Котигорошок

І.

ЯК ОЛЕНКА СУСОВА ПРОПАЛА

Не було на всьому Опіллі кращої сторононьки за оту долину над річкою, що вся поросла очеретом. А по горбах обабіч річки праліс шумить.

Там дуби тисячолітні, там граби, там буки, що кронами, здається, хмар досягають – стрункі такі та високі. Ярами збігають струмочки прозорої джерельної води й вливаються до річки, що в'ється долиною.

Біля річки на пагорбі стояла садиба. Жив у ній Семен Сус із своєю сім'єю. Невеличка вона була у нього. Старий, столітний дід Артем, жінка Ярина, два сини – Хведірко та Іванко, й дочка Оленка.

Семен був трудящий і діти вдалися не ледащі... Вся сім'я мала в що одягнутися в будень і в свято. Комора була не порожня й у хаті всякого добра повно та й чистенько скрізь. А як у святки посходяться, бувало, гості, то господарі приймали їх як ніхто.

А ще була одна причина, чому Сусам так добре жилося. В їх хаті панувала згода й слухняність порадам старого діда, який, не зважаючи на похилий вік, своєю силою та розумом не одного молодого міг засоромити.

Що дід, бувало, скаже, – то святе! Щоправда, він ніколи не наказував, чи сяк, мовляв, чи так мусить бути, а тільки наче б радив, що так би воно було добре. Але всі слухали цих порад, мов наказу. – У старого досвід є! – говорив, бувало, Семен людям, – то й слухати його слід.

І слухали; та й добре їм велося. Жили щасливо, задоволені. Аж ось, немов грім з ясного неба, впало на них нещастя.

Одного дня каже батько синам:

– Підете сьогодні на Заліс орати.

– Добре, тату! – кажуть сини.

Пішли.

Під полуднє мати зварила полуденок і сказала Оленці:

– Оленко, понесеш Хведіркові та Іванкові полуденок на Заліс.

Оленка пішла. Дорогу вона знала добре, чого ж їй боятися? Спершу полем, далі лісом, за лісом сіножаті, а там і їх поле – Заліс...

Іде, іде, зайшла в ліс...

Ігій! А це що! Та ж не раз вона ходила сюди! Звідки тут взялося роздоріжжя? Ніколи його не бачила. Хіба це хтось нову дорогу прорубав? Чи може полуда на очах? І ніяк не розбере, якою дорогою іти їй...

– Га, що ж діяти! Піду навгад праворуч. Туди, здається, найпевніше. А може ні? Може ліворуч іти?...

Аж чує над собою голос:

– Чого ти так задумалась, Оленко?

Оленка оглянулася аж – зирк – на дубі, на вершку сидить чудовисько: кудлате з ніг до голови, вуха й ніс у нього величезні, очі маленькі та меткі, а борода довга, довга – вп'ятеро така, як чудовисько...

Оленка не дуже злякалася, але все ж таки несподівана зустріч збентежила дівчину.

Та по хвилині вона подумала собі:

– Тю, чого я збентежилася? – Це, мабуть, Див! А Див не робить людям шкоди, він добрий, хоч і негарний...

І відповіла:

– Несу братам у поле їсти, та блуд мене вчепився і я збилась зі шляху...

А по хвилині спитала:

– А звідки ви знаєте, що я Оленка?

– Ха, ха, ха! – засміялося чудовисько аж луна пішла лісом, – я не знав би тебе, я ж усіх людей знаю. Не бійся нічого! Це Помана водить тебе, адже я сильніший за неї! Вона мусить мене слухати! Я проведу тебе в Заліс до братів! Сміло за мною!

Оленка, як ми вже сказали, не була боягузом...

– Дуже вам буду вдячна! – відповіла чемно й пішла за чудовиськом, що не йшло дорогою, тільки обік, перестрибуючи з дерева на дерево, мов білка.

Ішли вони довго, довго...

Оленка стала вже нетерпеливитися:

– Щось ви мене задовго ведете! – каже. – Мабуть, і ви не знаєте шляху?

– Я не знаю шляху! Я всі шляхи знаю, як свої зуби. Тобі так здається, що це довго...

– Та бо вже вечоріє! – зауважила Оленка...

– Це не вечоріє, тільки сонце міниться і тому так стемніло.

Ідуть, ідуть знов, аж бачить Оленка – стоїть замок. Такий пишний та великий, що чудо! Оленка ще ніколи такого замку не бачила! Із цікавості вона забула про все: і про братів, і про полуденок, що для них несла...

Увійшли у ворота, а вони за ними враз і зачинилися...

Чудовисько свиснуло в пальці. Вмить вибігли слуги...

– Одведіть Оленку в кімнату на горі в башті, що я вже раніше призначив для неї.

Слуги схопили Оленку і таки на руках понесли її. Вона й не відчула як опинилась на горі у кімнаті: ні драбиною, ні сходами не йшли ні вона, ні слуги! Кімнатка була гарна, хоч і маленька...

А чудовисько каже до неї:

– Тут тобі, Оленко, жити й вікувати! Не бачити вже тобі ні батька, ні неньки, ні братів твоїх. Ти моя бранка! Будь слухняна, то й добре тобі буде...

Тільки тепер Оленка не витримала і заплакала:

– Добродію ласкавий, навіщо вам мене бідної! Пустіть мене до братів, вони ж голодні...

– Не журися – не голодні! Я вже послав їм сніданок...

– То відпустіть мене додому до батенька та ненечки, щоб не тужили за мною...

– Не журися, вони не будуть тужити за тобою. У них замість тебе буде син, якого твої родичі за всіх вас полюблять...

Сказало це чудовисько та й зникло за дверима, які самі зачинилися на сім замків, на сім печаток запечаталися...

Оленка впала на постіль і залилась гіркими сльозами:

– Ненечко, батечку, братчики мої, ой, не побачити вже вас мені нещасній!...

Плакала Оленка, а далі й сліз не стало...

Тілько й відради, що ластівка! Вона над її віконцем гніздечко виліпила собі й часто щебетала Оленці:

– Не журися, Оленочко, не ридай! Прийде час, прийде хвилина, горю край, знайде тебе родина. Прийде лицар молодий та й звільнить з неволі всіх дітей твоїх батьків. Тільки надії ти не втрачай, жди і вір у нову силу, що дасть волі благодать, темним духам дасть могилу...

Не багато розуміла Оленка з цього щебету ластівки, та все ж таки щебет птички заспокоював дівчину й будив у її серці надію, що прийде її неволі кінець...

– Ждатиму, – сказала собі, – плачем не накличу собі долі...

І вона ждала...

II.

БРАТИ ШУКАЮТЬ ОЛЕНКУ

Пізно увечері повернулися брати з поля.

– А де ж Оленка? – спитала мати.

– Оленка!? Її нема? Вона ж і не була в нас, – сказав Хведірко.

– Ой, горенько моє, – зойкнула мати в тривозі. – Якесь лихо сталося. Напевно заблудилася, коли досі немає...

Батько заспокоював матір:

– Може злякалася десь там у лісі та й заночувала в лісника. Побачимо завтра, коли не вернеться, значить, щось лихе сталося з дівчиною й доведеться шукати її.

Так радив і дідусь...

Невесела була ніч. Ніхто в хаті не спав... Рано, скоро світ, схопилися всі та чекали нетерпляче Оленки... А Оленки як нема, так нема!

Батько вибрався до лісника, що жив ген під Залісом.

– Чи не ночувала у вас Оленка? – питає.

– Ні, – каже лісник, – зовсім я не бачив її.

– Ой, горенько, пропала дівчина! – вдарився батько об поли. Сумний він повернувся до хати. Стали в хаті раду радити, що робити?

А дідусь каже:

– Нема іншої ради, тільки комусь із нас треба піти шукати її.

– Ясно, що тільки так, – притакнув батько, – та кому ж іти? Ви найскоріш дали б раду собі, дідусю, але це вже не на ваші ноги та й не на ваші сили. Випадало б мені йти.

– Ні, тату! Годі, щоб господарство без вас залишилося! Піду я, – каже на це Хведірко.

– Він добре говорить, – похвалив дідусь, – нехай іде він! Хлопець молодий, дужий, і не дурний, дасть собі раду.

На цьому стало.

Тільки мати була не рада цьому:

– Моє материнське серце чує, що і йому грозить лихо, – мовила вона.

Але Хведірко наважився. Мати все приготувала йому в дорогу й він, попрощавшись з усіма, пішов.

Іде, іде, аж зирк – ластівочка біля нього. Так і щебече:

– Як прийдеш на роздоріжжя, не дивись на дерево й не слухай Лихого. Іди ліворуч!

– Щось воно вже є, – подумав Хведірко.

І пішов дальше. Іде, іде – аж ось і роздоріжжя...

– Туди, ліворуч, – каже до себе. – Ластівка говорила йти ліворуч.

І вже хотів іти далі, коли чує:

– Це ти, Хведірку, йдеш Оленки шукати?

Хведірко оглянувся навколо себе – нема нікого. Зирк на дерево, аж там чудовисько! Кудлате з ніг до голови, вуха й ніс величезні, очі маленькі та меткі, а борода довга, довга – вп'ятеро така, як чудовисько.

Хведірко пригадав собі, що ластівка щебетала, щоб вгору не дивитися, та вже запізно було...

Він сміливо каже до Лихого:

– Еге, сестри я шукаю. А ти звідки знаєш Оленку?

– Знаю, бо вона в мене! – каже Лихий.

– У тебе? – здивувався Хведірко.

– У мене, що ж тут дивного! Сподобалась мені, так я і взяв її.

– Ти мені віддай сестру, а ні, то не вийдеш живий з моїх рук! – скричав люто Хведірко.

– Ха, ха, ха! А диви! Жаба до коня пнеться! Та знаєш, Хведірку, мені сподобалась твоя відвага й завзяття! Ходім до мене, будемо битися! Коли побореш мене, візьмеш сестру, а коли ні, то я тебе візьму в неволю.

– Згода! – відповів Хведірко, – нехай буде потвоєму.

Пішли.

– Де ж моя сестра? – спитав Хведірко, коли прийшли до замку.

– Ось там, у башті. Але ти зразу до неї не підеш, раніш ми поборемось. Побореш мене, тоді забереш собі сестру. Але я не хочу твоєї кривди. Передусім ти наберися сили. А щоб її мати, ти наїсися кремінного хліба та залізного бобу.

І свиснув на слуг.

Ці миттю принесли на золотих мисках хліб і біб.

– Ну, сідаймо, Хведірку, і будемо їсти, – каже Лихий.

– Дивний у тебе хліб і біб! – каже Хведірко.

– Твердий трохи, – відповів Лихий, – зате він сил додає.

Узяв Хведірко хліб і пробує кусати. Де тобі! Скоріше всі зуби виламаєш, ніж укусиш! Пробує бобу, ще гірше.

– Ні, – каже Лихому, – це не на мої зуби.

– Не будеш їсти, то й сил не здобудеш! Тоді не нарікай, коли я тебе переможу. А може зречешся Оленки й не будеш боротися?

– Зректися Оленки!? Ніколи! Яка б то честь у мене була! Ні, нехай і загину, а боротися таки буду! Загину, то загину з честю, а коли повернуся без боротьби, то не зможу нікому в очі глянути. Ходім боротися!

– Стривай, – каже Лихий, заїдаючи біб. Хліб уже весь він з'їв. – Стривай, нехай під'їм собі, сил наберу.

Коли з'їв увесь біб, підвівся та й каже:

– Тепер ходім боротися на мідяний тік.

– Що ж, ходімо, – каже Хведірко.

Пішли. Як доходили до току, поперед Хведірка стала кружити ластівочка, й щебетала:

– Лови Лихого за бороду, лови Лихого за бороду...

Лихий не розумів ластівки, бо ж лихі не розуміли мови звірят, ані птиць. Тільки для добрих мова звірят зрозуміла.

Стали один проти одного.

Хведірко зразу думав спіймати чудовисько за бороду, але вмить подумав собі:

– Це був би підступ, а я хочу чесно боротися...

Довго Хведірко не давався, та вкінці таки не витримав. Лихий був сильніший за нього. Він поборов Хведірка і як не гупне ним до току! Бідний Хведірко тільки зойкнув і без пам'яті впав.

А нещасна Оленка й не знала, що з її братиком трапилось.

Вона тужила за домом і ждала рятунку.