Двадцять п'ять років українського театру

ДВАДЦЯТЬ П'ЯТЬ РОКІВ УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ1 (Спогади та думки)

І

"С воскресенья 10-го января в том же театре предполагаются к постановке малорусские пьесы с участием г. Кропивницкого". Така маненька оповістка з'явилася в хроніці "Киевлянина" 6-го січня 1882 року.

Ще на Різдво приїздили до Київа Садовський з Кро-пивницьким. Були вони по своїх людях. Чутки про те, що українська трупа, може, гратиме в Київі, вже ходили по городу, і ми, на той час ще зовсім жовтороті пташенята, з цікавістю приглядалися до цих осіб: актьори, і до того ще українські актьори! Досить, щоб закрутити голову хоч кому! Садовський був давній знайомий, але те друге, що воно таке? Огрядне, гарне, балакає густим, добірним голосом, рухи поважні, красиві... Кропивницький? Кажуть, знаменитий артист?

Вони поїхали з Київа, сподіваючись грати в театрі Бергоньє2 по Різдві. 1 ось настало, нарешті, те чарівне 10 січня. Мабуть, не тільки серце підлітка колотилося і солодко, і неспокійно, коли звозчик, цмокаючи та сіпаючи віжками, під'їздив до старого театру Бергоньє.

Конка не краяла ще тоді Фундуклеєвської вулиці на дві половини, і звозчики лавами сунули просто до театру; тротуарами надбігали з обох боків "обитатели высших сфер". Двері театру грюкали та й грюкали, пускаючи разом з хмарами морозяної пари гурти нових людей; полохане газове світло щоразу кидалося у два боки, немов хтіло зірватись і втекти кудись од свого ріжка; було тісно, голосно, весело...

Тоді ще театр Бергоньє мав вузький хід; праворуч була каса; коло її віконця і купчились люде, забираючи останні білети, а ті, що вже мали їх, штовхаючи оден одного, спішили по сходах вгору. От грюкнули двері, і ми опинилися нарешті в коридорі першого ярусу, і одразу на нас повіяло тим специфічним театральним повітрям, що якось приємно напружує нерви: тепло... дух пудри, пахощів і газового світла. В коридорі купчаться люде... Вузький коридор, стара, втерта ногами дерев'яна підлога, маненькі двері лож з чорними літерами та цифрами, по стінах ріжки газового світла і білі афіші. Давня картина старих театрів.

Капельдинери хутко одбирають в публіки одежу... Панії, в останній разочок, прихватцем, причепурившись перед дзеркалом, спішать на свої місця... Всі хапаються... Стукають двері лож... чутно негармонічні, рипучі згуки: музиканти лаштують свої інструменти. По тілу побігла якась електричня іскра... нерви напружені... Нетерпіння росте. Шуби, калоші, шапки, білетики на речі... Ох, нарешті скінчено цю нудну процедуру, — сидимо в ложі. Перед очима завіса. Стара, традиціонна завіса провінці-альних театрів, без найменшої претензії на оригінальність або художність сюжету: традиціонні колони, квітки, море, а в кутку неодмінно дві маски, що спираються одна на другу, як літера х. То там, то сям маячать по ложах яскраві фарби українських жіночих костюмів. Он ціла ложа — і діти і батьки — в українськім вбранні. Чутно рідну мову і там, і тут. І серце починає стискатись од якогось надзвичайного почуття. Завіса таємно хвилюється, публіка, знай, заливає театр, — аж чорніє партер. Музиканти риплять... аж ось тихо... вдарила палочка... дірі-жор займає своє місце... згуки невиразного гамору стихають. Діріжор махає своїм патичком — і побігли жваві, веселі згуки. Галоп, чи полька, чи вальс... все єдно! В ті добрі старі часи ще не спадало нікому на думку, що оркестр ламає цільність вражіння драматичного твору... мабуть, не ламав. Але ось останні одноманітні акорди, і нарешті стрепенулася завіса, захвилювалася і раптом посунула вгору.

Покої сотника Хоми Кичатого. Дарма, що вони цілком не відповідають історичній правді: якась рублена російська хоромина, мабуть, з "Василиси Мелентьєвої" або з "Каширської старини". Дарма! Все те чарує серце, — воно чека жадобно рідного, свого. Почалася дія. Стеха скінчила монолога, і в хату впурхнула Галя. Сердешна

Галя!.. Вона геть та й геть не одповідала своїй ролі: то була старенька артистка Жаркова, і, не вважаючи на жваві рухи і на грим, "почтенный возраст" артистки виявлявся всім. Дія розвивалася як слід, та не було ще електричної іскри, тої іскри, що оббігла б ввесь театр і з'єднала б всіх — і глядачів і артистів — в одно велике ціле. Але ось за лаштунками розляглися урочисті згуки колядки. На сцені зчинилася заматня. Глядачі напружили увагу... чиясь дужа рука владно шарпонула двері. "Вечір добрий!" — вчувся могутній металічний голос... і на сцену вийшов велетень-козак. Злетіла іскра натхнення. Як літня злива, сипнули з усюди оплески. А козак стояв в своїй гордій обуреній і здивованій позі, немов не бачучи нічого, крім перев'язаних сватів. Кілька хвилин в театрі чутно було тільки дощ оплесків. А коли скінчилась дія, завіса вже впала, — всі були захоплені як один. Оплески не вгавали. Викликали всіх: тих, що зчарували театр своєю артистичною грою, і навіть тих, що не заробили на таку шану. Ніхто не розбирався у грі кожного окремого артиста.

Публіка затопила фойє, коридори. Обличчя всім пашіли, очі блищали... стояв живий гамір... дзвеніла українська мова, — "от избытка сердца глаголали уста".

Перелітаючи тепер гадкою довгий шлях життя — 25 років, я бачу себе дівчинкою-підлітком 12—13 років, але всі ті почуття, що тоді стискали й підносили молодесеньке серце, оживають і зараз в ньому, і мов тоді, в той день в театрі, од захвату знов захоплює дух.

Це було щось надзвичайне. Нас, городянських дітей, що вже бачили найпишнійші опери, і Сару Бернар, і братів Коллен, — взагалі всіх славнозвісних артистів — сама вистава української трупи, убогої обстановою, бідної людьми, не мала б сили піднести до такого ступня захвату, який охопив нас од самої першої дії Назара. Та й був то другий захват: не втіха од гарної гри, — святий захват, що сльози викликав на очі, а в серці збуджував найкращі людські почуття.

Те, що зараз немає для нас жадної ваги, може бути в великій послузі для нащадків наших. Через те хочу спинитися тут на хвилинку, аби з'ясувати причини того незабутнього, с вето го захвату, що викликав в душах наших український театр.

Наше покоління — виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері, стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку. Нас було небагато таких українських родин; решта ж нашої дитячої суспільносте, з якою нам доводилось раз по раз здибатись, були змосковлені діти-паненята. На той час серед київської ціші-інтелігенції російської, або, вживаючи краще вже витерте слово, — буржуазії, панували недобрі відносини до всього українського, а найбільше до саміх "украйнофилов"; в найкращім разі це були якісь глузливі відносини, немов до "блаженненьких" — дурників. Можна собі уявити, як переймали од батьків такі відносини діти, що, як відомо, переймають швидше за все саме недобре і мають так багато жорстокости в серці. Ми балакали по-українськи, і батьки балакали до нас скрізь по-українськи; нас вбирали дуже часто в українські вбрання. 1 звичайно, і тим, і другим звертали ми на себе увагу, а разом з нею глум, посміх, кепкування, презирство. О, багато довелося прийняти нашим маненьким серцям гірких образ, незабутніх. То було не то, що нині. Тепер українська дитина вже має свою сферу, має на що опертися; ми були перші, у нас не було маненьких попередників. Як дикі звірки, що з дитинства звикають до самооборони, ми повинні були змалку давати на кожнім кроці одсіч. Бідний молодий дитячий розум, бідне маненьке серце, — образою й зневагою отруєно їх з веселих, дитячих літ! Я пам'ятаю, як з сестрою гуляли ми якось в Ботанічнім садку, звичайно, в українському вбранню, балакали між собою по-українськи. Нас взяли на глум; зчинилася гидка сцена: діти, а за ними й завжди однаково розумні бонни та няньки почали глузувати з нас, з нашого вбрання, з нашої "мужицької" мови. Сестра вернулася додому з ревними слізьми. З цього приводу написав тато вірш, присвячений їй: "Не сумуй, моя доле кохана". Моїх сліз не бачив ніхто: запекле, вовче серце було в мене; але пам'ятаю, як вночі, бувало, коли всі спали навколо, пригадувала я всі денні події і думала, думала... І така страшна, така хижа ненависть до всіх гнобителів рідного слова і люду займалася в серці, що аж страшно згадати тепер, що перечував в той час дурненький восьмилітній чоловік. Сльози всихали на очах од тої хижої ненависти, що палила серце. Боже, як працювала палка дитяча уява! Всі муки й тортури, що утворювали колись козаки над подоланими ворогами, здавалися мені цілком придатними до помсти над ненависним ворогом...

Дарма! З ненависти виростає любов — та болюча й незагійна любов, якою тільки й люблять діти окривджених батьків.

Все це я згадую на те, щоб з'ясувати той настрій, який охопив нас, безкрилу молодь, з першої хвилини, скоро розпочав свою діяльність новий "український" театр. "Пятерки, четверки", "переложения", "сочинения" — всі інтереси молодого, шкільного життя — все те порвалось кудись набік! Байдуже до всього! Там, в театрі, іде справжнє життя, там знялася справжня боротьба — ми почували це. День минав, як сон; тільки вечора чекали ми. І коли ми вбирали наші вкраїнські убрання, нас охоплювало те почуття, яке, мабуть, стискало груди молодого лицаря, коли його вперше підперізувано лицарським мечем.

Минулі часи, давні часи! І сміх і жаль бере, коли згадуєш тепер цю убогу дитячу демонстрацію, якою і ми ніби причинялися до великого діла. Вишивана сорочка і голосна українська розмова в театрі. Сердешні засоби! Але й вони відповідали тій глині, якою стуляє муляр одну до одної великі цеглини мурів.

Звичайно, у дорослих людей почуття патріотизму виявлялося не в таких примітивних, стихійних формах, як у дітей, але що український театр і розжеврів у свідомих, і збудив у несвідомих національне почуття, що він став великим етапом і чинником в історії зросту нашого національного самопізнання — це безперечний факт. Людині інтелігентній неможливо було задовольнити своє естетичне почуття тим репертуаром, який виставляла тоді трупа, — а двері театру ломились од натовпу публіки: артистичне виконання убогої трупки, що мала на чолі тільки двох артистів, не справило б великого вражіння на глядачів, а буря захвату розлягалася громом оплесків в театрі.

Були і інші мотиви.

Наведем кілька фактів.

Після першої вистави часописі київські на той час — давній приятель "Киевлянин" і сприяючі українцям "Труд" та "Заря" — озвалися своїм присудом.