І ніхто, абсолютно ніхто не те що у нього не вистрелив, а навіть про це не подумав. Хоча більшість була озброєна гвинтівками, пістолетами, а то й кулеметами.
А я? Чи стрельнув би я, коли б мав гвинтівку?
Навряд. Лежав, як усі, скутий страхом...
Гвинтівку я таки в той же день підібрав, коли прийшов трохи до тями. Зброя валялася майже на кожному кроці, особливо багато було чомусь протигазів, стояли навіть гармати, а у одному вибалкові я наткнувся навіть на танк, що перекинувся з вузького містка. Танк зарився баштою в твань, і з-під башти, із твані, витикалося біле обличчя з широко розплющеними очима. І коли б не ті очі застиглі, можна було б подумати, що танкіст просто спить: такий у нього був умиротворений вид.
Під вечір я приєднався до невеликої групи військових. Дорога геть зовсім спорожніла, всі намагались триматись од неї подалі, тож рушили вбік від неї і ми, в напрямі на схід.
Спершу нас було душ сорок, не менше. Всі до одного рядові, жодного командира. Потім протягом першої ночі (ми йшли тільки ночами, оминаючи села, де могли бути німці) наша група зменшилася майже удвічі... Потім ще... Потім ще... Десь на четверту ніч нас лишилося троє і я, третій, тримався отих двох як прив'язаний. Мало того, що на одне вухо глухий і не можу визначити, звідки луна той чи інший звук, так ще й бачу погано, особливо вночі: все розпливається, тане у темряві. Я буквально тримався за спини моїх випадкових супутників, боячись їх загубити.
Ранок, коли нас залишилося троє, застав нас у густих коноплях біля якогось села. Ми саме збиралися зайти до крайньої хати в надії чимось розжитися (з учорашнього дня крихти не мали у роті), коли на високому пагорбі появилася велика колона військових, залунала незнайома мелодія.
Німці! Тільки вони могли йти отак серед білого дня, та ще й при тому співаючи.
Ми як стояли, так і попадали, а мелодія, стікаючи в притихле село, лунала все дужче і дужче, заповнювала весь навколишній простір, б'ючи болісно у вуха.
Та ось пісня урвалася. І коли ми наважилися виглянути з конопель, пагорб знову був порожній, а по селу лунали гортанні вигуки німецьких вояків.
— Поснідали! — зло сплюнув один із моїх напарників.— Сидітимемо отут до самого вечора.
— А якщо вони й заночують?
— Тоді підемо не ївши... А тепер — спати!..— Він улігся, демонстративно натягнувши пілотку на самісінькі вуха.
А мені довго не спалося. Дуже хотілося їсти, до того ж заважав шум, що докочувався од села. Гавкали знавісніло собаки, лунали постріли, кудкудакали кури, вищала якась сердешна свиня, адресована, мабуть, в казан німецьких вояків. Та згодом шум трохи вщух і я незчувся як заснув, і весь час, поки спав, мені снилася їжа.
Прокинувся далеко за південь. Страшенно боліла напечена сонцем голова, а може, не стільки від сонця, скільки од густого конопляного духу: повітря було аж зелене і в'язке, як вода.
Ледь звів важку голову і побачив, що я лишився один: обидва супутники щезли безслідно, лишивши мені на спомин гвинтівки. Я підхопився, та одразу ж і впав, бо все пішло обертом, і довго лежав, борючись із нудотою, що підкочувалася під самісіньке горло.
Втекли!.. Кинули!.. Що ж тепер робити? Як я один, глухий і сліпий, доберуся до Дону?
Згадав про німців. Обережно звівся, до болю, до різі в очах став вдивлятися в найближчі садиби, вдивлятись і вслухатись.
Жодного звуку, жодного руху, село наче вимерло. Певно, німці забралися геть. Перепочили та й подалися собі геть далі. Село німіло під сонцем і було таке тихе та мирне, наче ворожі солдати й не товклись нещодавно по ньому.
Отже, німці пішли. То, може, мої два напарники скористалися цим та й сидять зараз в оцій крайній хаті? Чому ж вони мене не збудили?
Я ще трохи пождав, а потім вийшов із конопель (скільки й житиму, пам'ятатиму важкий отой дух конопляний!). Вийшов та й подався до крайньої хати. Ішов, приглядаючись та прислуховуючись, ладен щомиті упасти: ні, німців таки й справді немає, он і якась тітонька несе спокійнісінько воду.
— Тьотю!.. Тьотю!.. Німці забралися?
— Ой Господи, як ти мене налякав!.. Звідки ти взявся?
— Звідти,— кивнув на коноплі.— А до вас ніхто не заходив?
— Заходило двійко. Поїли й одразу ж забралися... Та ходімо до хати, не мозольмо недобрих очей.
Вона вже здогадалася, хто я такий, та й трудно було не здогадатися, скільки отаких її вже провідувало.
— Куди ж ти підеш? — спитала після того, як напоїла та нагодувала (пив воду — стогнав, не міг одірватися од кухля).
— Мені б до Дону добратись.
— Ішов би ти додому, а не того Дону.— Вона вже розпитала, звідкіля я.— Матінка, мабуть, всі очі, тебе виглядаючи, виплакала.
— В оцьому? — показав на свою форму морську.
— А ти передінься. Передівся б, німці тебе і не тронуть. Вони тих, хто додому вертається, не чіпають.
— У що передітись? Іншого в мене немає.
— А зажди.
Пішла до скрині, підняла важке віко. Дістала сорочку, штани і піджак.
— Ану приміряй... Це лишилося від сина... Син, може, теж отак пробирається. На тебе і схожий. Приміряй, приміряй, не соромся!
Скинув флотське, приміряв: мов на мене й шите.
— Візьміть,— простягнув їй свою форму. Як не жалко, але ж не йти в ній серед білого дня.
— Бог з тобою, дитино!.. Я на чужій біді не багатію. Ховай до торби, вона тобі ще знадобиться. Може ж, і моєму яка добра душа допоможе...
Отак я й вирушив додому вже у цивільному. Ішов уже вдень, а вночі одсипався здебільшого в сараях та клунях, і мене жодного разу не зупинили німці, хоча щодня зустрічалися довгі колони, що сунули на схід, лише одного разу зупинили румуни... Але про румунів пізніше, а зараз варто розповісти, як я ледь не одружився, або, точніше, мене ледь не одружили, і як я уникнув того несподіваного шлюбу.
А одружити мене захотів один дядько, до якого я попросився переночувати. Дядько був з отих міцненьких хазяїв, яких і колгоспові не вдалося розорити,— все у тому його дворі аж сяяло: і велика свіжовибілена хата, і сарай, і комора, і повітка, і хлів, і навіть тин з лози свіжо-сплетений та пофарбовані ворота,— дядько був на всю губу господарем, навіть війна, здавалося, обійшла його стороною, він і мене не впустив отак запросто, а з далеким прицілом: дядько видивлявся серед нас, оточенців, собі зятів, а двом своїм дочкам — чоловіків. Тож він і на мене прицілився як на можливого зятя, а щоб випробувати, чи підійду я для його хазяйства, домовився ще за вечерею, щоб я йому викопав погріб:
— А я тебе не зобижу.
Погріб, то й погріб, чому ж не допомогти добрій людині, була б лише справна лопата. Знайшлася і лопата, удвічі більша од нормальної але я не осоромився, копав увесь день, аж спина тріщала, і дядько лишивсь задоволений. І вже за вечерею повів мову про те, щоб я залишився у нього.
— Вибирай, яка тобі до вподоби. На якій хочеш женися.— Дівчата, пирснувши, вискочили одразу ж з-за столу, а дядько після вечері повів мене до другої кімнати, де стояло ліжко з подушками до самої стелі.— Отутечки й житимете. А не схочеш — окрему хату поставлю. Двору вистачить.
Отут би мені й погодитись, дуже ж бо смачно годували у дядька, та й дівчата були до біса гарненькі, хоч женись на обох, але я нутром відчув, що ярмо в цього дядька ще важче, аніж лопата, що він уже як упряже, то не звільнишся до самої смерті. І ще на світанку (ночував на сіні у клуні) завдав ноги на плечі та й дременув світ за очі.
Хоча завдати ноги на плечі було не так просто. У дворі всю ніч гуляв пес завбільшки з теля, такої потвори пекельної я ще не бачив, на чорта й схожий, весь день, поки я копав погріб, він люто гавкав на мене, і коли я вдосвіта встав і вийшов обережно надвір, пес уже мене наче й ждав: підбіг, чорний, як ніч, та й ткнувся мені в коліна. У мене й душа отерпла од страху: ну зараз укусить або, ще гірше, загавкає і тоді розбудить господаря... Я довго стояв стовпом, боячись поворухнутися, а клята тварина все тикалася в мої коліна, мов приміряючись, з якого боку краще куснути... Врешті я наважився і повільно позадкував до воріт, а пес ішов слідом за мною і все штовхав у коліна.
Провів мене аж на вулицю. І жодного разу не гавкнув.
Тож уже на вулиці я завдав ноги на плечі.
Ранок застав мене серед степу, і тут я зустрів двох румунів. Що це були саме румуни, я визначив по чорних високих шапках. Вони їхали на парокінній підводі і, побачивши мене, враз зупинилися. Один із них наставив на мене гвинтівку, а другий, зіскочивши на землю, жестом покликав до себе. Вправно зняв з мене торбу, витрусив усе, що в ній було, прямо на землю. Ретельно перебирав мої речі, а другий продовжував цілитися у мене з гвинтівки.
Перший румун відкинув набік шинелю, туди ж полетіли флотські штани й смугаста майка. Взяв білу хлібину й добрий шмат сала, по решті ж копнув ногою, показуючи, що можу забрати назад. Стрибнув на воза, і його напарник погнав одразу ж коней.
А я тремтячими руками збирав усе в торбу. На рукаві шинелі були нашиті червоні зірки, які я не догадався спороти, і я потерпав, що румуни могли подумати, що я політрук, та й узяти в полон або, ще гірше,— пристрелити. Спробував здерти зірки, але вони були так міцно пришиті, що не знімалися. Ну, гаразд, зупинюся на ніч та й попрошу в хазяїв ножа.
Щоб не спокушати долю, вирішив не йти головною дорогою, де весь час рухались німці, а манівцями. І тільки звернув, тільки відійшов із п'ять кілометрів, як назустріч — де він і взявся — мотоцикліст. Німецький солдат. Мундир розстебнутий, пілотка за ременем, вітер тіпає білу чуприну, а на грудях — автомат. Під'їхав, загальмував, поставив одну ногу на путівець.
— Ком!.. Ком!..
Цікаво, що цей забиратиме?
— Вогін дорф Лук'яновка?
Ага, питає про якесь село. І хоч я не знав, де те село, все одно показую в тому напрямі, звідки ішов: так мені хотілося його пошвидше спекатися.
— Там Лук'янівка!.. Там!
— Гут... Данке шен!.— Блиснув білозубою усмішкою, покотив далі.
А я стояв і дивився йому вслід. Не відчував жодної ненависті, цей німець виділився з безликої маси смертельних ворогів, яких мав ненавидіти люто, і я навряд чи й вистрелив би у нього з рушниці, аби та рушниця була зараз в моїх руках.
Більше я ні з ким не стрічався. Аж поки й дістався до села, в якому жила ота молоденька дружина учителя Шура, що ми її підібрали, коли евакуювалися до Дону.
Цікаво, чи повернулася вона в рідне село? Мені страшенно хочеться її зустріти, розпитати про мамусю й тьотю Аню.
Ось, здається, і її хата — про всяк випадок питаю зустрічної тітоньки, чи тут живе Шура.
— Шура?
— Еге ж, дружина учителя...