Відчинилось віконечко.
— Давай бомажку! — почулось із-за дверей.
Двома руками, бо вони страшно тремтіли, подав Микола папірець у віконечко. Воротар довго читав, і цей час, поки він тримав папірець у руках, видався хлопцям вічністю.
— Знов не написали, хто прийняв, хто відпустив,— бурчав воротар.— Скажіть, що більше не випущу ні одного чоловіка на допит, доки не буде написано правильно. Маю таке розпорядження від начальника тюрми, так і передайте.
— Ясно, передам, тільки прийду, зараз передам,— сказав поспішно Микола.
— Бо й справді, де ти мені розпишешся? — спитав воротар.
— Розпишусь якось,— сказав Микола і написав: "В'язня прийняв Москаленко". Це прізвище спало на думку в останню хвилину, і він написав його, на прохання воротаря, чітко.
Микола застиг в очікуванні. Досить було воротареві спитати для перевірки, як прізвище слідчого або хоч би з якої він сам частини,— і все пропало б. Може, вони з Михайлом і врятувалися б під чорним покривалом ночі, та в'язневі світу не бачити б. Але клацнув замок, скрипнули на важких завісах двері, і з них вийшов Лебеденко. Микола став збоку в тіні, бо з дверей вилетів разом з в'язнем сніп світла.
— Вперед марш! — скомандував тремтячим від хвилювання голосом Михайло.
Через кілька хвилин тюрма залишилась позаду в густій темряві непроглядної весняної ночі. Дійшовши до першої вулички, що вела вбік від головної дороги, звернули на неї.
— Куди ви мене? — запитав Лебеденко.
— Не бійтесь, ідіть швидше, зараз скажемо, ще кілька кроків, але швидше і тихо.
Вуличка була коротка, пройшли її швидко, минули останню хату і вийшли в поле. Лебеденко подумав, що тут йому кінець.
— Тарасе Івановичу, стійте! — сказав Микола. Лебеденко став, нічого не розуміючи, Микола підійшов ближче.
— Не впізнаєте?
— В темряві не бачу,— промовив Лебеденко.
— А по голосу?
— Голос знайомий, але... це неможливо...
— Усе можливо, Тарасе Івановичу. Я Микола, друг ваш, учень ваш, пригадуєте?
— Гаєвський!? — мало не крикнув Лебеденко.
— Тихше! Я.
— На такій роботі? — здивувався Лебеденко.
— Ні, не на "такій". Ми зараз з другом моїм зіграли дуже небезпечну комедію, щоб врятувати вас.
Микола коротко розповів про все. Лебеденко слухав мов заворожений.
— Тепер таке,— закінчив Микола.— До ранку залишається п'ять-шість годин. За цей час можна бути далеко. Беріть трохи грошей, ось вам револьвер і запасні патрони. Дайте руку і біжіть.
Лебеденко відмовлявся від грошей, та Микола не хотів слухати.
— Біжіть, нема часу. Ця дорога веде на південь. Не говоріть нічого, я знаю все, що ви хочете сказати. Біжіть!
Лебеденко хотів щось сказати, але не міг. Поклонився так, як колись на лісничівці, і зник у пітьмі.
* * *
Роздягаючись перед сном у своїй кімнаті, Микола сказав:
— Ми зробили сьогодні найбільше діло за все наше життя.
Михайло цілком з ним погоджувався.
— Але без Кметя цього не зробили б,— додав Мико* ла і зразу заснув.
5
Другого дня вранці курінь несподівано дістав наказ вирушити у похід. Начальником штабу куреня був призначений петлюрівський офіцер, колишній капітан царської армії Іван Тихонович Попенко. Він приніс наказ про похід і готовий план майбутньої операції, даної куреневі генеральним штабом Петлюри. Зараз він знайомив з ним Кметя.
Вистроївши свою сотню, Микола не дорахувався ще двох бійців, що дезертирували цієї ночі. Коли він уранці доповів про це Кметеві, той, ще не зовсім протверезившись, відповів, що всіх дезертирів половить.
— Ми підемо їхніми слідами,— сказав.— Вони втекли на захід, не інакше, і наша путь лежить туди.
Виступати наказано о шостій вечора, щоб до десятої повантажити все майно куреня, коней, вози, кулемети і людей на поїзд, який відходив на Одесу.
На вокзалі підійшли до Кметя дві молоді жінки в сірих платтях і білих косинках, з червоними хрестиками на голові і на рукавах і заявили, що вони при-командировані до куреня. Обидві мали на плечах рюкзаки і збоку торбинки з медикаментами та хірургічними інструментами. Це були молоді ще жінки. Старшій, чорнявій лікарці, могло бути років тридцять, не більше. Звали її Галиною Іванівною; молодша, білява хірургічна сестра, мала років з двадцять; ім'я її було Поля. До єдиного пасажирського вагона в цілому ешелоні, що складався в товарних вагонів, Кметь запросив жінок. Пасажирський вагон був призначений для штабу куреня, офіцерів і медичного персоналу.
Віддавши кожний вагон підофіцерам під нагляд і відповідальність, командири сотень і начальник штабу зійшлись у вагоні курінного. Кметь представив кожного двом медичкам. З начальником штабу вони вже були знайомі.
Кметь був у дуже доброму настрої, наказав вістовому принести кілька пляшок вина, печива, цукерок. Випили за нове знайомство, за успішне виконання операції, яка чекає їх протягом найближчих двох днів. По опорожненні кількох пляшок у вагоні стало зовсім весело. Попенко затягнув було "Реве та стогне...", але його не підтримали, і він замовк. Кметь не зводив очей з Полі, забувши, куди їде і куди везе триста солдатів, відданих під його команду.
Тим часом поїзд рушив і пішов у непроглядну темряву весняної хмарної ночі. У товарних вагонах, де сиділи солдати, було темно, як надворі. Свічок не було, а солдатам пояснили, що не світять зі стратегічних міркувань, і вони ворушились у темряві на голих підлогах вагонів, як черва: молодші, ті, що спали,— від незручних положень, твердої підлоги, холоду і паразитів, що не давали спокою ні вдень ні вночі; старші, що не спали, теж не знаходили собі місця з тих же причин; вони курили, розмовляли, нарікали на начальство, що забралось у м'який вагон, а їх везуть на фронт, як свиней. Говорили потайки, боялись підофіцерів. В одному кутку вагона, де їхала сотня Миколи, розмовляли два старі солдати, що за чотири роки війни бачили багато.
— Тут нема з ким воювати,— говорив один.— Та то все молоді, рекрути, пороху не нюхали. Хай де бухне з гармати, то ти тут ні одного у вагоні не втримаєш — побіжать у степ, як миші.
— Бо то, бачите, і старому і молодому неохота вмирати,— сказав на це другий.— Вистраждали на тих фронтах, сходили гори Карпати вздовж і поперек, з усіх рік і річок воду пили, бо ледве не над кожною в окопах насиділись, столочили всі поля своїми ногами, кров'ю удобрили. Вже б спочити на старість — ні, ще забаглось комусь України, комусь Польщі — і пішла робота! Ось тобі і відпочили!
Солдати помовчали.
— Ну, нехай би там уже бились з поляками, бо не можна допустити, щоб на нашій землі пани над нами панували. Але чого сюди пригнали? Убийте — не знаю. Є якісь Петлюри, червоні, зелені, за що хто б'ється — не знаю.
— За Україну б'ються,— сказав унтер-офіцер, що прислухався до цієї розмови. Спочатку вдавав, що не чує, а потім не витримав і втрутився до неї.
— То як, всі за одно б'ються, чи як? — спитав перший, ніби нічого не розуміючи.
— Кожна партія має свою програму,— сказав унтер.
— Яка ж програма найліпша? — допитувався той же солдат.
Унтер не вмів відповісти, бо ніякої програми не знав. Він сказав, що солдатам нема чого говорити про політику, політика до добра не доводить.
Солдати замовкли і почали вкладатися спати.
Поїзд, перемагаючи густу непроглядну темряву, знесилений, зупинився на маленькій станції серед степу. Солдатів побудили, забігали офіцери, почалось виванта-
ження. Спустили на землю коні, вози, кухні. Кметеві підвели верхового коня, почали шикуватись сотні.
— Все готово? — почувся в темряві голос Кметя.
— Готово,— відповіло кілька голосів.
Кметь виїхав наперед куреня і дав команду рушати. Пролунали команди офіцерів, і курінь рушив. Кінна розвідка поскакала вперед, обози поплентались ззаду. На одному возі дрижали від передранкового холоду невиспані жінки. В ар'єргарді їхав верхи новий начальник штабу Попенко.
Зразу ж за станцією дорога повела в степ, і по ній пішов курінь, витягнувшись в довгу безладну, розшарпану колону. У степу — тихо, і серед цієї тиші чути було дихання землі, що прокидалась до життя після зимового сну. Оддалік від дороги плакала сова, видно, там був лісок або хутір, а може, і самітне дерево серед степу, бо сова кричала в одному місці. Молоді солдати тривожно поглядали в той бік, звідки летів тужливий крик нічного хижого птаха, але зір їх натикався на чорний плащ ночі, яким вона закрила сову і те дерево, на якому птаха сиділа і скиглила.
Минуло дві години, як курінь відійшов від станції. Надворі почало розвиднятись. Над головами солдатів пролетіла зграя ворон. На обрії замаячили якісь дерева, баня церковна з золоченим хрестом, і, нарешті, показалось село. Це були Рахни Лісові. Повернулася розвідка і сповістила, що в селі тихо, нема жодних військ. Є великий фільварок, поміщик недавно утік від більшовиків. Кметь наказав розвідці обслідувати фільварок і прислати рапорт. Розвідники знов поскакали уперед.
Надворі тим часом ставало щораз ясніше, контури села вирисовувались чіткіше, і через півгодини курінь зупинився перед селом.
Село вже не спало. Із димарів ішов угору сизий димок, кричали півні, ревла худоба, скрипіли двері; на церковній бані верещали ворони, які недавно ще тихо, мов які змовники, пролітали над куренем у поході. Командири приводили свої сотні в порядок: шикували ряди, рахували людей. Виявилось, що знов не стало двох молодих солдатів. Можливо, що вони сховались на станції або й не вилазили з вагонів. Дезертирство набирало масового характеру.
Повернув, нарешті, зв'язковий і повів курінь у поміщицький маєток — великий двоповерховий панський дім, оточений старими тополями, дубами, ясенями; перед домом — вимощене подвір'я, в кінці якого стояв одноповерховий флігель, критий черепицею, а за флігелем — стайні й інші господарські будови. Солдатів розквартировано в нижньому поверсі, офіцери зайняли розкішні апартаменти господарів маєтку на другому. Вітальня, яку зайняли три офіцери куреня, була обставлена чудовими старовинними меблями в стилі жакоб. Прекрасні шафи з червоного дерева, оздоблені золоченою бронзою, граціозні крісла, диванчики, виточені столики різних форм. На підлозі — перські килими, на стінах — оригінальні картини руських і чужоземних художників. В одному кутку стояла сервантка роботи Андре Буля з дорогим кришталевим посудом і друга — з тонкою китайською порцеляною.