Катерина особливо завзялась на українців: у 1764 році наказала вона Синодові, аби настановляв на архимандритів та архієреїв людей "з природных великороссиян" . Українці почали зоставатись скрізь "за штатом". "Біда та й горе! — писав Іоасаф, Білгородський єпископ, єпископу Переяславському, — самые честные люди остаются с наших, а в Тферь, а во Владимир промованы, которые еще и недавно монахами, с русских... Сие по прочоте прошу сожечь, а я, рассуждая теперь пребедное отечества состояние, плачу и воздыхаю: Господи помилуй!" .
Чи ж до драм було колишнім славним професорам академічним? Тим, що колись несли світ і науку в Росію, доводилося тепер самим вчитись межи дощ ходити. Та й про що було писати?! Українська шкільна драма, на славу їй, не прислуговувалася можновладцям, — вона обстоювала чесні ідеали і вступалася за долю безсилого:
Кто лісок добрий, или хуторець порядный, Кто став, кто луку, кто сад имеет изрядный, Болить или завидувать тому не хотите, Як бы его привлащать к себе не ищите!
Кониський і в казаннях своїх, і в драмі "Воскресение мертвых" розробляв той само мотив: ґвалт можновладців над безсилими крепаками своїми, за який на тім світі можновладці отвіт Богу даватимуть. Правда завжде коле очі. А чи ж безпечно було колоти очі тим можновладцям і потентатам, од ласки яких залежала доля авторів-професорів і доля спудеїв-виконавців, і доля самої академії? Та й до кого було звертатись тим чесним словом, коли по всій Україні запанував лад, який характеризує Возний у відомій пісні "всякому городу нрав і права", і лад цей був стверджений самим російським урядом. І яким словом було писати бідолашним авторам? Рідне слово було заборонене не те що до писання, а й просто до вжитку: пересліджували не тільки за мову, а й за саму вимову. Вже Самуїл Миславський, митрополит Київський, як тільки міг, дбав про те, щоб студенти, професори вживали тільки російську мову і вимову; на гроші академії одіслав він 3-х студентів у Московський університет, щоб вони навчилися суто російської вимови; тією російською мовою так надопік він всім, що нарешті урвався терпець професорам і вони сами вдалися до митрополита з проханням вибачити їх за те, що жадним чином не можуть збутись своєї української вимови .
А поки сердешні професори та спудеї мордувалися над вивченням великоросійської мови та ораторії по правилам "господина Ломоносова", — життя прудко котилося вперед, і з Польщі та з Росії надходили зразки нової драматичної творчости з цікавою, рухливою інтригою, чарами, піснями, танцями і високорозчуленими почуттями! Де вже було угнатися професорам академії, силоміць взутим у важкі чоботи "господина Ломоносова", за легким кроком меркурієвих сандалій нової драми?
Щодо вертепа, то, як ми вже казали раніше, його силою видерто з рук людей літературних і віддано до рук простих, неосвічених людей; через те той літературний твір, що мав в собі зародок живої комедії, закам'янів навіки в своїй початковій формі і перевівся на просту святкову втіху.
І заніміла Україна. Залягла темна порожнява аж на цілих 50 літ. У 1798 р. друкує Котляревський свою "Енеї-ду", а в 1819 році "Наталку Полтавку"8. Чим же живилися українці цей довгий час? Чи вони справді по волі царевій одсахнулися рідної мови, рідних звичаїв і перекинулися в "природних росіян"?
Свідома любов до рідної мови, не вважаючи на всі пересліджування уряду, таки жила в серцях українських. В однім листі український вельможа катерининської епохи — Лобисевич, що проживав у Петербурзі, прохаючи, аби йому вислано інтерлюдії Кониського або Танського, висловлює такі сентенції про мову: "как во всяком покрое платьев, так и во всяком наречии языков есть своя красота". Ця сентенція цікава ще тим, що висловлює її вельможа, який проживає в столиці, одбився од всього рідного, — тип вже винародовлений. Як же міцно повинно було триматися це почуття в тих верствах громадянства, що не кидали рідного ґрунту життя? "В мелком и среднем дворянстве, — пише Пипин , — еще хранились предания, любовь к своему быту, свой малорусский патриотизм; малорусский язык держался даже у высокопоставленных малороссов, которые попадали в среду русско-французской аристократии прошлого века: Разумовские, Безбородки, Завадовский, Трощинский сберегали теплое чувство к обычаям и языку родины". І справді, приглядаючись до документів тогочасних, — записок Маркевича, "Діаріуша" Ханенка та других, — ми бачимо, яка була мова для власного вжитку тогочасного вищого суспільства українського . Як важко було українцям висловлюватись по-російськи, видно вже й з того, що аж у 1782 році, при кінці 18 століття, в Харкові видано відомий підручник Переверзева: "Краткие правила российского правописания, из разных граматик выбранные, и по свойству украинского диалекта для употребления малороссиянами дополненные". Звичайно, ті люде, яких дітьми одіслано було у Москву або в Петербург в науку, навчалися швидко російської мови, але тим, що лишалися в межах рідного життя, вона була чужа, малозрозуміла, холодна. В офіціяльному листі українській пан, звичайно, вживав важкий стиль словено-ломоносовської мови, але коли треба було пожартувати, сказати слово од серця до серця, — тоді вживалася рідна річ. Згадаймо хоч маловідомого письменника другої половини вісімнадцятого століття — священика Некрашевича. Виховувався він у київській академії, за часів ректора Самуїла Миславсь-кого, найтяжчого гнобителя української мови, — і що ж ми бачимо? Коли Некрашевичу треба виголосити десь офіціяльну промову або звернутись з словом до "сильных мира сего", — він вживає словено-українську або й латинську мову, а коли треба йому сказати щось веселе, щось щире од серця до серця — Некрашевич пише чистою, народньою українською мовою . І не тільки один цей письменник вживав чисто народню українську мову; досі вже зібрано чимало матеріалів літературної української творчости 18-го століття і зведено їх в наукових працях д. Житецького "Мысли о Думах" та ""Энеида" Котляревського". А скільки їх позагублювано навік? Наприклад, до нас дійшла певна звістка про те, що в часи своїх молодощів Котляревський писав усякі вірші українською мовою, і ті вірші списували всі його приятелі, але згодом всі вони загинули". Павловський у своїй граматиці 1818 року теж згадує "несколько ему известных малороссийских больших или малых сочинений". Які вони й де? Нема в кого питать... Проте серед усіх цих розрізнених уривків колишньої літератури ми не зустрічаємо жадного драматичного твору, писаного українською мовою. Тим часом українське суспільство, і вищі й нижчі верстви його, вже призвичаїлись до театру: театр і вертеп стали найулюбленійшою втіхою українців. Чи ж зразу одірвалися вони од звичаїв батьків та дідів?
Починаючи од Петра, найбільше за часів Катерини, розпочато ламати старі звичаї й обичаї України та утворювати "новую породу людей". Люде, яких змалечку од-силано бувало за кордон або в столиці, справді винародоклювались, одбивались од колориту свого рідного життя (цікаво переглянути такі стадії винародовлення по Су-лимовськім архіві); але й вони, вертаючись на старість до рідних осель, таки почували себе органічно зв'язаними з усім рідним; наприклад: старий Трощинський, міністр катерининських часів, вернувся доживать віку на Україну, любив слухати українські народні пісні та, слухаючи відому "Чайку", не раз вмивався гіркими . А що вже було йому до тої сердешної "Чайки", йому, що поклав все своє життя на науку плавання "по житейському морю". Для його ж театру і писав комедії Гоголь-батько, з яких чудом якимсь залишився тільки водевільчик — "Простак". А на що здалися Трощинському українські п'єси? Чи ж він не розумів російської мови? Чи він не бачив у Петербурзі нових творів драматичної літератури? п'єс Сумарокова, п'єс самої цариці, а то й комедій Мольєра, трагедій Корнеля, Расіна, Вольтера, що виставлювано при дворі? — Знадило серце до рідного свого.
Що ж до середніх та нижчих верств тогочасної української інтелігенції, що не хапалися до Петербурга "на ловлю счастья и чинов", а лишалися в умовинах там-тодішнього місцевого життя, — то з певністю можна сказати, що між них заховувалися ще звичаї батьків.
В часи найгостріших змін форм державного життя історію роблять тільки найрухливіші частини громадянства; решта ж, ґрунт, уся середня інертна маса живе ще традиціями старих часів. Тим-то й в часи революції плетуть добрі чулки, печуть смачні пироги. В Петербурзі перебудовували на швидку руку все життя, кували "новую породу людей", а тут в широких степах України все ще точилося по-старому... На родини посилали "взвар родинний", на сватання перев'язували молодого хусткою, а сватів рушниками ("Дневник" Маркевича). На Різдво ходили з віршою, а на Великдень — з ральцем (Павловский. "Грамматика", 1818). Коли ж у веселім товаристві загравало вино в голові, витягали мушкети й гармати і починали палити з них та співати славні козацькі пісні. Пани хазяйнували, панії й панни гаптували та пряли, тасправляли всяку господарську роботу. Звичайно, в такім товаристві не минало й Різдво без вертепу, а то й без будь-якої з трагедокомедій шкільних; не дурно ж і Лоби-севич прохав, аби йому вислано їх до Петербурга. З певністю можна думати, що традиція старого українського театру не переводилась на Україні.
Але доходили і нові течії: вони йшли з двох сторін — з Польщі та з Росії.
* Пьшин, 581.
Перший сталий театр засновується в Росії у 1754 році, в Варшаві у 1765 р. І як в Польщі, так і в Росії театр одразу стає кафедрою, з якої автори драматичних творів сподівалися впливати на громадянство. Всі кинулися до драматичної творчости; навіть вінценосна північна Семи-рамида писала для театру. Починаючи од Єлисавети, яка дуже кохалася в театрі, — театр стає модерною, придворною втіхою, ознакою "вищого тону" для всіх тих, що з шкури перлися, аби потрапити в тон вищого панства. Можновладці засновують свої власні театри, набирають трупи з власних крепаків, і вимуштровані крепаки на потіху панства виграють всякі опери, комедії, балети". З цього моменту, думаємо ми, і почали доходити на Україну течії нової драми. Розумовський привіз з собою всі моди Єлисаветинського двору; життя його в Батурині було зразком царського життя в Петербурзі.