Та бувало й так, що тоді ненька:
— Настусю, як це зробити?
І так приходилося таки їй вирішувати. Радів князь Семен, коли бачив це:
Господинонько моя кохана, княгине моя,— говорив він.
— Ще я.не твоя, любий мій,—відповідала вона.
— Задовго вже ждати мені,— говорив він.
— Та й мені, та що вдіємо...
А вінчання було назначене на день св. Бориса й Гліба другого травня 1485 року, у вівторок.
VI. ЯКЕ ТО БУЛО ВЕСІЛЛЯ КНЯЗІВНИ НАСТУСІ ТА КНЯЗЯ СЕМЕНА...
Діждалися.
Надійшов, нетерпляче вижиданий час
Субота, 30 квітня. Вінкоплетини.
А природа наче знала, яке то свято,в Мстиславську.
Такий гарний вийшов день, такий чудовий.
Вся зелень, умита ранішньою росою, аж купалася в радісному теплому сонці. Високі трави зеленим шовком шелестіли, красувались квіти безміром кольорів, білі берези яснозеленими шатами пишалися. Із білого цвіту калини лящав любовний спів соловейка. Із високої трави нісся стрекіт веселого коника-стрибунця. А понад квітами ввихалися трудящі бджілки та метелики райдужнокрилі, солодощів у чашах квітів шукаючи.
Любо, любо було!
Настуся зі "Семеном, заки дівчата вінок вили, вийшли в сад*
— Яка люба, яка чарівна днина,— сказала Настуся.
— Коби все наше Життя таке було,— зітхнув Семен. ,
— Я так думаю, що людина сама собі творить своє щастя й горе своє...
— Не все, миленька,— відповів князь Семен..
— Любий мій, не в тому щастя, щоб завжди в розкошах і в дозвіллі жити! Саме чар і розкіш життя в поборюванні перепон, у боротьбі за краще. Коли б нам оте щастя легко приходило, то яке воно гарне й не було б, нудне стало би. Бодай мені так здається.
— Може, й твоя правда, кохана! Може/ саме тому, що шлях до^ щастя такий тернистий, воно таке приманливе.
— Тому, милий, та іще чомусь. Іще тому, що його так мало в світі... Соловейко втих, а незабаром роздалося з гущавини голосно "ку-
ку-куку" зозулі.
— Долю ворожить нам зозуля. Чую її вперше цього року. В день нашого весілля.
— І я вперше,— сказала Настуся,— лічім! Лічили обоє.
А із замку нісся спів дівчат, що вили вінок:
"Ой вийся, вийся, красен віночку, З хрещатого барвіночку,
Ой, вийся, вийся, красний і ясний " ^
< Княжні Настусі на вік щасний!"
Гості з'їздилися. Карета за каретою дудоніла на в'їздовому мості.
Першого ДНЯІ — найближча рідня.
Молодої.
Молодого.
Княгиня Уляна з князем Михайлом Жеславським.
Княгиня Ганна Слуцька, мати молодого. Княгиня Федька й її чоловік князь Семен. А за ними: князь Юрко Пронський із княгинею Оленою, боярин Іван Рогатинський із жінкой) Овдотією, дочкою Олесею та сином Богданом.
А всі з дарами багатими молодятам, із золотом, самоцвітами ви-саджуванним, Із тканинами дорогими.
А всі зі словами щирими, з бажаннями сердечними.
Молодій і молодому. ^
Бучно й гучно заїздить родина молодят, із багатьма родичами.
А музики з Вільна самого. Грають — самі ноги в танок просяться. Не тільки в молодих, а й у старших.
А дружина весільна в молодої прегарна. Старостою — князь Юрко Пронський. Він і всім домом молодої править тепер. Першою дружкою князівна Ксеня Карачевська, а другою — Олеся Фогатинська. А дружбаіми — Олесин брат Богдан Рогатинський і кнйзь Ярослав Сангушко.
А молодому старостує князь Василь Пинський, а старбстинями — княгиня Федька й княгиня Олександра. Свашкує князівна Оля, синьоока, русокоса доня князя Василя.
Отакі-то бояри весільні. Та ще більше весільної дружини. Годі й вилічувати їх усіх: піддружбів, піддружок і світилок та силу-силенну інших.
Як дівчата вінок вили, старостині, княгині Федька й Олександра заходилися біля коровая.
Розчину робила сама княгиня Ганна, князя Семена мати. А старостині місили. Заки до роботи забралися,, пили вино й по мірці вливали теж у розчину.
— Хай коровай теж веселий буде! — казала княгиня Олександра. І, пісень обрядових співаючи, взялися місити коровай. Замісили. А заки тісто росло, забавлялися.
— Виросло вже тісто на славу,— сказала княгиня Федька,— до діла, свахи!
Виробили коровай великий-великий і взялися робити прикраси до нього.
, Серед співів всадили коровай у піч. А музика як ударить. Гей. у танець у кого охота, в кого ноги здорові! А пісня голосить:
"А в городці, в новесенькім Розвивається зілля, У нашого князя Семени Зачинається весілля. Бог йому дає ' І допомагає, .
Хоч батенька не має"... Виймають коровай із печі. Удався на причуд! Не диво, що всі зраділи: х
"Ой" вдався нам коровай. Ой, вдався, Ой, ясний, красний, Як місяченько, / Як яснеє соненько!"
Аж тут князь Василь ударив голим мечем у стелю й закликав:
— Батьку-мати, йдіть сина на посаг саджати! А мати княгиня як ударить у плач:
— Ой нема батенька рідного! Воріженьки люті життя йому взяли! Нема мого Михася, не бачити йому сина на посазі та й не благословити!
А староста князь Василь:
— Та що ви говорите, стрийно?! Стрийко бачить Семёнка й благословить його з неба. А тут на землі заступить його князь Тверський.
Свахи й весільні гості співали:
"Сусідоньки, голубоньки, Сходітеся докупоньки. Підемо ми подивитися, Як сирітонька плаче:
"Нема батечка рідненького, , >
Нема кому поклонитись, На посаг випросити!" Поклониться сусідові, Як рідному батенькові".
Княгиня Ганна ледве здержала сльози. І самому молодому якось важко стало.
Аж князь Василь узяв князя Семена за руку й привів перед неньку та перед князя Михайла, що батька заступав.
— Батьку, мати,— говорив князь Василь,— оце перед вами ваш син стає й просить вас, коли чим-небудь і коли-небудь уразив, простіть йому та поблагословіть його на новий шлях, на життя нове. А пісня говорила: ~ <
"Грайте, музики, різко. — Кланяйся, князю Семене, низько,
Як вітцю, матінонці Так і всій родинонці, Так близьким сусідонькам, Як маленьким дітонькам, І тяжким вороженькам".
Князь Семен поклонився неньці й заступникові батька тричі, а потім упав їм до ніг. А пісня питала:
"Кому поклін складаєш, Коли батька не маєш?"
І відповіла за молодого:
"Поклонюся чужому, Здасться мені, що свому!"
І посадили молодого на посазі. Коло нього сів князь Василь, як староста, а далі княгині Федька й Олександра, старостині. По другому боці стола сів князь Семен, княгині Федьки чоловік, як другий староста,. а за ним свашка" князівна Оля*, а за нею дружбове й решта весільних. Співали, веселилися. Аж княгиня Ганна за піснею та за мовою щирою своє вдовине горе забула.
Так було в світлицях, призначених для гостей молодого. А в цьому самому часі й його молода в своїх світлицях, між гістьми своїми, нім на посаг сісти, теж благословення просить. І теж не в батечка рідненького. На його місці біля ненечки засів князь Іван Кобринський. Молода благословення просила, а пісня співала:
"Схилилася вишня
Від верху до кореня,
Поклонися, Настусечко,
Через стіл родонькові!
На стіл головку клонить,
А під стіл сльози ронить
До сирої землиці,
До білесеньких ніжок.
Кланяйся, Настусю,
Старому й малому
У батьківському дому,
Бо вже більше не будеш, '"і
Батьків дім позабудеш —
Тільки твого поклону, Що в батьківському дому". І впала князівна Настуся тричі до ніг ненечці ріднесенькій, і тричі впала до ніг князеві Іванові Кобринському, що батенька заступав. І каже князь Іван поважно, і каже ненечка крізь сльози: — Хай тебе, дитинонько, Бог благословить!
І цілує Настусечка в губи князя Івана, і припала до губ ненечки коханої.
А пісня голосить:
"Наша Настуся-сирітонька, Бо батенька не має, А її батенько у Богонька, Перед Богом лежить, Та й у Бога проситься: "Ой пусти ж мене, Боже, Хай злізу, хай погляну, Чи добре дитя наряджають, На, посаг саджають". , А як Настуся кланялася, пісня питалася:
"Ой, кому ж "ги, Настусечко, Поклонець складаєш, Коли батенька рідного Дома вже не маєш?" "Ой, є в мене Родиноньки не мало, Буду їй кланятись, Щоб за батенька стало", х "Ой не стане, Настусечко,
Не стане, Вже твій батенько На білі ніжки не встане!"
Потім Настуся тричі поза стіл ходила й до кута кланялася. І сіла на посазі, дорогими килимами накритому. Заспівали їй:
"Знати-Настусечку, Знати сирітоньку, Бо її віночок Весь із фіялочок,
А її батенько х
Перед богом служить, Ясним світлом горить, 1 Милого Бога просить:
"Пусти ж мене, Боженьку, Із хмарою на села, З дрібним дощем на землю, 3 ясним сонцем. Віконцем ,
Нехай я подивлюся.
На своє дитяточко,
Хто йому справить весіллячко".
"Справлять йому люди,
Жаль батенькові буде".
Служба внесла дорогі вина й мед та осухи зі сиром. Сама молода припрошувала всіх дівчат, що, мов маків цвіт, стіл обсіли. Дівчата гости-лися та приспівували. А музика духу додавала. Дружба Богдан Рога-тинський попрохав Настусю в танець. За молодою й усі дівчата встали від столу й теж пішли до танцю.
А за столом на їх місце засіло жіноцтво.
Вечоріло.
Тоді староста князь Юрко Гїронський закликав:
— Гей, посланці, час до молодого з даром від молодої та з грамотою йти.
І станули попереду музики, за ними посланці, а за посланцями дівчата. Настуся принесла сорочку, свахи звинули її, зв'язали стьожками, а поза стьожками позастромлювали барвінок. Потім вложили сорочку в середину тригільчатої різки теж прикрашеної барвінком, вівсом і стрічками. У споді прив'язали звинений пергамент, наче то лист від молодої до молодого. І віддали сорочку посланцям. Посланці взяли зі собою й бутлю меду та скляницю. Музики заграли, похід рушив. Жінки співали:
"Посланці-коханці, Вибирайтеся, скоро Із князівної дому Та й до княжого двору". А як прийшли вже під двері молодого, то заспівали: "Повій, вітроньку, Попід нову світлоньку, Хай будемо знати, Кому Настусин дар дати!"
Хочуть посланці ввійти в хороми молодого, та стережуть дверей: староста домовий князь Василь Пинський і весільні бояри з голими мечами в руках. Посланці кажуть:
— Гарно, пане старосто й ви вся дружино, що так князя свого стережете, та мй не прийшли як вороги, а з даром від княгині Бранської до князя Бранського. А щоб знали, що ми вам не вороги то напийтеся з нами меду нашого. ' /
— Гаразд! — каже князь Василь Пинський.— Меду вашого нап'ємося й своїм вас почастуємо, але впустити до князя, вас не впустимо, бо вас не знаємо.
Тоді пан писар молодої розвинув пергамент і став читати на голос:
— Від княгині Бранської до Ясного Князя Бранського привіт і поздоровлення...
А один із сторожі перебиває:
— Не ймемо тобі, бо ти грамоти не вчився й читати не знаєш! Хай прочитають другі!
Та другі вичитали те саме.