А вчора хіба я не приходив до тебе, у волость, в земельний комітет?! Просив добром — хоч на день волів з економії. У ліс з'їздити. Ти що мені сказав?
— А те й сказав: нема розпорядку такого.
— Тобі так можна!
— Собі весь двір дубами завалив!— крикнув із натовпу Мусій Скоряк.
— Видно, лісний склад надумав відкрити!— гукнув іще хтось.
— Возіть і ви. Хто вам не дає?
— Ти не даєш!—хрипнув Остап.— Собі возиш, а мені не даєш.
— Своїм тяглом вожу. І ти вози. Своїм.
— Де ж воно в мене, тягло?! Хіба що дітвору запряжу, так босі. Жінку — в сипняку лежить.
— Не моє діло.
— Ну так іди ж ти к такій матері! Коли не твоє. Одійди. Бо душу з тебе випущу!
— Заспокойся, Остапе!— підійшов ближче до нього Артем і поклав руку на плече. Тоді до Пожитька:— А чого ти, справді, волів не даєш? Від кого ти ждеш розпорядку?
За Пожитька відповів Трохим Остюк, у порваній шинелі і на милицях.
— Та вже ж не від кого! Від пана Грушевського. З Центральної ради.
— Он воно що! Ну, від Центральної ради розпорядку такого не буде,— сказав Артем.— Багачі сидять в ній. їм селянська нужда й за вухом не свербить. А ти, як видно, за підручного в них. "Нема розпорядку". Брехня! Про ленінський декрет чув? От тобі і весь розпорядок.
— Це нас не торкається.
— Тебе не торкається? Торкнеться і тебе. Постривай, будь певен.— Потім до брата:— А ти, Остапе, відведи воли.
— Та ти що?!
— На день раніш чи пізніш — не має значення.
— Не одведу. Нізащо! Він, значить, возить нехай?
— А тобі що, жаль? Мало ми на нього, на таких, як він, куркулів, горби свої гнули? Нехай хоч трохи відробить.
— Як це розуміти —"відробить"?— пихато випнув груди Пожитько.
— А так і розумій, як я сказав. Вози, відробляй! Чи, може, думаєш, що з тих дубів, що весь двір свій завалив ними, нову, ще просторішу хату собі збудуєш? Не вийде. Минулося! Поганяй, Остапе.
Остап, уже вагаючись тепер, мовчки дивився на брата, потім глянув на людей, що похмурі стояли навколо. Пошкріб у бороді.
— Та хоч би ж іще разів зо два з'їздити. Привезти решту.
— Іще привезеш. Не обов'язково сьогодні.
Остап тоді підійшов до колоди, що лежала тут-таки, і вцюкнув у неї сокиру. Потім підійшов до волів, взяв за налигач і, стиха гейкнувши, поїхав з двору.
Услід за ним пішов і Пожитько з тими двома "вільними козаками". Став і народ виходити з двору.
Артем весь час стояв у тій самій позі, аж поки вийшли всі, за винятком, може, десятка людей — сусіди, товариші. Тоді повернувся до них і сказав бадьоро:
— Ну, а тепер здрастуйте, товариші!— І пішов по колу, тиснучи руку кожному. І для кожного знаходив слово привіту чи дотеп якийсь, а то навіть і жарт.
Коли Артем зайшов у хату, мати, переодягнена вже в буденну одежу, в джергу та латану кофтину, поралася біля печі з чавунами: гріла воду, як видно, для прання. На лаві біля передпічного вікна сиділа Орися, чистила картоплю. .У святковій сорочці з вишиваними уставками, в новенькій білій хустинці, яка трохи скрадала блідість її обличчя.
Тільки-но Артем переступив поріг і сказав "здрастуйте", вона підвелась і, підійшовши до нього, допомогла зняти шинель.
— Ой-о!— хитнув головою Артем, обіймаючи сестру за плече і пильно вдивляючись в її змарніле обличчя. З-під хустинки над лобом видно було острішок по-хлоп'ячому остриженого волосся. Востаннє бачив її ще влітку, до хвороби.
— Ото споганіла так?— схвильовано глянула дівчина у вічі йому.
— Не споганіла, а змарніла,— поправив її Артем.— Дарма. Вернеться здоров'я, вернеться і врода. Не журись, сестро!
Навшпиньки ступаючи, щоб не розбудити Мотрю, він підійшов до полу. Але вона не спала. Відкрила повіки, і на губи набігла, як хвилька, легенька усмішка.
— Одужуєш, Мотре, потроху?
— Та вже легше.
— Кріпись.
— Авжеж!— І перевела погляд з Артема на дітей, що сиділи під коминком.— Не так страшно вмирати, як страшно їх сиротами залишати.
Артем мимоволі й собі глянув на них.
Сиділи під коминком, понапинавши на коліна пелени сорочок, з шматком хліба кожне в руці. Софійка та Федько. (Остапові меншенькі). Мовчали досі. Але коли Артем оце глянув на них, сказали тоненько разом, у два голоси:
— Драстуйте, дядю! Дластуйте, дядю Алтеме!
— Здрастуйте!— відповів Артем. Потім ступив крок до них і погладив по голівках. Затримавши руку на Федьковій, спитав:— Ну та й довго я буду в тебе Алтемом? Ти ж мені ще влітку обіцяв, що подолаєш оце "ри"!
— Обіцяв!— засміялась Софійка і навіть знизала худенькими плеченятами.— Та хіба ж йому можна вірити?! Він же такий у нас брехунець!
— Сама ти "блихунець"!
— Ой, бабусю! Як він щипається!
І завелись. Аж мусила баба втрутитися:
— ] як вам не сором! Та що про вас дядя Артем подумає?!
Допомогло — притихли. Одсунулись одне від одного.
Артем сіз кінці столу. Поранена рука, натруджена під час ходи, нила, і він злегенька погойдував її, мовби дитя заколихував. Час од часу поглядав під комин, де зараз панував уже мир чи, може, ще тільки перемир'я. І не без цікавості спостерігав, як по-різному поводили себе брат і сестра. Со-фійка вже, видно, й забула про сутичку. Сиділа задумлива, іноді навіть забуваючи, що в неї шматок хліба в руці. Зате Федько! Здавалося, що весь свій запал, не витрачений в сутичці, він спрямовував зараз виключно на свій шматок хліба. Перш ніж куснути, довго примірявся, потім вгризався зубами в шматок і, відкусивши, жував, та так, що аж вуха ворушились у хлопця. Коли зустрічався з Артемовим поглядом, нітрохи не нітився. Ще навпаки, в очах з'являлось щось схоже на виклик, і одводив очі тільки на те, щоб знов при-міритись до шматка хліба.
"Оце так товаришок Василькові буде!— мимоволі подумалось Артемові.— Ой, тримайсь, синку!" Та жарти жартами, а таки нелегко доведеться малому. Попервах особливо: хоч і при бабі, а без матері, без батька.
— А де ж це Кирилко, що торба з книжками дома?— спитав раптом без особливої цікавості (аби що спитати), щоб одірватись від отих своїх думок, що вже од них аж у голові каламутно.
— Та хіба йому школа сьогодні в голові!— озвалась Мот-ря.— 3 самого досвітку заколотивсь. З батьком у ліс поїхав.
— Але ж Остап... Пояснила Орися:
— А він з дядьком Мусієм залишився в лісі. Гілля чухрають. Це б же треба переказати їм якось. Щоб хоч не гибіли там дарма.
— Та чи ж Остап сам не догадається,— од печі сказала мати. Тоді в двір вона підійшла якраз під кінець суперечки і знала, що поїхав Остап не в ліс, а повів воли в економію.— Перекаже кимсь. Возять же люди дерево. Як плав пливе по дорозі.
Артемові у словах матері почувся мовби докір йому. "А й справді, чи вірно я зробив,— подумав мимоволі,— одгово-ривши Остапа?" Що без бійки не обійшлося б, це йому було ясно. А чи ж варт — з такої причини! З Кіндратом Пожить-ком йому ще доведеться неабияк потягатися. Отож, далебі, не треба, щоб у людей склалося таке враження, що початком ворожнечі між ними була оця сутичка в дворі через оті воли; тобто причина сугубо особиста. А Кіндрат од цього тільки виграв би: диви, який дбайливий доглядач народного добра! І все ж таки Артем був зараз невдоволений собою.
Почував, що трохи завинив не лише перед Остапом, а й перед матір'ю та Кирилком. Ото старається з дядьком Мусієм! А воно... А втім, чого ж марно? Ніде не дінеться з лісу ні дерево, ні гілля. Хто там його забере! А от саме з гілля і треба було Остапові починати. Хіба ж отим оберемком соняшничиння натопиш у хаті? І як ті мати вхитряються!
— А це ти, сину, вірно зробив,— раптом по довгій мовчанці сказала мати.— І що йому так приспічило з тим деревом! Не встиг навіть дома оглядітись...
— Хоч на повітчину, каже, дерева навожу,— обізвалась Орися.— А то заведеться якийсь хвіст у дворі, нікуди буде й поставити.
Мотря зітхнула.
— А в нього ж так: худоба на першому місці. А те, що хата... Того й гляди — стеля обвалиться дітям на голову!
Артем глянув на вигнутий сволок з чорними хрестами від страсних свічок, підпертий стовпом. Обвів очима хату — ребристі похилі стіни, трухляві лутки.
— Оджила своє. Треба вже нову ставити.
— Ой, нелегка це справа — будуватися!— сказала мати.
— Тепер легше буде, аніж колись,— відказав Артем.— Дерева можна б і зараз... І як же це в мене рука не до речі!
— Та загоїться ж таки колись.
— Е, мамо, "колись". Не той тепер час, щоб дома розсідатися дуже. Загоїться — дня не сидітиму.
— А ти ж із Данилом Коржем домовився, щоб у Хорол разом. Заїде ж, казав. А ти підведеш!
— Та ні, до Хорола посиджу. Раніш і рука не загоїться.
— До речі, Орисю,— сказала раптом мати.— Ти не згадаєш часом. Колись у нас жінка ночувала. В той рік, що війна почалась. Ну, ота, що намисто забула.
— Згадала баба дівера!— посміхнулась Орися.— Чого це вам раптом спало на думку?
— Як її звуть? Ти не згадаєш?
— Мені не треба й згадувати. Христя. А чого це вам пригадалося?
Мати якраз одягла свиту (вийти по топливо) і мовби не чула доччиного запитання. Орися перевела очі на Артема, що враз перестав колихати руку й сидів закляклий в задумі. І якийсь, неясний іще, здогад занепокоїв її.
— Та що за таємниця така?— поглядаючи то на брата, то на матір, спитала дівчина.— Я вас, мамо, питаю.
— Мене?
— А хто ж завів мову!
Мати вже від порога сказала на це:
— Хоч мову і я завела, але скаже тобі нехай сам Артем. Що вже він схоче тобі сказати!— І вийшла з хаги.
Якийсь час у хаті панувала напружена тиша. Раптом Орина кинула на лаву ніж і рвучко звелася на ноги. Від різкого руху аж в очах у дівчини потемніло. Часинку постояла з заплющеними очима. Потім невірним кроком перейшла хату й сіла на лаві поруч з Артемом. Дивилась пильно на нього. Нараз схвильованим шепотом:
— Артеме! Артеме! Ой боженьку мій, як страшно жити на світі! Ну, як же можна жити? Кому можна вірити? Коли ось навіть ти!..
Вона враз упала лицем у долоні й гірко заплакала. Артем, занепокоєний і нічого ще не розуміючи, але вже у передчутті якоїсь великої біди, став заспокоювати сестру, допитуватись. Орина нічого не відповіла, тільки плакала, хитаючись постаттю.
— І цілу ніч плакала,— озвалася з полу Мотря.— Може, будеш сьогодні в селі, скажи йому, несовісному. Третій день уже дома, а очей не показує!
Артем догадався, що мова, звичайно, про Грицька. Та не встиг іще нічого придумати, чим би заспокоїти сестру, як вона знову заговорила. Мовби сама до себе:
— Ну як же можна жити на світі! Кому ж тоді вірити, коли ось навіть ти!..— І враз підвела голову і прикипіла очима до його очей.— Артеме! Ну, як ти міг отаке вчинити? Як ти міг покинути її?
— Покинути?— оторопів Артем.
— Та ще —з дитиною! Як ти міг?!
— Що ти говориш, Орино! Що ти плетеш? Чому "покинути"? Та з чого ти?..
Він був такий здивований її словами, що не повірити в щирість його здивування Орина не могла.
— Але ж це так? Це ж від тебе у неї дитина?
— А хіба я кажу, що не від мене? Але ж до чого тут "покинув"?
— Бо вона мені сама...