Наче щипавки-кирчики з дупла, вибігли з шопи всі, що в ній були, і розбіглися по інших шопах із окликами тривоги.
Тим часом від сторони Луцька показалося кілька вершників, а в одному з них пізнав Андрійко Зарембу. Вершники наблизилися до тікаючих, а по хвилі всі шопи, за винятком влученої, посунули вперед. І тоді третій раз загуділи гармати. Знову влучила куля одної гармати стоячу шопу. Діра в даху збільшилася дуже помітно, аде друга куля просвистала безуспішно. Гармаші вичистили гармати, але вже не стріляли.
— На нині досить! Більше годі зробити! — сказав один, а другий додав:
— Вечором пересунемо ложе, то, може, завтра знову кого поцілимо.
Юрша не наполягав, бо знав, що з гармат годі обстрілювати рухливого ворога. Тому дав знак метавкам.
Заскрипіли гужі, і град каміння та балок полетів на шопи поляків. Кидали також горшки з запаленою смолою, щоб підпалити дерев'яні дахи. Одначе не було в них розгону гарматних куль, і ворог не боявся їх. Хоч не одного влучили каменюки, декого вбили, потрощили члени або поранили, але шопам не сталося нічого, вони витривало сунули до рова, доки не найшлися над краєм.
Все-таки гармати зробили своє, бо ніхто не важився ще тієї самої днини на приступ. Воєвода звелів припинити обстріл та відправив усіх зайвих ратників на вечерю. Наступив вечір.
Андрійко та Горностай пішли на браму, де воєвода при останніх променях сонця приглядався до роботи обложників.
— Сьогодні не буде вже нічого, а шкода! — зауважив Горностай.
— Звісно! — згодився воєвода.— Але вони до завтра очуняють і підуть приступом.
— Ба, але куди? — спитав Горностай.— Рів повний води...
Воєвода засміявся.
— Або засиплють рів, а тоді ми зробимо заставу, і вода не уступить із рову, лиш розіллється багнюкою або збудують дарабу, а тоді спустимо воду.
— Ага!
Горностай із подивом придивлявся до усього. Він ще ніколи не бачив нічого подібного і гадав, що усяка облога мусить бути чимсь незвичайно нудним, одноманітним, бездіяльним. Тепер наглядно бачив, що у війні * не тільки кінь, броня та спис мають значення, але й лопата і сокира теслі, а голова є набагато важливішим орудником полководця, ніж сила плечей, рук та ніг.
Раптом у стіні середньої шопи, яка стояла саме напроти головної брами, зачорнів отвір, а через хвилинку крізь нього почали сипатися у рів пісок, глина, каміння...
— Засипують рів! — гукнув Андрійко.
— Еге ж,— сказав Юрша,— іди і накажи Кострубі, щоб заклав заставу біля випуску та відпливу рову!
Андрійко послухав і побіг, а тимчасом крізь чорне віконце сипався пісок далі неперервним струменем. З плюском та хлюпотом падали земля та каміння у воду, хвилювали та занечищували її, але зникали у ній безслідно. Видко, вода розмивала пісок та глину, а каміння поки що було ще мало.
Настала ніч, обложені перестали стріляти, але біля шоп невгавала праця. При кривавому сяйві смолоскипів на возах і на плечах челядь довозила знадіб'я для засипування рову.
Коли другої днини пітьма уступила перед світанком, виявилося, що вся праця поляків була марною. Вода, висунута всипаною землею та камінням, не сплила до Стиру, а тільки розлилася по Підзамчу. Стало очевидним, що треба б хіба два місяці часу, щоб засипати рів та почекати, доки не спливе або не висохне вода. Між поляками чути було оклики невдоволення та подиву. Челядь бродила по болоті, а воєнні шопи виглядали, наче сільські хати під час повені. Луцькі ратники швидко збагнули, в чому річ, і почали голосно реготатися з панів, які навіть стільки глузду не мають, що жаба або ворона.
Горностай не розумів причини і спитав Саву. Той пояснив.
— Бачите, боярине, жаба вміє по болоті мандрувати, а пан, хоч би який, не втне цієї штуки.
— Ага! Ну, а ворона?
Старий засміявся.
— Кажуть, що ворона бажала води, а тут не було ніде, тільки в мисчині, до якої годі її було досягнути. Тоді вона доти носила камінці та кидала в мисчину, доки вода не підійшла, і вона не напилася. Так і поляки доти сипали землю в воду, доки вода не розлилася по таборі.
— А що ж поляки в цьому винні? Адже в околиці нема стільки каміння, щоб висипати греблю через рів.
— Але є ліс і можна набити палів, переплести, а тоді вже сипати. А так вода сполоскала усе, що насипали, а сама виступила з берегів.
Безпорадно стояли над водою товпи польських ратників та лицарства. Потім німецькі майстри придумали покопати рівчаки. Челядь вхопилась за заступи, і незабаром почала вода спливати з Підзамча до Стиру.
Коли в обід вийшов на стіну Юрша, води в таборі вже не було. Залишилось зате болото, по якому бродила челядь, носячи до шоп балки та пруття. Цим разом майстри зв'язували балки у великі плоти, які намагалися спустити на воду. Замкові метавки скрипіли раз у раз, стріли та каміння летіли дощем на робітників, і трупи падали густо. Позаяк, одначе, всю роботу підготовляли поза шопами, а тільки при спусканні плотів на воду обложники були виставлені на стріли з замку, тому справу довели-таки до кінця. До вечора шість плотів плавало по воді, і Юрша видав наказ пильнувати всю ніч усієї оборонної лінії.
— До завтра,— пояснював Андрійкові,— вони виповнять ці плоти пруттям та дошками, а ранком підуть на приступ з драбинами і то разом із трьох місць. Води не спустимо, бо краще повбивати їх на воді, ніж тільки на болоті. Гармаші не вдіють нічого, хіба стрілятимуть на шопи.
— Гармаші вже націлилися на обидві середні шопи і завтра розпочнуть обстріл,— відповів Андрійко.— Грицько і Коструба обіцяли всю ніч пильнувати стін.
— Цього мало! До півночі нехай Горностай чергує на стіні, а після півночі — ти!
— Добре, дядьку!
— Дитинко моя люба,— заворушився воєвода,— з тебе справжній Юрша з крові й кості. Коби я тільки міг тобі лишити після себе волю, за яку борюся! Гей, гей!
— Виборемо її, дядьку! — відповів хлопець.— Або у перемозі, або у смерті! І перемога, і смерть дають волю.
— Так, і тільки вони! Бо свобода, яку дає безсоромність, насилля, самолюбство,— це кайдани, гірші залізних. Вони, наче каміння, повисають на шиї людини і тягнуть її у надра диявола!
Воєвода пригорнув братанича до своїх грудей, обидва розсталися. Світанок мав принести обом тяжку боротьбу з заклятим ворогом, а може, й вічну розлуку.
Опівночі розбудив Грицько Андрійка.
— Вставай, боярине,— сказав він,— відразу надягай зброю, бо недобре щось твориться за стінами.
Одним скоком був Андрійко на ногах. Грицько, який сам, проти звичаю, наклав був уже собі на голову низький гладкий шолом, так званий чепець, допоміг молодцеві попритягати ремені нагрудника та наголінників і подав йому меч, щит та кінчастий молот до розбивання латів ворогів. Щит був малий, круглий, але ввесь вкритий сталевою бляхою з гострим, кінчастим рогом посередині.
На стінах зустрів Андрійко Горностая, який збирався йти спати.
— А що там? — спитав його.
— Нічого особливого! Тільки ляшва вже під стінами. Перепливли сучі сини рів.
— Що ж ти на це?
— Я нічого! Що ж пораджу навпотемки?
Андрійко засміявся.
— Іди, іди спати, і хай тобі присниться Грета! — сказав нишком, щоб не почули ратники.— Спасибі, що не пустив ляшви й за забороло.
Горностай збентежився, але не відійшов, а Андрійко звелів зразу ж принести кілька околотів соломи. Її запалили і скинули у кількох місцях із заборола вниз. Солома полетіла в рів, але поки погасла, освітила товпу поляків, яка встигла перекинути три плаваючі мости. З обох боків мостів стриміли вже палі, які не допускали, щоб поміст пересувався вправо чи вліво або відчалив від берега.
— Запаліть бочки! — наказав Андрійко.— Лучники, сюди!
Наказ передано вмить, і по хвилині заблимали три вогники: один над брамою, другий між брамою і південною вежею, а третій на пінічній вежі. Вони більшали, наче розцвітали у темряві великими червоними квітами, а потім бухнули в небо полум'ям та обдали кривавим сяйвом стіни, рів, мости та натовп челяді, яка носила дошки, пруття, тягла драбини, балки, очепи. Три бочки дьогтю запалахкотіли, а вслід за цим задзвеніли тятиви, і сотні стріл почали низати повітря. Освітлення було слабке і непевне, але все-таки стріли попадали в ціль. Пронизливі зойки, прокльони, крики поранених та вмираючих залунали вздовж рову, і натовп польських робітників відхлинув. Польські лучники почали відповідати, однак їх стріли безсило відлітали від луцьких стін. Людей на стінах не видно, тож і годі було когось поцілити.
За кілька хвилин опустіли мости, але в шопах на березі чатували ратники й лучники, так що вийти через ворота та понищити мости не можна було. Андрійко велів тоді осадити на довжелезних жердках великі очепи і порозривати зв'язки пруття та дошки на мосту. Але й це не вдалося, бо будова вже занадто сильна й важка. Отак вовтузилися .вартові до ранку, перекидаючись з поляками прозвищами, прокльонами та глузуванням.
— Го-го! — реготалася челядь з шопи, коли очепа, мабуть, вдесяте вирвала з моста тільки один прутик, замість цілої в'язки.— Го-го! То не сніпок на стрісі! Не твоя хамська голова вигадала, не твоя рука й розкине!
— Еге ж! — відповідали із стіни.— Це як панське м'ясо. Ухопиш за карчило, а в жмені — тільки клапоть панської шкіри. Перегнила, бач, панська сила!
— Пожди! Пожди! Випоре ще вона тобі кишки!
— Хіба своїм небіжчикам, коли з голоду здихатиме.
— Вонючі кабани!
— Коров'ячі калюхи!
І справді, харчів ставало щораз менше, й у польському таборі чистили та приготовляли для челяді калюхи. Коли їх шкрябали, вітер заносив гострий сморід аж на стіни луцького замку, де ратники швидко здогадалися, що це значить. До своїх насмішок додавали руські ратники ще й докази, що в них голоду нема, і кидали при допомозі пращ разом з камінням обгризені кістки.
Це озлобило поляків украй, і вони відповіли градом стріл. У відповідь кинули ратники кілька огняних стріл, які були обвинені обсмоленим і запаленим клоччям.
— Ось ми вам посвітимо, щоби краще ціляли! — гукали.
— Прямо в пекло! — докидали другі.
Світало. На сході зарожевіло небо, а шпилі луцьких веж заблищали мідними відблисками. В замковій каплиці задзвонили на утреню, і все, що жило, стало навколішки. Вслід за цим надійшли з кухні парубки з гарячим борщем та величезними буханцями хліба. Ратники, кожний з яких мав при собі власне горня, показували паруючу страву полякам та вимахували у повітрі буханцями, настромленими на списи.