І чого це я мову завів?!
— Та це я завела. Вибачай, сину. Та, власне, я ж про Мирославу Наумівну спитала тебе.
Артем промовчав, цілком ясно показуючи, що не хоче підтримувати розмову на цю тему. І мати, хоч трохи й ображена цим, не стала вже допитуватись.
І всю дорогу Артем думав про Христю.
"Чого вона, справді, приходила?"— в який уже раз питав себе і не знаходив відповіді. Пояснення випадком, яке тоді, в першу мить, спало йому на думку, відкинув одразу ж, як явну натяжку. Бо з монастиря на Хорол можна і не через Вітрову Балку, а на Веселий Поділ, і навіть та дорога куди простіша. Отож, виходить, навмисно круга зробила. А в отакім її стані тодішнім (чи не на останньому місяці вагітності) і три-чотири версти зайві не дрібничка. Щоб можна було заради самої цікавості. Отже, була якась поважна причина. А яка? Він напружував пам'ять і намагався слово в слово пригадати всю материну розповідь про Христю. Може ж, таки розкриється в чомусь, хоч би натяком, причина її приходу. Треба тільки нічого не пропустити, пригадати геть-чисто все — від самого початку і до самого кінця. І ось уже виникає в його уяві рідне дворище в тихий весняний вечір. Зустріч на воротях. Скільки раз мріяв він про отаку хвилину.
"Еге ж, про таку, та не зовсім". І все ж таки, навіть пам'ятаючи і в цю хвилину про Христю все оте, що протягом останніх років, при самій згадці, викликало в ньому гнів і зневагу до неї, тепер він не дав волі оцим своїм почуттям. Ні разу навіть не назвав її в думці дячихою. Бо навіть у таких умовах зустріч Христі з його матір'ю була для нього сповнена якогось особливого драматизму. І це блюзнірством було б з його боку! Та не кам'яна ж вона справді, щоб в оту хвилину принаймні не тріпнулось серце в неї від спогадів. Скільки раз удвох із ним, ще в Таврії, щопрада, лише в самій уяві, побувала вона вже в цьому дворищі! А ось тепер уже і не в думці, а насправді. Артем аж затамував подих і напружено стежив за їх зустріччю. Але нічого значущого так і не відбулося.
— Бач, іще ось згадала,— раптом по довгій мовчанці озвалась мати.— Намисто ж вона забула в нас тоді.
— Намисто?
— Я чого це згадала. Коли б не це, так би й думали ми, що справді прочанка.— І на Артемове запитання розповіла:— Послала-таки Орисю навздогінці. Аж за селом уже наздогнала прочан отих, теж на нашому кутку ночували. Але нашої нема серед них. Стала розпитувати Орися, вони й розповіли, що навіть і не бачили її сьогодні. Та й учора, кажуть, тільки отут неподалеку в хуторах пристала до їх гурту. Казала, що з станції йде. А куди — гаразд і не добрали. Плутала щось. То я оце й думаю...
— А намисто?— перепитав її Артем.
— Не захотіли брати.
— Я не про це. Яке воно?
— Ну яке ж. Намисто як намисто. Гарне, справжні коралі. Три разочки. Поклала в прискринок. Все думала, може, буде вона якось на наших краях, то й зайде.
— Е, ні!— важко видихнув Артем.— Не на те вона його залишила. Чи думаєте, справді забула?
Аж тепер догадалась мати.
— Так, може?..
— Атож. Та ще й не просто подарунок, а можна сказати, весільний!
Сказав це і зробив вигляд, що збиває налиплий на закаблук сніг. Так і відстав од матері на кілька кроків. А потім навмисно якийсь час не наздоганяв її, щоб вільніш було думати на самоті.
Дивно було самому: чотири роки вже знав і без цього. Начеб нічого нового історія ця з намистом не додавала. Так чому ж отак вразило це його зараз? І так схвилювало! Довго не міг докопатись причини, а потім таки збагнув: та це ж єдина — за всі роки!— звістка, яку вона сама подала йому про себе. І якраз в отакий спосіб: намистом отим пам'ятним, незабутнім. Авжеж. Бо хіба може людина забути найщасли-віший день у своєму ^итті?!
Було це на спаса . Саме тієї ночі, напередодні свята, побрались вони. Щоправда, без попа, без весілля. Ясний місяць у небі повінчав їх тоді. Вперше тієї ночі і не вернулись вони в табір. В степу, у запашній вівсяній копиці ночували.
І, звичайно ж, як і годиться молодятам, заспали. Прокинулись, коли вже сонце підбилось. "Ой лишенько ж!— забідкалась Христя.— Та як же я тепер у табір прийду?!"— "А отак і прийдемо: за руки побравшися!" На її щастя, в таборі, коли прийшли, була тільки куховарка та дід-сторож. А то всі — хто куди: старіші не вернулися ще з церкви (верстов за сім у хуторі), а молодші, поснідавши, подалися на головну садибу. Це була єдина розвага для заробітчан у свято — сходити в маєток. Можна було там у ставку покупатися, з земляками, котрі працювали на інших токах, зустрітися та й в крамницю зайти купити, що там потрібно. А вчора якраз прикажчик на тік приїздив, платню роздав за минулі два тижні молотьби. Отож були з грішми. Збиралися ще звечора і вони туди. Поснідали і пішли. Отоді в економічеській крамниці він і купив їй в подарунок оте намисто. Дуже-таки сподобалось було Христі воно. Тільки-но зайшли в крамницю, підійшла з подругами до прилавка: та — аршин ситцю на косинку чи на фартух, та — стрічку в косу, а Христя одразу: "Будь ласка, а покажіть мені оте намисто". Продавець недбало відповів: "Не по твоїх заробітках, дівчино, це намисто".—"Ото таке дороге?"—"Не знаю, може, для тебе п'ять карбованців і не гроші".—"Ой-о!"— аж жахнулась дівчина. І навіть зашарілась, мовби від сорому за свою непростиму отаку непоміркованість в бажаннях. Коли вже дівчата, скупившися, вийшли з крамниці, він, розплачуючися за тютюн, виклав на прилавок ще п'ять срібних карбованців. "А ти все-таки намисто оте дай сюди". Тільки в степу вже, по дорозі в табір, як одстали від гурту, вийняв з кишені намисто. Дівчина аж спалахнула від радощів. Але не стрималась, щоб не пожурити: "Ти збожеволів, Артеме! Отакі гроші!"—"Та що ж я, справді, старець, чи що, щоб не міг хоч би такий подарунок своїй жіночці любій зробити! На, одягни. І без усяких мені балачок. Це мій тобі весільний подарунок!"—"Спасибі, любий". І зразу ж наділа. Але самій ніяк було ззаду кінці зв'язати, попросила його. "Тільки ж міцно в'яжи. Щоб, не дай бо, не загубила!"—"О, будь певна. Навіть коли б і захотіла скинути, то не розв'яжеш. Хіба перервеш. На віки вічні!" І саме на цій мові Христя раптом зітхнула. "Ото аж так налякав?"—"А ти не смійся!" Потім, коли вже й рушили, була мовби засмучена. Став допитуватись: "Може, каєшся вже?"—"Ні, не каюсь!— і так ясно глянула в очі.— Але коли вже всю правду казати..."—"Авжеж, кажи!"—"Яка б я щаслива була, найщасливіша в світі! Коли б ми оце з тобою були вже насправді чоловік і жінка. Щоб уже повінчані!"—"Та ти що,— не дав і доказати,— чи не віриш мені?"—"Вірю. Якби не вірила, хіба б же сталося? Я дуже тобі вірю. Як сама собі.
Але от буває іноді — мовби хмаронька на сонце набіжить, закриє. І в очах мені тоді увесь світ так і затьмариться враз!.."
— Ну, от ми вже і вдома!— як могла, удавано весело сказала мати.
Артем спинивсь і звів голову: перед очима в балці лежало рідне село.
Скільки раз (та, правда, не так уже й часто бувало це) отак, підходячи до села після своїх мандрів по світу, спинявся він на горбі, на цьому самому місці. І як кожного разу колотилося серце, аж мусив хоч на часинку спинятись, щоб заспокоїлось. Так чому ж зараз така байдужість в серці? І чи йти, чи стояти на місці — однаково. Навіть стояти наче краще. Тільки коли б отак: закам'яніти і стояти довіку. І хто-зна, скільки справді б стояв Артем, коли б мати не скрикнула раптом:
— Ой сину!
— Що таке?— кинувся Артем, глянув на матір і зразу ж, не чекаючи відповіді, звернув погляд у той бік, куди вона дивилася гарячими очима.
— Що то за люди у нас у дворі?
Із-за верб на греблі не видно було як слід дворища. Артем підступив ближче до матері, пригнувсь і поміж вербами побачив тепер, що спраді все їх подвір'я повне народу.
— Боженьку мій!— знову скрикнула мати, зірвалася з місця і побігла вниз з горба, плутаючись у довгих полах кожуха.
Тільки за кузнею, на греблі вже, наздогнав її Артем. Наздогнав, але що він міг зробити, чим заспокоїти її! Правда, і певності ще не було. Отож він спинивсь і став прислухатись, щоб пересвідчитись нарешті: є чи немає біди вдома. Коли є, то неодмінно прорветься якось — хоч дзвякне сокира в дворі, чи загиркає пилка, чи голосіння жіноче, як це звичайно буває, коли в хаті на столі у труні лежить хтось. Та не дзвякала сокира, не чути було плачу, лише доносився невиразний гомін, потім крик і страшні матюки.
Артем наздогнав матір і, схопивши за плече, спинив.
— Що ви вигадали, мамо! Нічого ні з Мотрею, ні з Орисею. Усе гаразд.
— Звідки ти знаєш?— гаряче глянула мати на нього.
— На похоронах так не батькуються.
Тоді мати різким рухом зсунула хустку з голови, щоб краще чути, і прислухалась. І, видно, теж почула брутальну лайку, бо раптом зітхнула з полегшенням. І стала дуже поволі, як вкрай стомлена людина, запинатися.
— Що там скоїлось?— спитала схвильована, але вже без тієї тривоги, що раніш.
— Зараз узнаємо,— сказав Артем.— Ідіть собі тихенько. Без вас обійдеться.
А сам, залишивши матір, пішов, навмисне не поспішаючи, щоб у розміреній ході вгамувати своє хвилювання.
Як зійшов з греблі, перше, що помітив,— глибоку санну колію, яка вела в двір. Ворота були відчинені навстіж і аж до самих воріт стояли люди у дворі — більше чоловіків, але й жінок немало. Крайні помітили його, зразу ж, тільки-но підійшов до воріт,— розступилися, дали пройти йому і загомоніли неголосно: "Дайте пройти, розступіться". Артем обережно, щоб не вразити руку, пройшов у саму середину натовпу. І спинивсь — далі йти нікуди було: просто перед ним стояла пара волів у ярмі, запряжених у рожнаті сани, спокійно ремиґали, байдужі до всього. Поряд, тримаючи їх за налигач, стояв Остап, якийсь настовбурчений, скуйовджений.
— Ну, чого ж стали, хлопці? Беріть!— крикнув Пожить-ко Кіндрат на двох парубків з рушницями,— один у чумарці, а другий у шинелі, підперезаній зеленим парубоцьким поясом.— Беріть силою! Раз добровільно не віддає.
Хлопці рушили, не дуже охоче, правда.
— Не підходь!— крикнув Остап і підняв над головою сокиру.— Не підходь! Не ручуся за себе!— І раптом помітив у натовпі брата. Аж рвонувся до нього всією душею:— Артеме! Та ти тільки глянь! Ти тільки подивись, який хазяїн у нас об'явився!
— А в чому справа?— як міг спокійно, спитав Артем, хоч уже сам здогадувався.
— Волів не дає!— Остап повернувся до Пожитька.— Самоуправничаю, кажеш.