Він тяжко зітхнув: "Хіба мистець винен, брате, що земля повниться лементом і розпукою? Не можу я малювати тихі води, ясні зорі, зелене жито і дитя в житі у сповитку, коли небо наді мною чорне і земля моя чорна, а диявол, чуєш-но, грає на бубні коло пекельних воріт". "Ти кажеш, пане-майстро, "диявол грає", маючи на увазі день учорашній і день сьогоднішній? — перепитав я його здивовано. — Але ж готі очі, тобою мальовані, мають триста років. Хіба нічого не змінилося за триста чи за чотириста літ на цій землі?" "А ти-но походи землею, припади до неї, послухай... і поплач, і скреготни зубами, і проклени, і возненавидь, і возлюби її. У множеств! цьому, може, здибаєш десь мене... десь здибаєш, пізнаєш моє ім'я, ключ мій до людської душі відшукаєш і свій ключ, певно, здобудеш... — І він знову усміхнувся, і я в темряві виразно бачив, як блимнула тепло посмішка, немовби біля його губ хтось посвітив свічкою. — І збагнеш, брате, що біль наш триває". Він звівся на ноги, високий і сухий, полотняну торбу перекинув через плече. "Але я засидівся, — сказав, — дорога довга і робота попереду немала. Прощавай, брате".
Я ж, прецінь, добре знав, що він походить з нижніх світів, які давно минулися, і думалося мені, що його труд теж давно минувся, він своє, що йому призначене, зробив, а проте, виходить, я помиляюсь. "Ти — як Вічний Жид. Нема тобі спокою", — обняв я його за плечі. Чи жалів його? Чи дивувався? Чи шукав у нього опори для себе? "Гадаєш, твоя доля легша, брате? Гадаєш, ти не єси теж Вічним Жидом? Мистецтво — це вічна робота, радість і прокляття. Навіть якщо ім'я твоє буде забуто, все одно ж колись... хтось... той новітній заходиться шукати твоїх слідів, подиху, думки, щоб продовжити тебе й утвердити себе. І так буде тривати до кінця світу. А поки що — шукай мене, брате". І пішов легким кроком людини, що звикла мандрувати пішаком, на стежку до кладки через Золоту Липу.
ДАНИЛО ВЕРБЕНЬ
4
— Тепер, мабуть, буду ціле своє життя шукати мистця, який залишив по собі стінопис у церкві Святого Духа, — признався якось мені Василь Бережан. — Навіть тоді, коли уся стіна буде розчищена й будемо знати, що на ній намальовано... коли, може, десь у кутку знайдемо підпис і дізнаємося його ім'я — я однаково буду шукати.
— Хіба до цього часу ви не шукали? — відповів я запитанням. — Хіба мистецькі пошуки, як на мій хлопський розум, не є пошуками того, що вже було... хіба молоде деревце приймається на дикому грунті? Хіба, врешті, пошуки самого себе... ні, не тільки самого себе на художницькій ниві, не є пригадуванням сили й таланту, закладених у тобі дідами й прадідами?
Бережан дивився на мене уважно, довго, і я мав враження, що у даному випадку він розмірковує не над темою мистецьких пошуків, пошуків самого себе, він, певно, роздумує, чому я, якийсь столяр, пенсіонер, селюх із-під Рогача, раптом зажурився чимсь таким віддаленим від села й від того, що я кожного дня роблю. Адже він бачив на моєму подвір'ї стайню, а в ній — корівчину й підсвинка, і бачив немало курей, що порпалися в гною, і заходив до моєї столярської майстерні, яку я сам собі збудував із плениць й цегли, повну різного ремісничого начиння, гиблівок і трачиння, що пахло лісом. І ще, крім того, він знав, що в хаті котрийсь уже рік лежить до пояса спаралізована моя Олена, а це означає, що мушу сам і зварити, і в хаті дати лад, і худібку нагодувати, і дріб, і город свій з картопелькою доглянути, щоб не заріс бур'янами. А де сапка, де сокира, пила, рискаль, де робота цілоденна й важка, там, чоловіче, мало залишається місця для "фільозофування". Він, прецінь, селянський син і знає, як важко людині на селі, окрім зими, знайти якусь хвилину, щоб прочитати книжку або газету: колесо днів і робіт обертається невблаганно, і ти мусиш за ним встигнути. Бережан бачив мене у цьому колесі й, певно, мав на гадці поцікавитися, як я бодай зрідка вибігаю з буденного крутіжу, однак щоб не бути нетактовним, повів розмову на загальні теми... і може, в цій загальщині хотів вилущити думку про мою особу.
— На кожному кроці... я говорю про наше художницьке середовище... і говорю, насамперед, про тих, які в наше середовище, немов рибкам в акваріумі, підсипають сушених черв'ячків і вприскують певну порцію кисню, що зветься сучасністю, що, мовляв, єсть народ, котрий нашу творчість зважує на терезах... що треба у цей народ іти... що народ тебе зрозуміє або ж навпаки — відкине й потолочить забудькуватістю... що треба малювати людей із народу... і ми слухняно малюємо доярок із коровами, рожевощоких свинарок із поросятами, голів колгоспів, героїв праці, ветеранів, учених чи ще там когось; про наші полотна пишуть статті, хвалять нас, що, мовляв, художник проник у психологію того чи іншого героя сучасності, що полотно дихає правдою життя, що мистець зумів схопити не тільки подобизну портретованого, але й викресати на чолі певну думку.
— Почекайте, — сказав я. — Хіба ви з цим не згідні... ніби вам не було приємно, коли вас хвалили й, купляючи те чи інше полотно для музеїв, платили грубі гроші. Що, ні? — І щоб зм'якшити удар, додав: — Господи, але ж ми люди, жити якось треба... жити, щоб малювати і знову терзати себе, каятися,
— Не про каяття річ, — запротестував Бережан. — Про інше... Я давно переконався, що ми не знаємо душі народної... яка вона... велика чи куца, глибока чи жабі по коліно, шляхетна чи підла. Не знаю, чи є добро у чистому вигляді, так би мовити, рафіноване, і чи зло тільки люте й нема в ньому вкраплення жалю чи розпачу. Я чим довше живу, тим глибше переконуюся, що життя пливе повз... повз наші полотна, мольберти й пензлі. Ми вихоплюємо з нього "щось", але де гарантія, що те "щось", той момент найбільш характерний... але де гарантія, що це не тільки фотографія, ілюстрація? Ми ж бо не увійшли у воду, в ріку, що тече навальне, каламутне, по горло, й не можемо визначити швидкість її течії, ми на березі... ми на березі сліпі або ж вдаємо з себе сліпих й ніби не знаємо, що за нашими полотнами, в тому числі й за моїми, на яких так багато сонця і блакиті, розпаношилася олжа і кривда; наші картини стали куртинами на сцені, щоб прикрити наготу правди. Хоч... — він замовк на півслові і, зімкнувши повіки, не то уявляв якусь картину, не то пригадував щось колись бачене. — Хоч... скажіть мені, Вербеню, отак у штири ока, що єсть правдою на нашій землі? Ось тут я говорив про ріку, що пливе мимо нас, каламутне й навально... а хтось таки правду виловлює в ріці, й кожний обертає її на свій спосіб і робить з правди курву. Бо той її обмиє від бруду, а той одягне в шовки або ж у вишиванку, той навпаки — обіллє її гноївкою і виштрикає вилами очі, той — взує у срібні черевички, а ще інший — вижене босою на мороз.
— Так діялося споконвіку, Майстре... відколи світ, правду фальшували, але й від правіку люди прагли її віднайти, скупати в чистих водах. Деяким це вдавалося, — зауважив я.
— А вам? — спитав Бережан напівжартома-напівсерйозно. Що я міг йому відповісти? Я тільки сказав, що причисляюся до тих мільйонів, котрі шукають правди і пробують по правді жити.
— Ой, це нелегко... це нелегко, Вербеню, — сказав Бережан. — Знаю по собі.
— Мені, уявіть, таке життя не здається важким? — заперечив я. — Важливо знати, до чого ти прямуєш і що шукаєш. Важливо усвідомити, що ти не шурубчик якийсь там... що ти на цій землі страх як потрібний і важливий, без тебе тут ніяк не обійдуться. Тоді настає полегша.
Очевидно, дотепер я сам собі усього цього не говорив і на сволоку в хаті не викарбував свої постулати... постулати свої я намацував у потемках, немов сліпий; я йшов від порога до порога й на котромусь порозі спотикався і падав, на котромусь сідав перепочивати й витирати піт, а котрийсь переступив легко.
— Розкажіть про себе, Вербеню, — несподівано попросив Бережан. — Знаємося, щоправда, мало, всього кілька днів, але ж одну роботу робимо й, з усього видно, будемо її робити ціле літо. Але навіть не в роботі суть... суть у тому, як мені здається, що душі наші обзиваються на той крик... на ті очі, що ми їх відкрили в Святому Дусі.
Я відмовився. Про що оповідати? Живу.як живеться. Що я трохи інакший, ніж мої сусіди? Сусіди посмішковуються добродушно, що маю "бзіка" в голові, але, мабуть, кожний має свого "бзіка". Різниця лише в тому, що мій "бзік" в усіх на виду, а інші його приховують, маючи з нього свою користь. Я теж, очевидно, маю хосен. Та чи варто цим хвалитися?
Ми розмовляли з Бережаном у "голуб'ятнику", тобто на другому поверсі моєї хати; голуб'ятники свого часу були дуже модними в районній архітектурі, й тому в усіх селах Рогачівського району майже кожна нова хата стояла з "голуб'ятнею" на дві кімнатки.
Щоправда, більшість сусідських голуб'ятень лише з фасаду про людське око мають вигляд другого поверху (на деяких вікнах висять фіранки), а за фасадом, за вікнами і за фіранками — звичайнісіньке горище з двома простінками, де тримали скрині зі збіжжям, мукою, сушеницю, а на стінах — вінки цибулі і часнику.
Я із своєї голуб'ятні зробив одну велику й світлу кімнату. Сам змайстрував стелажі, приніс сюди з-під повітки ще дідом майстрований дубовий столище з різьбою по боках, який колись служив нашому родові скринею, де тримали печений хліб і чисту білизну, і ліжком при потребі, бо був широкий і довгий, і добре на ньому діти робилися... і на тому столі споряджали мерців. Одне слово, "голуб'ятня" була мені і бібліотекою, і робочим кабінетом... лише прошу не сміятися з приводу "робочого кабінету".
Мушу признатися, що люблю свою "голуб'ятню"... люблю за те, що у ній, вщерть забитій книжками, купами газет і журналів, "писаними мисками", які я колекціоную, і горшками, бо ж Черчен колись славився гончарями, добре мені працюється... находить на мене тут святочний настрій; а ще люблю за те, що із широкого вікна відслонюється праворуч вид на ціле село, а ліворуч — розстелилися поля, що змінювали барви залежно від пори року, від сонячного освітлення і від плину хмар на небі; поля перед моїм зором не стояли на місці, вони, як зелені, жовті, чорні, попелясті й бозна ще якого кольору полотнища, гойдалися в мареві й котилися ген-ген аж до горбів, порослих лісом.