, це буде той, хто викручує лампочки у під'їзді.

Але в передпокої нікого не було. Натомість у кухні на холодильнику сидів Фелікс з голодним блиском у очах.

— Я бачила живого лиса, Феліксе! — повідомила Люцина.