Та й... де це та коли освятилася вода без баби. Мене за руку — й гайда.
Музика лине звідти, від Тилимона, де височить дуб над Овечачим.
У хвилях музики легше йти, бо музика наче несе, наче сама притягує до себе. Віковічний дуб усе ближчає та більшає, грізнішає. Аж поки поза Тилимоновим обійстям виходимо на широкий зелений пагорб, де вже зібралося чимало люду.
Стоять похмурим натовпом, а цей похмурий натовп розбився на окремі купки. Ми ще тільки наближаємося, а з натовпу назустріч нам виборсується якась незнайома дівчина, закутана хусткою до самих брів, і питає:
— А ви чого, бабо Ликоро, прийшли з дитиною? Музики послухати?
— А нех вона, ця музика, западеться їм! Чи в баби такий страшний вітер у голові? Таж Корній Потуга вигнав ще й пригрозив хату спалити!
Дивно, я знову спершу не впізнаю Фросю. Бо ця незнайома дівчина — таки Фрося наша, але дуже змінилася. Усе в неї чуже й погасле: губи, очі, лице. Й погаслі руки та ноги.
— Еге, стільки назганяли людей... І грають ото.
— Той казав, що свято.
— Яке ж свято, що люди не знають?
Духовий оркестр стоїть під могутнім дубовим гіллям і зосереджено дме у блискучі інструменти. Музиканти зодягнені хто як, штани пухиряться на колінах, на головах — картузи та брилі, а то й зовсім голомозі, на ногах — і черевики, й чоботи, й сандалети. Музичні інструменти в їхніх руках мерехтять і сивим сріблом, і сивим золотом, вони мовби понабрякали сонцем, яке аж бризкає з них.
Зовсім близько від музикантів стоїть Тарапатий, інші хлопці збилися гуртом, зачаровано прислухаючись та приглядаючись, як то твориться музика. Й мені також кортить підійти ближче, бо цікаво, але баба Ликора смикає за рукав:
— Не рипайся, шибенику.
Звідси, з горба, видно, як ген-ген далеко в полі на білому шляху появляються якісь машини. Вони маленькі, мов кузки, бо далеко, й спершу здається, що стоять на місці. Та ні, сунуть до села, до нашого Овечачого, і вже ростуть, більшають.
Не тільки я застеріг машини в полі, а й Тарапатий, а й хлопці. Всі вже дивляться на стрічку білого шляху в полі за селом.
І раптом Фрося скрикує:
— Ні! Ні!
Що з Фросею? Поряд неї стоїть Корній Потуга в поліцейському одязі, з пов'язкою на руці. Губи в нього кривляться в недобрій усмішці.
То не віриш мені? Скоро побачиш.
— Ні, ні! — каже в нестямі Фрося.
— То побачиш скоро,— повторює Корній Потуга і йде в понурий, мовчазний натовп.
Така незнайома, така чужа Фрося стискує перед собою два кулаки, наче шукає когось ударити. Очі в неї — сліпі й невидющі, повнісінькі сліз.
— Що він сказав? — питає баба Ликора.
— Ні, ні,— видихає Фрося.
— Та чим же він тебе до сліз довів?
— Сказав, що Клима зловлено в лісі.
— О, душогуб той Потуга,— виривається в баби Ликори.
— Й наче Клима сюди везуть... Сказав, що на побачення зі мною везуть.
А я слухаю—й нічого не годен второпати: духовий оркестр грає — і Клима сюди везуть! Оркестр грає, бо сюди везуть Клима? Тому-то й свято? Тому-то стільки й люду зігнали на свято? Але навіщо було зганяти?
І чому на святі всі такі похнюплені?
Може, Клима везуть на отих машинах, які наближаються до села, вже ген-ген видно їх за заводом? Чув, як, стискуючи мою руку, баба Ликора бубонить:
— Геєни огненної немає на них...
Там, біля заводу, одна машина губиться за деревами парку, а друга по спадистій дорозі котиться до річки, вже в'їжджає на довгу греблю. У машині сидять німці. Німці сидять плече в плече. Кожен тримає в руках похмуру чорну зброю, так що машина аж наколющилася зброєю.
Духовий оркестр, який був трохи примовк, тепер жвавішає, оживає. Пострілюючи очима на греблю, де поміж вербами котиться німецька вантажна машина, музиканти не те що стрункішають, а випинають груди й не горбляться. І музика бадьорішає, швидшає, вона мовби квапиться, біжить назустріч німцям.
Овечацький люд замовкає і якимись тоскними глухими поглядами в'язко дивиться на брудно-зелену машину, що біжить греблею, і гаркітливий гуркіт її мотора все ближчає. Ось і зовсім поближчав, коли машина починає спинатися петлистою дорогою, що веде сюди, на пагорб.
Нарешті машина спиняється на пагорбі неподалік від дуба.
З машини зіскакують німці зі зброєю, поміж них раптом вроджується й Павло Голоха — у поліцейському вбранні, усміхнений, з рум'яними щоками, і такий уже сивий, наче тополиний пух.
— Павло з ними... Голоха приїхав теж...— повзе шепіт.
— А Ксеню ж його Дмитрівну розстріляли... А він у Погребищі служить...
— Біда, раз Павло Голоха тут.
Павло Голоха веселими очима обводить натовп овечацького люду — й щось каже до німецького офіцера, довгошийого та цибатого, схожого на боцюна, який ходить по драговині й ловить жаб. Німецький офіцер умить підносить угору ліву руку, рвучко опускає — й духовий оркестр замовкає.
Духовий оркестр замовкає, музиканти переминаються з ноги на ногу. Чутно лише, як шелестить листя на дубі. І в цій тиші, душачись сльозами, Фрося поряд зі мною видихає — й не може видихнути муку з грудей.
Довгим пальцем німецький офіцер ледь-ледь збиває вгору високого кашкета з кокардою на яйцюватій голові — й починає говорити. Голос у нього сухий і шорсткий, здається, вмирає навіть не на губах, а в роті. Що він говорить? І всі так само оторопіло слухають — і не розуміють, тупо мовчать з захмареними обличчями.
Улеслива й водночас поблажлива усмішечка міниться на пухкому, щокастому обличчі Павла Голохи. Він озивається, коли німецький офіцер вмовкає. І хоч говорить він по-овечацькому, та якось теж по-чужому, важко втямити.
— Німеччина... фюрер... бургомістр... партизани... капут.
Потім, наче перепочивши та набравши сили, знову починає говорити німецький офіцер — тільки вже голосніше й сварливіше, наче за цей короткий час несподівано встиг швидко розгніватися за віщось на всіх. Коли вмовкає, хтось із оркестрантів добуває зі свого інструмента хрипкуватий протяжний звук, німецький офіцер невдоволено сіпається довгою постаттю, й западає тиша.
Тоді знову озивається Павло Голоха:
— Німецьке командування скликало вас усіх на свято. На народне свято Маковія. Ви поприходили сюди, бо народне свято не може обійтися без народу, зрозуміли?
Він ще говорить щось, але я не чую, бо раптом баба Ликора заступає німців, і шорсткими пучками пальців затикає мені вуха. Я глухну, а тому пручаюся — й таки випручуюся.
— Не дивися, нема на віщо дивитися.
А як я не дивитимуся, коли очі самі просяться на волю, щоб дивитися?
— У-у... у-у... у-у...— це дзигонить зубами Фрося. А чому Тарапатий опинився не тільки на кабіні німецької машини, а й з кабіни вже перебирається на найнижчу гілляку дуба?!
Таких грубих гілляк чимало, вони врізнобіч розходяться від стовбура, але це найнижча й найгрубіша. Тарапатий на цій гілляці — як пташка, що кумедно ворушить руками та ногами, наче крильми.
— Бож-ж-женьку ж мій! — шепоче баба Ликора. Овечацький люд мовчить і понуро дивиться то на німців, що метушаться внизу коло брудно-зеленої машини, то на спритного Тарапатого, що вовтузиться на гілляці. А він не просто вовтузиться, а прив'язує до гілляки якісь мотузки, й німці внизу допомагають йому прив'язувати.
Мотузки, поскручувавшись кільцями, звисають з гілляки, як неживі гадюки.
— Гут! Гут! — голосно каже німецький офіцер.
— Добре! Молодець! — хвалить і Павло Голоха. Тарапатий залишається на дубі, наче сподівається що йому знизу німці ще подаватимуть мотузки, а він прив'язуватиме до грубої гілляки.
Німецький офіцер подає знак рукою, і за тим його спокійним рухом озивається духовий оркестр. Музичні інструменти першої миті грають наче незлагоджено, врозбрід, та вже наступної миті — і шпаркіше, й завзятіше.
Де й береться біля нас Корній Потуга з добрим усміхом на довгих губах, смикає Фросю за рукав:
— Не спи, розплющся... Дивися на греблю...
Й неквапливо йде собі геть у глухій юрмі ове-чацького люду.
А звідти, з-за дерев заводського парку, вигулькує ота машина, що була несподівано зникла в селі, відставши від цієї, що зараз стоїть під дубом. І вже спускається на греблю. І звідси, з пагорба, добре видно, що в цій машині їдуть зовсім не німці. Видно в відкритому кузові поліцаїв, а хто ж то поміж поліцаїв?
А поміж поліцаїв — наші ж таки хлопці! Добре видно, що наші! Сорочки в них на грудях та на спинах надимаються від вітру. Чуби їхні вихоряться. І, либонь, дивляться вони на пагорб, де зібрався овечацький люд.
А овечацький люд пильно дивиться з пагорба на землю.
Краєм ока помічаю мотузки, що неживими гадюками звисають з грубої дубової гілляки. Скільки цих мотузків? Три? Ні, чотири.
І ще краєм ока я бачу, що Тарапатий уже не сидить на нижній гілляці, а намагається перебратися на вищу. Вже й перебрався. А з тієї силкується перебратися на ще вищу. Тарапатий тікає від тих мотузяних гадюк, які ледь-ледь погойдуються на вітрі, по дубовому гілляччю намагається якомога далі втекти від землі, здертися ближче до неба, наче там, де ближче до неба, надійніше та безпечніше.
— Ох!., — зітхає натовп на пагорбі, перекриваючи музику.
Наче те зітхання виривається з одних грудей.
— О-ох! — і вдруге озивається овечацький люд, перекриваючи музику, що тоне в могутньому й розпачливому зітханні.
Я намагаюся втямити, що сталося за той короткий час, коли я стежив за Тарапатим на дубі,— й не годен. Я намагаюся вирватися від баби Ликори, та вона міцно тримає за руку. То з натовпу, що заступив мені світ, я тягну бабу Ликору за собою, на простір поміж людей.
І раптово перед моїм зором відкривається внизу під спадистим зеленим пагорбом річка, що мерехтить на сонці, й довга гребля через річку.
Добре видно, що німецька машина на греблі зупинилася й стоїть.
А хто ж це біжить по греблі? Біжить з зав'язаними за спиною руками. Біжить від машини, моторно перебираючи ногами, подавшись постаттю вперед, і кошлатий чорний чуб хурделиться на голові, затуляючи очі, а він не може поправити свавільні пасма, бо руки зв'язано за спиною.
— Клим...— зовсім близько шепоче Фрося.
— Ой, Клим...— повторює баба Ликора.
— Дивіться, Клим Климіша тікає...— шепоче овечацький люд.
— Ти бач, скочив з машини!
— І як він скочив? Клим!..
Духовий оркестр стоїть спиною до ставу, музиканти грають, надимаючи щоки й витріщаючи очі. Німецький офіцер, Павло Голоха, Корній Потуга, інші німці й поліцаї повитріщалися на греблю, а там біжить Клим.
— Тікай! — раптом лунає нелюдський крик.
Це кричить Фрося.