3 кожною миттю їх ставало все більше й більше. Вони бились об снасті, вдарялись у вітрила і падали на палубу. На палубі підстрибували, танцювали свій смертельний танець. А проте деякі так високо підскакували, що перелітали через невисокий фальшборт назад у смарагдові хвилі моря-океану. Інші проскакували у отвори для весел і з плюскотом занурювались у яскравий смарагд хвиль.
На кораблі почалася справжня веремія. Мов скажені, стрибали по палубі моряки і хапали з палуби, витягали із закутків летючих невдах. Папуга па плечі слов'янина кричав чи не найголосніше. Він розмахував своїми обчикриженими крильцями і волав дурним голосом: "Го-го-го! Га-га-га!" Навіть капітан не витримав і заходився підбирати крилатих риб з палуби.
Та Алі закляк від захвату – він не хотів, не міг прогавити жодної подробиці цього чудесного видовища! Ось у ліктях двадцяти заструменіли по похилому валу води кілька смуг, мов хто пустив по воді стріли. Смуги розірвались, і з них, таки паче справжні стріли, вилетіли й полетіли навкіс до корабля сині крилаті рибки. Вітер зносив їх до баку корабля, і вони пролетіли просто перед очима в Алі. Простягни руку – він би їх збив. Та хлопець не зробив цього. Він намагався запам'ятати, які вони. Багато всяких риб він бачив у своїх незліченних подорожах за дивами, але ці вкарбувалися йому в пам'ять найсильніше і назавжди. І коли він їх потім пригадував, то заплющував очі – я зразу ж йому ввижались у стрімкому леті стрункі сині рибки. 3 чорними гагатовими плавцями і золотими круглими очима.
І чогось, коли він закривав очі і згадував крилатих риб, йому завжди згадувалися багдадські ластівки в стрімкому леті над каламутним Тігром і зблиски синього діаманта в скляній чаші на подвір'ї Бен Сахла.
Алі провів поглядом крилатих рибок до їх занурення у воду й знову повернув погляд до того місця, звідки вони злетіли. І з жахом стислося його серце – там, де мить тому вилітали з води летючки, рискаючи то туди, то сюди, ріжучи гострим плавцем хвилі, ширяла чорна акула. За нею з'явилася друга, третя, четверта, п'ята, шоста… Вони покрутились під бортом корабля і пірнувши під нього, попливли далі за зграєю сполоханих літунів. Та одна рибина, не коротша за човен-каріб, обпливла кілька разів навколо вітрильника і стала в затінку під кормою. В тіні її було добре всю видно. Вона ніби стояла на місці і не поводила й трохи плавцями, тільки гнала й гнала навкісним хвостом воду. І було видно, як закручуються вихорами струмені зеленої води.
Алі став на кормі, і, вчепившись, щоб не впасти, за туго напнуті линви, споглядав, мов зачарований, страшну потвору. Корабель то підносило вгору, то кидало вниз по широких схилах водяних валів. І акула то здіймалась до самісінької поверхні, то занурювалась у прозору глибочінь. І не відставала від вітрильника і на пів ліктя.
Алі тягло відійти від корми, не дивитись на акулу, та він все стояв і стояв, мов зачарований. Схаменувся тільки тоді, коли хтось узяв його за плече. Він підвів очі – над ним горбоносе, мов у слов'янинового папуги, лице рубана.
Не дивися довго! Дурна прикмета. Це ангел смерті до тебе підплив і випробовує тебе. Але це й добра прикмета – бути тобі моряком. Тільки до тих, хто стане справжнім моряком, підпливає…– і капітан не назвав ніяк цю чорну тінь у смарагдовій глибині, а тільки показав пальцем.
А тепер ходімо поласуємо летючими оселедцями. Смачна риба…
На баку моряки поставили зразу дві жаровні в глиняних ящиках і розпалювали на них деревне вугілля. Вугілля прикрили згори залізними решітками і кидали на решітки полов, що впав до них із повітря.
Алі мовчки сів до гурту.
Руббан поплескав його по плечу.
— Не бійся, хлопче! Краще знати в лице свою смерть, ніж чекати її з-за рогу в чужім портовім місті.
— О му'алліме! Я вражений крилатими рибами! Вони як багдадські ластівки – стрімкі й чудові. Всі розповідали різні чудеса про південні краї, і чомусь ніхто ніколи не розповів про таке диво! – Алі здвигнув плечима і в глибокім здивуванні підніс до неба руки.
— Це ж чудо чудес! Це вже друге чудо, яке я бачу, відколи рушив із Багдада…
— А яке перше? – улесливо спитав оманець-відступник, прикривши хижий блиск своїх дівочих очей пишними віями. Це він вперше запитав і заговорив до когось на кораблі, після того, як відрікся від своїх вчителів і приклав руку до їхньої страти. Блискавкою спалахнуло в хлопцевій голові: "Він – як та деревна змія, що стріли мені отруїла! Ну підожди, так ти і взнаєш!"
— У Басрі є диво див – червоно-біла троянда! – швидко, не вагаючись ні хвилі, заговорив Алі.– Згори кожна пелюстка біла, а на половині, якби хто бритвою розділив, – стає червоною… Але пахне вона слабенько, наша шипшина на пустирях та белебнях значно пахучіша, особливо в місяці ніссані.3
— Так ти був у садку Бен Сахла, хочеш сказати?!! – витріщився на нього оманець, зловісно блискаючи вже широко відкритими очима.
"Он ти як?! – скіпів подумки Алі.– Ти таки з племені людоловів! Зараз я тобі покажу!"
— Я не хашашін і не лицедій, щоб міг удати з себе іудея і зайти до невірного у хатні покої. І звідки ти, оманець, знаєш, що троянда та – в садку у Бен Сахла? А, може, вона в нього на даху під пальмами в срібнім барилі зростає? Адже саме так багаті іудеї плекають квіти, о му'алліме!
Оманець зціпив зуби і знов прикрив пухнастими віями прекрасні дівочі очі.
Руббан погладив бороду.
— Ти забагато знаєш як на приблудного цуцика… багдадський хитрун! Виростеш, якщо зносиш до того часу голову,– будеш великим пронозою! А тепер скажи мені – де ж ти бачив, у кого бачив?
— Я жив у господині Айші, бо тоді кораблі не йшли до Індії. Та й до всього мене не брали капітани, бо я не маю грошей, а для праці па кораблі я ніби заслабий… І от у неї збирались люди й виселились, слухали пісень… Там один раз була співачка Кадарія. І хтось Кадарії подарував цю троянду з садка Бен Сахла…
Алі пильно дивився тільки на оманця-відступника, хоча лице повернув до руббана і говорив йому. А очима пильнував оманця. І при словах своїх "цю троянду з садка Бен Сахла" він побачив, як оманець ковтнув слину, ніби збираючись щось сказати, та стримався.
— А що співала Кадарія? Не пам'ятаєш?
— Пам'ятаю тільки, що співала не Кадарія, а хорасанська красуня Ніссо.
— Ти пам'ятаєш пісню? – Руббан схилив голову до плеча і зазирнув у очі Алі.
— Пам'ятаю слова…
— Проспівати нам зміг би?
— О му'алліме! Я слова всі перекажу, але співати не буду. Бо я не гуламійят і ніколи не танцював ні перед ким і не співав! Я тільки можу бити в барабан.
— Ну добре, перекажеш слова і подаси мотив, а мої хлопці проспівають…
Слов'янин сів до гурту, бо він чи не найбільше за всіх позбирав рибин, і, вкусивши хрумтячи коричневу спинку риби, видобув свій глек, запив з нього добрим ковтком вина.
— Не псуй вином чудесні пахощі риби! – сказав капітан і поморщився.– Як не можеш ласувати без вина, то йди до коней!
Слов'янин здвигнув плечима, і папуга загорлав від цього: "Го-го-го! Га-га-га!"
Прихопивши своє вино та рибу, слов'янин почапав униз до коней.
Всі ж інші лишилися на баці ласувати рибою. І час від часу вони чули в трюмі незвичні слова раба. У відповідь на них – крик папуги: "Го-го-го! Га-га-га!"
Коли доїли всю рибу, руббан попрохав Алі переповісти слова пісні і проспівати мелодію. Краєм ока Алі спостеріг, що наймолодший небіж руббана примостився поруч під пакою і, розкривши на колінах зошит, швидко списує його калимом. Коли Алі замовк, руббан узяв зошит з рук юнака, прочитав уважно, а далі показав нігтем, де треба виправити помилку в запису мелодії.
Поки вони займалися піснею, чаклун спустився в трюм до слов'янина.
— Я більше не потрібен, о му'алліме? – шанобливо спитав Алі, схиляючи голову.
— Поки що не потрібен, потім поговоримо про те, що ти тут нам розповів. Не все мені зрозуміло. А зараз можеш іти…
Алі порачкував від капітана і поспішив до трюму.
У трюмі він застав слов'янина й чаклуна за пиятикою.
Пили вони не з глечика, а кожен із своєї чаші – чаклун із кокосової шкаралупи, а слов'янин з дерев'яної грубо вирізаної чаші.
Слов'янин між ковтками вина обсмоктував кожну кісточку риб'ячу, весь час шматком якоїсь тканини, мов рушником, обтирав масні губи.
Лице чародія було радісно здивоване. Розгладилася зморшка між бровами, розпливлися мляво в посмішці товстенні рожеві губи. А очі, вирлаті, чорні-чорні з блакитними білками, повело на різні боки.
Слов'янин простягнув йому останню смажену рибку:
— Візьми закуси… П'яний будеш швидко… Вміти треба пити вино.
— Ні, ні,– відштовхнув чаклун рибу.– Я міцний пияк! Мене цим вином з ніг не зіб'єш!
На що слов'янин щось зауважив своєю мовою і похитав головою. Папуга скрикнув: "Го-го-го!"
– Що ти йому сказав? – запитав Алі.
— Коли до бою ще не дійшло, нема чого похвалятися, хто буде в переможцях. Зрозумів?
— Зрозуміти тебе важко, але я зрозумів.
— Ну і добре! Був би ти свідком, хто краще п'є, і в кого голова ясніша залишається.
— Тут і без свідків все ясно… Треба тільки очі мати.
— Ти, малий,– чаклун посварив пальцем,– не посміхайся. Я почаклую, взнаю, де ти руббану не все сказав, і ти скажеш! – Очі його знову стали нормальні, і між бровами прорізалася глибока зморшка. Слов'янин приклав палець до вуст, мов говорячи: "Не сперечайся з ним! Я йому влаштую чаклування!"
А нагорі тим часом усе повторювали й повторювали кожен рядок "Фатіми" до безконечності.
Хтось свистів у бамбукову флейту, гугнявив на дудці. Багато людей ляскали в долоні. І високий голос усе повторював у різній тональності: "О Фатімо, Фатімо, ясна зірка моя!"
У трюмі ж у присутності Алі чаклун припався до вина і марно змагався із слов'янином у пиятиці. Коли чаклун упав набік, слов'янин-раб підвівся, навіть не похитнувшись. Тільки в череві в нього забулькало вино. Папуга, що був задрімав на плечі господаря, спросоння викрикнув: "Га-га-га!"
Ти сиди тут і стережи чаклуна, аби він ще чого не вкоїв. Я ж піду до руббана просити кавуна. Можу так вкрасти, так узяти – кавун моя здобич од пацюків. Та я хороший… Піду своє попрошу…
Він рівною ходою пройшов до драбини й швидко виліз на палубу.
Алі втратив усякий страх перед чаклуном – якщо людина п'є і падає з ніг від хмелю – значить, вона теж має слабину!
Он скільки доклав зусиль чаклун, щоб викрити й зробити безсилими та безборонними і оманців, і слов'янина, і негра, і йєменця! А тепер сам приліз на запах вина до слов'янина, мов шолудивий собака на сморід падла! Ні, недарма в слов'янина блакитні очі! Правду казали ворожбити на базарах, що блакитні очі – урочливі!
На палубі все повторювали слова і наспів мелодії, а слов'янин уже повернувся до трюму.
На перев'язі через плече в нього висів той барабан, на якому того жахливого ранку грав чаклун.
Очі слов'янина іскрилися шаленим блакитним вогнем, коли він швидко витяг із низу барабана щось округле, мов кавун, в темно-вишневі парчевій пелені.
Зірвав парчу – і на Алі воззрилася чорними зіницями кістяна голова.