Козаки, як на команду, зняли шапки. Все застигло в ожиданні слів незнайомого.
– Вашмость панів і купця Кіркора прошу зі собою, а ви, пахолки, відки прийшли… марш! – і вказав рукою на двері.
Наче побиті пси, потяглися вусач, Кровінський та пахолки до дверей, Кіркор здавив рукою плече Юрка.
– Сагайдачний! – шепнув.
– Коршуне! – говорив тим часом до Олекси гетьман. – Підеш на замок до пана старости Тишкевича, занесеш жалобу на Кровінського та зажадаєш покарання, бо інакше самі з ним справимось. Моєю, бач, повинністю є дбати і глядіти, чи тим з міщан, що під наш присуд горнуться, не діється якась кривда від татар та лотриків. Опроче, Боже борони, щоби я посмів устрявати у справи урядовця його королівської милості. Поняв?
Ледве замітний усміх промайнув по губах Сагайдачного. Олекса поклонився в пояс і вийшов за пахолками. Коли відчиняв двері, догляділи молодці перед хатою чималу юрбу людей, освітлену кривавим світлом смолоскипів. Ті люди мали на собі високі шапки та довгі киреї й усі були озброєні.
– Хто се? – спитав Юрко Кіркора шепотом, наче боявся в присутності гетьмана голосніше говорити.
– Се козаки! – була відповідь. – Гетьман дізнався, що гетьман коронний не в силі боронити українських земель від татарської навали, і тому всіми дорогами йшов сюди зі запорозьким лицарством. На жаль, прибув запізно, бо пограничні старости робили йому труднощі. По дорозі у Брацлаві дізнався про змову Кровінського з татарами та старостою в Барі, тому поступив сюди, щоби припинити злочинну сваволю. Які ще там у нього замисли, не знаю.
А гетьман сидів на лаві та видавав різні прикази. Вкінці звернувся до Смаровоза.
– А де мої уха? – поспитав.
– Під дверима, батьку! – відповів козак.
– Так поклич їх сюди!
По хвилі в кімнату ввійшов який десяток тугих мужів у мужицькій ноші.
– Здорові були, молодці! – привітав їх отаман.
– Здоров і ти, пане отамане! – відповіли хором.
– Що чувати?
Прибувші через добру хвилю радилися між собою, вкінці виступив один з них наперед.
– Відай, у тебе, брате, найдовші уха, – зажартував отаман.
– Звісно, – відповів спокійно запорожець, – то ж твої уха, батьку!
Козаки зареготалися, усміхнувся й отаман.
– Здорово відрубав, козаче! – сказав. – Але тепер розказуй, що у вас тут діється?
– Небагато нового. Після нападу орди люди просто збожеволіли з переляку. Дехто втік в ліси, дехто в болота, вертеби або й городи. Найбільш бояться, одначе, не татар, бо сі як прийшли, так підуть, – але Кровінського. Він, бач, справді з приказу старости…
– Знаю! – перепинив отаман козака. – Ось і його роботі край. Що ж тутешні козаки?
– Котрі саме? Чи справжні, чи ті, що вдають послушних, чи шляхта?
– І одні, і другі, і треті!
– Справжні застукали кілька татарських загонів, але то не було добре, бо орда налякалася, перейшла Дністер і пішла волоським боком. Лишень листа вислав сам хан до короля. Більше не могли ми зробити, бо нас тут всього…
– Говори далі, ми самі знаємо, кілько нас!
– Від наших нібито послушних міщан та підсусідків знаємо, що до старости Тишкевича приїхала якась пані, що їхала з ясиром, але бранці розбили табор…
– І се знаю! – тут отаман кивнув головою в сторону Юрка й Івана. – Се вашмостів справа!
Козак покрутив головою.
– Е, та бо ти, батьку, сам все наперечот знаєш, як турецький султан! Навіщо ж питаєш нас?
– Хочу знати, чи мої уха ще здорові, чи таки справді пристали на ослячу віру. Що ж то був за чамбул?
– Того не знаємо і не будемо знати, бо ні один татарин не остався в живих, а пані втікла.
– Але ми знаємо! – вмішався Юрко. Козак усміхнувся.
– Ось бачищ, пане отамане, – завважив, – що шляхетське ухо ще довше за наші.
Юрко спаленів, але Кіркор успокоїв його вмить.
– Чи не видиш, вашмость, що в сих людей навіть гетьмана можна піднімати на сміх? Тут, бач, всі однако уроджені. Що інше дотеп, а що інше послух.
Тим часом козак говорив дальше.
– Всі ніби послушні негодують і кажуть, що вони вже доволі довго жили у страху під польським правом і хочуть піднімати ворохобню та заводити козацький лад або тікати на схід.
– А шляхта?
– Шляхта прохає тебе, ясновельможний пане гетьмане, начинати! – відповів за козака пан Дзік.
Всі оглянулися і привіталися добрим словом до шляхтича.
– Здорові були, братчики! – відповів черевань. – Зачинати, правда?
Козак не відповів зразу, а й отаман мовчав, тільки пильно з-під ока приглядався козакам. Вкінці почухався козак у потилицю і відповів.
– Рада б душа до раю, так що ж? Годі! Зима далеко, турки Тягинку та Аслан-город на Дніпрі будують, гарматою рештують, тисячі наших у полоні… Турки в Молдаві поможуть ханові… баборіз вмішається… непевно! Ще нам самим байдуже, але жінки, діти, батьки, земленька свята, православна віра! Усе те пішло би на грабіж, та торжище… у Кафу, у ненаситну пащу опиря!.. Ні, ваша милість, ще не час начинати. Ще не з'єднані сили народу, ще нема у ньому карності та послуху, бо ми надто довго жили у Річі Посполитій, і в нас ще раз у раз підіймає голову дух спротиву. Тому, хотяй і козаки, і православний народ бажають отвертої боротьби з вельможами та коронною шляхтою, мимо того треба ще ждати…
– Ах! Доки ще ждати? – гукнув пан Дзік. – Ви, русини, завсіди ждете, наче кріпак на панський нагай, та й тільки. Ось ви підійміть нарід, а побачите, що ждати не було на що. Де ж сила, яка могла б вас побороти?
– У Польщі завсіди найдеться сила на збунтованого хлопа! – відповів козак. – Нема її на татар, але на хлопа є, бо турок, татарин і лях – се союзники проти спільного ворога – українського мужика!
Пан Дзік понурив голову, наче від стиду.
– Терпцю треба і часу, начинати годі! – повторив козак. – Придавимо татар, позбираємо під нашим присудом більше народу, а тоді аж прийде день суду…
Настала мовчанка. Холодні, ясні слова козака зображували наглядно напрям змагання Сагайдачного, і досвідний шляхтич добре відчував їх правдивість.
– Ось вашмості відповів осаул Дорошенко! – сказав по хвилині гетьман. – А я, як кошовий і гетьман, не з'ясував би тобі краще нашої скрути. Ми не можемо начинати боротьби з Польщею, маючи за плечима татарву. Будь вона при нас, друге діло, а поки що… годі!
В голосі гетьмана звучала ласкавість, співчування, смуток, аж після останніх слів змінилося лице, змінився і голос. Він встав і звернувся до козаків:
– Підете всі, – приказав, – у староства Барське, Проскурівське, Тернопільське, Теребовлянське та всі околичні і дасте поміч, провід та опіку всім, кому надоїв шляхетський рай. Виходців оселите на Тясмині, бо се землі мойого знайомого, теж козака.
Юрко спаленів. Якесь дивне – ніби тривожне, ніби радісне – почування огорнуло його. Ось дають лад православні православним, руською мовою, не чуть клятої лящини! Бог, гетьман і ми!..
Кинув оком на Івана і вперше від нападу татар на Іванівку побачив погоду на його лиці, а в очах іскру захвату і довір'я. А гетьман говорив далі:
– Полковники й отамани, яких військо є з ними, мають пильнувати всіх шляхів, по яких їздять польські пограничники, щоби ловити та перепродувати втікачів. Коли зловите шляхтича, гультяя чи татарина, усім… мотуз! Наш терпець скінчився!
Козаки, мужики та шляхта заворушилися і подалися до дверей. Гетьман стояв спокійно, заложивши руки за пояс, їдоки вся товпа не розійшлася. Тоді вийшов і він, сів на коня та повільно, наче володар по вулицях своєї столиці, поїхав до моста на річці Рові, де стояв замок старости. Проводило його кільканадцять козаків зі смолоскипами, яких блиск —цупко освічував його величну появу.
У замку панував між тим гарячковий рух. Блимали світла, темні постаті бігали туди й сюди, почувалися прикази та прокльони. Саме коли Сагайдачний під'їздив до замку, і з відкритої брами вискочив їздець і чвалом прямував у город. Був се Олекса. Він зняв шапку і звістив:
– Усе гаразд, батьку!
– Кровінський?
– Сидів зі старостою при столі. Почувши, з чим я приїхав, зірвався й утік верхи до Проскурова.
– Чому ж вони не їхали разом? – дивувався гетьман.
– Не знаю! Коли почув своє ім'я з моїх уст, побілів, як стіна, виплював вино на обрус, ухопив магерку і пігнав за конем. Тишкевич бажав, видко, щось путнього відповісти, але я сказав йому, що гетьман прохає про діла, бо слова були вже на комісії. Тоді він з дуже приязним усміхом обіцював усе і вийшов, а в сю мить зчинилася в замку така Содома й Гоморра, що я сам мусів відшукувати свойого коня. "Сагайдачний іде!" – кричали пахолки і кинулися грабити панське добро. А пан староста… ось глядіть, батьку, він там!
З брами замку виїхало чвалом кілька возів, окружених комонниками, і завернуло на дорогу до Проскурова. При виді гетьмана їздці наче збожеволіли. Засвистіли батоги, звірята витягнулися, як струни, й уся кавалькада щезла в пітьмі дуже швидко.
Сагайдачний усміхався.
Відтак відвернувся до Юрка й Івана, які враз з Кіркором слідували за ним.
– Бачите, вашмостьове, – сказав, – що в нас є вже зав'язки ладу та держави, краще майже, ніж в Польщі. Бачите, що злочинець тікає від лиця власті, чого в Польщі не буває. Тому не бійтеся, пане Угерницький, за свою займанщину на Тясмині. Є там доволі землі для вас і для нас, а й вам корисніше буде з нами, чим без нас. Самі бачите, що тут сей, хто з козаками тримає, того й Острозький або Збаразький не рушить з місця ніяким кадуком, ні гайдуком.
Юрка вразили ті слова.
– Ми не з тих, ваша ясновельможність, – відповів сміливо, – ми не з тих, що приходять сюди зі заходу дороблюватися наново потраченого майна. А якщо вашій ясновельможності треба землі, то ми не лише частину, але і все подаруємо, кому прикажете, хоч би й вам.
– Горда з вас штука і благородна, се гарно! Гордість – то боєвий кінь, зарозумілість – то жидівська хабета, але ти, пане Угерницький, землею не покидайся! Усе протрать, але землі держися, бо доки вона в твоїх руках, досі вона є землею України. Коли хочеш, гинь сам, але землю остав синові та виховай його як слід у вірі та мові батьків. Бо не про тебе тут ходить, ні про нього, а про землю. Вона, бач, матір'ю для всіх!
Говорив се приязним, батьківським тоном, і спомину не було про жарти. Після всіх людей, яких пізнали молодці за час своїх мандрівок, гетьман видався їм якимось вищим єством; саме так, а не інакше зображували собі вони маєстат.