Воно, стремління, таїлося у гострих і квапливих лініях крил і в напруженій шиї. В лініях цих — душа митцева. Добромирів порив. Але почекай, при чому тут митець. Повідав же Степанець, що Добромир у Галичі кував крицю, а в Данила — виминав шкіри. Виминав... ну й що з того? В гнилій ямі прокинулася в ньому з конечної потреби жага до творчості.
Коли вдосвіта Бусина розбудили й сказали, що якийсь дідок, вишкандибавши з лісу, очікує його на Галицьких воротах, то він спочатку не повірив. Боян? Хто ж інший? А коли так... мусило немаловажне щось статися, якщо Зелейник виповз з пралісу на людські очі. Щось важливе... щось тривожне... щось пов'язане з Любаною?
Русин, хлюпнувши в обличчя студенцевої води, вискочив з тіунового дворища, як з підпаленої хижі. Тисме-ницькі вулиці прокидалися від сну. На тихому ще торжку нипали бродячі собаки. У пройомі уже відчинених град-ських воріт виднів до пояса спеленаний мрякою ліс. На опущеному мосту вигрівався проти сонця, як кіт, закоцюблий за ніч гридень. У стайнях трубіла голодна худоба, в курниках піяли когути.
Іван на ходу ловив ці буденні вранішні звуки: баглося йому ті звуки, як розрізнені букви, піднести на долонях до очей, щоб роздивитися їх пильно, бо чимсь вони не подібні до вчорашніх і позавчорашніх, деренчить у них тривога, й пахнуть звуки погарищем.
"Не накликай лиха,— картав себе Іван,— воно в призначений час без тебе вдарить копитом об твій поріг. Хто це сказав? Хто? Я сам? І чому, власне, я сподіваюся лиха... чому це мусить бути Зелейник Боян, а не хтось інший?"
Ні, був таки батько Боян. Сидів Боян на греблі оборонного рову пониклий і відчужений. Довколишній світ — оці поля тисменицькі, що хвилювали зеленим житом, витоптана вівцями оболонь, розчинені навстіж ворота, крізь які, мов на іконі, виписувалася церква із золотим хрестом, закурені вбогі хижі рукомесних людей, для яких не знайшлося місця у тісному городі... увесь довколишній світ, посвіжілий за ніч і оманливо підзолочений ранковим сонцем, для Зелейника, мабуть, не існував, старий просто його не бачив, стуливши повіки. Чужий він був йому, ненависний; ворожість карбувалася зморшками на Бояновому чолі... ворожість причаїлася навіть в його скуйовдженій бороді.
— Батьку Бояне...
Старий лупнув очима. Ліпше б він далі хмурився і гнівався, ліпше б цідив погляд крізь вузькі щілинки повік, ліпше... бо, хлюпнувши на Йвана широким зором, одразу виповів йому все. В очах не було ані злості, ані байдужості, ані осуду, ані жадання помсти; очі були налиті сумом... сум скраплювався у сльози. А може, сльози, як жерела підземні, били у ньому й вирували, бо старий аж тремтів од їхньої підспудної сили.
— Щось з Любаною, батьку? — хрипло вичавив з себе Русин.
Старий не зронив слова. Мовчки покульгав навпростець через жита, й даремно тілько гридні біля воріт галайкали, щоб не толочив людський труд.
Услід за ним, як вервечкою спутаний, дибав Іван Русин. Жита купали його в студених росах... він ніс у собі драглисту студінь... страх і непевність обернулися в студінь. Посеред житів Іван не втерпів і спитав, що сталося.
А сталося з Любаною. Цілу добу вешталася десь у пралісі, додому вернулася змучена й закривавлена. І не при своєму розумі.
Боян розповідав неохоче — спішив чимдуж на займанку. Він, мабуть, не помічав дерев, повторно переживаючи ранок, коли Любана появилася на порозі хижі. Виглянула із-за одвірка несміливо, як зайча з борозни, ноги під нею гнулися, поділ сорочки розірваний навпіл, і голе тіло сороміцьке світилося, очі... її очі мовби хтось випив до дна, такі вони були порожні, а на обличчі, на губах блукала тиха й ласкава посмішка. Боян шарпнувся до неї з пенька, на якому дрімав біля вогнища, жасна догадка поцілила в тім'я.
Застогнав:
— Що з тобою, дитино?
— Нічо',— здвигнула плечима й засміялася безжурно. Від її сміху замерзала кров.— Бігала я до Йванка-сонеч-ка в Тисменицю. Іванко намисто мені купив. Глянь-но, яке красне, — і розтулила долоню, на ній блимнули краплинами роси кілька синіх намистин. — Вони, правда, розірвали намисто... розірвали й потолочили, але Йванко 'го позбирає. Йванко ня любить. Ти ж знаєш, батьку, що він мене любить? — допитувалася.
— Авжеж, знаю,— заспокоював доню Боян. А самому хотілося плакати — і боявся плачем доньку тривожити; хотів волати на весь праліс — боявся доньку криком сполошити; хотів проклясти рід людський до сьомого коліна — і не міг ворухнути занімілими губами; хотів поволати на поміч старих добрих богів — і не зважився їх турбувати.
— Хто ті люди були, що намисто розірвали... — врешті спитав.
— Темно у пралісі... троє їх напало. Один брав мій вінок. У нього такі кріпкі руки...
— Чи не боярич той, син Сірославичів, що тебе од нього Русин оборонив? Він?
— Він... не він... він... не він! — Дівчина раптом, розпростерши руки, як підбитий журавель крила, пішла колом по хижі. Співала:
Пливи, мій вінчику, плесом-дунаєм, До берега кам'яного не приставай, А приставай до берега зеленого, Де мій ладо стоїть...
Боян не чув дотепер цієї співанки, через хвилину Любана теж її забула і, присівши в кутку, почала обмацувати долівку. Як сліпа.
— Де мій вінок, батьку? Я мушу знайти свій вінок... як без вінка до свого лада вийду?
Боян напував її відварами зілля. Боян пригадував старі предківські заклинання. І все спливало в пісок. Минався сон, і дівчина знову нипала по кутках, шукаючи свого вінка. В старого серце краялося жалем.
І тоді він загадав привести на займанку Івана Русина.
— Твоя поява, Іванку,— говорив по дорозі,— повинна її розбудити. Це має бути, як грім. Будь громом, Іванку...
Ох, як зараз конче треба грому великого, потрясіння. Щоб чорна кров відхлинула від її голови.
Іван готов був стати громом, блискавкою, чорним щезником, білим ангелом — тільки б це помогло Любані.
А потім Боян і Русин почули собаче виття.
Собаче завивання, моторошне й далеке, вилунювалося мовби з-під землі, а вилунившись — залило собою весь праліс; виття клубилося у кожному дуплі, трепетало в осикових кронах і чорними краплинами спадало з дубового листя.
Іван зупинився. Страх здавив горло.
— То Убийвовк,— сказав чомусь пошепки Боян. І вони побігли на Убийвовкове виття.
Та хіба можна смерть наздігнати?
Іван сидів на бервені посеред займанки, думки, як вороння, кружляли-билися в його голові. Дорікав Любані, як живій, що саморучно замахнулася ножем на власне життя, дорікав і розумів, що зробила це в приступі божевілля. Вони з батьком Бояном спізнилися. Коли б були поруч, то цього, може, не сталося б. Ех, якби та коли б. Якби вона не приходила до Тисмениці... якби він провів її додому... якби її стежка обминула лихих людей, які чатували на її цноту. Хто ті люди... хто був той тать, що потолочив її вінок? Чи він, Іван, дізнається про це колись? Та й чи це головне — дізнатися? Любані нічим уже не поможеш, як не загоїш і свою рану. Тільки тепер зрозумів, як любив лісову дівчину.
Русин за думками не бачив, як старий Боян носив до хижі сухий хмиз, дрова і пласти сіна. Опам'ятався аж тоді, коли Зелейник підступив до нього. Був у білій сорочці, підперезаний ремінним чересом. Світився незбагненною урочистістю.
— Скінчилося,— сказав.— Дійшли ми з Любаною до рубежа. Наш час настав. Іди... попрощайся з нею.
— Що? — не втямив Іван.— Будемо її ховати?
— Іди, іди.— Боян завів його до хижі, що була до половини закладена дровами. Любана лежала на ребристому дров'яному ложі, застеленому сіном. І теж — у чистій сорочці. Ліворуч витягнувся нерухомо Убийвовк, задушений або ж заколений. Праворуч — іще одна лежанка. Боянова? Що взагалі надумав робити старий Боян Зелейник? Спалити тіло Любанине?
— Так,— підтвердив Боян.— Вона, Іванку-сонечку
народилася у старій вірі, в старій вірі жила й умерла. За старим поконом наші тіла стануть попелом.
— Хіба і ви? — шелеснув губами Іван.
_ І я. Нема но' мені на землі робити. Нажився. Буду на Даждьбогових левадах полювати з Вовкодавом. Любана нам їсти варитиме. І тебе буде виглядати. А поки що — прощайся.
Русин припав губами до Любаниного чола. І рвучко підвівся. "Якби знаття... якби був глибоко переконаний, що грішний цей світ — лише переддвері до раювання вічного, то, може, я теж ліг би побіч Любани. Будеш і мені, Любано, їсти варити, сорочки прати, і будеш мені сина колисати: люлі-люлі.
А хіба в царстві тіней є колиски? А сонце є? А дощ? А ярмарки? А щиросердні Степанці, котрі, нехтуючи власною небезпекою, шукають заступників, які повинні розкопати Данилкові ями".
Дивно, що він і тут пам'ятав про Данилкові ями.
Данилкові ями і Любанина смерть — гудзи на одній вервечці.
Мимоволі покосився на відчинені двері: за дверима ясніє гожий день, в тому дні живуть дерева й звірі, птахи й люди, Степанці й Данилки, добро й зло. Ні, він ще землю не оздобив добром, не лишив на ній сліду, воюючи зі злом.
"Ніби не однаково: є мій слід на землі чи нема?"
— Ну, годі,— Боян обняв Івана.— Нам час.
— Спам'ятайся, батьку! — щербив Русин задумане Бояном.— Тобі ще жити та жити.
— Ні,кличуть ня боги,— випроваджував він Русина з хижі. — Вірю: добре серце маєш. А ще передбачаю: будеш шукати серед людей того, що занапастив Любану. Міркую, що боярича Сірославича це татьба... колись він пробував її напастити, коли був тут князь Володимирко. Пам'ятаєш? Та не шукай помсти... нам з Любаною не помсти, нам згадки треба.
"Сірославич... Сірославич... Сірославич..." — мислено повторяв Іван ім'я, що раптом стало ненависне.
А Зелейник рішуче поліз на приготовану лежанку.
— Ну, чого стоїш! — крикнув уже звідти.— Люта смерть моя буде, не для тебе видовище. Двері лиши відчиненими, аби душі в диму не блукали.
В його долонях сипнуло іскрами кресало. І другий раз сипнуло...
І третій...
Полум'я вродилося біля Любаниного ізголів'я, полум'я якусь хвилину пнулося вгору, потім його пелюстки опали на сухе сіно й задиміли.
Іван стрілою вилетів з сіней.
Надвечір'ям, вихопившись на узлісся і уздрівши над річкою сельбище, Іван вирішив нарешті відпочити. Ліг у траву. Над ним у прозорій високості ліниво погойдували зеленими шапками дуби. Смереки дрімали, розморені денною спекою. Медово пахли незаймані трави. Бджоли й комарі напинали поміж бадилинками струни, бджолині струни — басовиті: дж-дж-дж! Комарині — тоненькі: тінь-ті-і-нь! І більше ніякого згуку.