Звідки ж я можу?..
Чи вона сміється, чп просто знущається? Припровадила його сюди, щоб морочити цим глеком. А може, натяк? Мовляв, нічого не вийде з твоїх залицянь, розіб'ємо глека? Але цей глек цілий і, видно, такий міцний, що й трактором не роздавиш.
— Несвіжих цей глек, той, що з золотом,— граючи очима і всіма (Грпшиппми, ясна річ!) нервами, подбало пояснила Котя.
— А ти як це зпаєш?
— Тю па тебе! Та весь Світлоярськ зпає про цей глек! Вже років з тридцять тільки й говорять, що про золото та про глек.
Все ж таки Гриша, незвая"аючи на свою закінчену середню освіту, училище механізації і загальну технічну обдарованість, ніяк пе міг пов'язати все докупи: Котю, себе, глек, золото і Несвіжого Івана Івановича. Він шурхотів піском, сипав його з-під ніг у спокійну тиху воду, крадькома зиркав на Котю, що на тлі розквітлої бузипи була ще привабливіша, ніж завжди, і не знав, що ж далі казати. Знов про цей глек і про золото? А Коті кортіло, щоб віп розпитував, цікавився, вона штовхпула Гришу, зачепила його плечем, тоді стегном, тоді відскочила і вдарила поглядом. Ну ж бо, ну!
— То його як?.. Може, під час війни викопали? — спромігся на здогад Гриша.
— Під час війни? Коли в Несвіжого "Москвич" з'явився?
— Ну... недавно.
— А за що він його кушів?
— Заробив грошей і купив. Чи я знаю?
— На вагарюванні хіба що вкрадеш, а но заробиш! Рекордист це золото знайшов! Під водою. З аквалангом тут плавав цілий місяць.
— Рекордист? З аквалангом? Та на його ннку ніяка маска не налізе!
— Налізла! І знайшов!
— Чому и" він не викопав, поки не залпвало тут водою?
— Не міг знайти. А тут водою вимило глек, віп і побачив на
Дні.
Нарешті Гриша збагнув, що з нього насміхаються відверто й послідовно. Вимило водою! Ну, що може вимити оця стояча, оця навіки .мертва вода, оця нетеча, оце болото? Замулити навіки — так. Заховати від людських очей всі спогади, людську пам'ять, всю історію Карпового Яру — тац. Але вимити глек, повеп золота, покласти його на дно перед очі Рекордиста-аквалангіста?
— Хто це тобі голову морочив такою байкою? — вл"е трохи розізлено спитав Гриша.
— Рекордист Іванович.
— Рекордист?
— А ти ж думав! Думав, тільки ви з своїм Самусем... Рекордист і показав мені цей острів і цей глек... І все розповів, як було.
— Може, віп і фашистської трави тут насіяв, твій Рекордист?
Але вона не звернула уваги на оте розпачливе "твій", спокійно знущалася далі:
— Хотів зі мною одружитися.
— Хто? — крикнув Гриша.— Хто?
— Рекордист Іваповпч. До батька приїздили вони з Іваном Івановичем. Цілий вечір сиділи. Показували золото.
— Тобі показували?
— Навіщо воно мені? Мама бачила. Думали так: державі здати — чверть їм буде, а продати валютчикам — тоді все їхнє і мож-па цілий колгосп купити, але можуть до суду. Та й четвертини вистачить. Вопи хотіли купити оту машину, що в землі дірки провірчує.
— В землі дірки?
— Ну, от як стовпи ставлять — бачив? Тепер люди садки розводять, під кожне дерево треба ямку. Копати довго і важко, а машина дпрк — і вже. Як дірка, так і троячка. За день сто дірок — от тобі й триста. За місяць дев'ять тисяч. За рік сто тисяч. Десять років — мільйон. Отака машина. А тільки приватним особам її по продають, вони й хотіли, щоб для лісництва купити, а дірки вертіти — для себе. Ну, і щоб я пішла за Рекордиста.
— А ти? Що ж ти?
— Хіба я з цими про це говорила? Батько порадив їм купити краще "Волгу". "Котя моя,— каже,— на "Волзі" любить їздити". Bonn ото й купплп. Але "Волги" їм не продали, бо не передовики виробництва. Це якби тобі...
— Та я тобі й "Волгу", й що хоч! — аж задихнувся Грпша.
— Відчепись ти з своєю "Волгою". Що я тобі? Ти ж бачиш, золотом Рекордист спокутував!
Отак з нашого трикутника несподівано утворився чотирикутник, і найстрашніше в ньому було те, що таємничіш і навіть, сказати б, злочинний. Хоча вся історія про золото могла бути вигадана Рекордистом від початку й до кіпця. Для виду віп міг роздобути десь акваланг і порпнутп перед Котею, тоді привезти сюди па острівець емалевий глечик, иозичившп, а то й поцупивши його, показати дівчині... Все це так, але як же Грпша міг не помітити Рекордпстових залицянь? Така неприпустима, просто злочинна втрата ппльпості! Ганьба, ганьба!
— Як же я міг не знати про Рекордиста? Коли це він до тебе? — простогнав Грпша.
— Багато дечого ти що не знаєш! — засміялася Котя.— Думаєш, тільки Рекордист? Ще дехто...
— Дехто? Хто ж саме?
Чотприкутпик перетворювався па багатокутник, який наповзав на Гришу темною стіною, мов ота чужинська рослинність.
— Хто? — прошепотів Гриша, страждаючи безмірно. Та що дужче він стралщав, то більше сміялася Котя.
— З почуттями люди,— лукаво блиснула вона своїми чорними очима.— Не те, що ви з Самусем.
— Ти... мене з Самусем?
— А ви ж однакові. Той тільки жере з батьком та щипає мене за литки, а ти зітхаєш.
— Ну, зітхаю. Так це ж почуття! Чого тобі ще треба?
— А я там розберусь у твоїх зітханнях? В словах почуття — от де!
— В яких же? І що тобі слова? Я па тебе... молитися... На коліна...
— Відчепись ти зі своїми колінами! Молитися! Теж мені вигадав! Ще мені богів пе вистачало.
Щусі, як усі діти природи, були в душі анархістами. Ні богів, пі царів! А від анархізму до тиранії — раз ступнути. В Коті прокинулася тиранія, що визрівала в Щусях цілі покоління, і жертвою цієї тиранії мав стати Грпша, але добродушність заважала йому помітити своє незавидне становище, і тільки тут, на клятому цьому острові, здається, щось почало роз'яснюватися. Але закохані сліпі, як кошенята. А Гршпа до того ж був закоханий у Котго якось, сказати б, розмапіжено. Самусь був практичний, швидкий і нахабний, та й то не здобув Котипої прихильності, а з Грнши-ною мрійливістю в цієї незбагненної дівчини можна було заробити хіба що отаку поїздку на цей новітпій острів скарбів. Тепер Гриша міг би нарешті збагнути, що циганка Олеля штовхиула його в човен до Коті не для того, щоб надати йому відчутну перевагу над Самусем, а тільки для знущаппя. Ллє заслінленість паралізувала йому всі мозкові центри, і віп тепер думав тільки про те, як би вибратися мерщій з цього клятущого острівця, сподіваючись, що за його межами Котя коли й пе етапе приступпішою, ніж була досі, то принаймні позбудеться своїх тиранічних настроїв.
Гриша був народжений, щоб його рятували обставини. Щоправда, іноді вони виступали й проти нього, але це вже діалектика: любиш кататися — люби й сапочки возити. Або: любиш смородину — люби й оскомину.
Обставішп загнали хлопця на острів, щоб вислухати тут речі прикрі, гіркі й жорстокі, але обставини й визволили його з-під Котнної влади.
— Ко-о-отю-у-у! — долинуло через лози, через води і трави.— Ко-о-отю-у-у-у!
— Мене кличуть? — здивувалася дівчина.— Ач, припекло! Гриша майже зраділо стрибнув у човен.
— А спихати хто буде? — поцікавилася Котя.— Пусти мене на корму. Бо ти знов кудись запливеш. Спихай!
Воші помінялися місцями, Гриша штовхнув човен, м'яко зашурхотіла трава під днищем, Котя виравпо відпихалася веслом, тепер виходило, ніби вона пливе назустріч Гришиному обличчю, а Гриша не підпускай дівчини до себе, втікас від неї, відлітає. Хоч хто б же це втікав од такої дівчини!
На березі стояло троє. Щусь і його циганка по боках, Самусь — між ЦИМИ. Олеля заголосила назустріч човнові:
— Ой божечку, ой лишенько, та ти ж їздиш, та катаєшся, а нічого ж і не знаєш, Котюню-у-у!..
Гриша перелякано повернувся до берега, нічого не міг збагнути.
— Ой, нещасні ж ми,— лементувала циганка,— ой, сироти ж навіки, Котюню, бо вмерли ж дідусь наш та переставилися...
Човен ще не пристав до берега, але Котя пожбурила весло, стрибнула в воду, побігла до батька, важко брьохкаючись у водоростях.
— Тату, правда?
Щусь мовчки впіймав доньку в обійми, пригорнув. Циганка лементувала, неспроможна зупинитися, аж лісник вимушений був цитькнути па неї. Гриша витягнув човен, не зпав, як має повестися. Самусь, прямоспинний, вродливий, роздуваючи ніздрі, як Муслім Магомаєв, кинув майже вдоволено:
— Все правильно!
Тоді всі троє, Самусь четвертий, швидко пішли до лісництва, а Гриша, забутий і непотрібний, почвалав слідом. Бачив, як вирвався з лісництва Щусів "броньовик", як почесним ескортом помчав слідом за пим Самусів мотоцикл, як закрила їх висока хмара пилюги. Зітхаючи, виволік з кущів свій мотоцикл, вдарив по
[заводній ручці, стрибнув па сідло і увігнався просто в темну хма-[рюку пад дорогою, ковтаючи здійнятий Самусем пил і гіркі сльози розпуки.
Як ото співалося колись:
Ой під лісом та и ід Лебедином Курілася доріженька димом...
55
Старий Щусь занедужав після тої ночі, коли в городі щось витолочило кукурудзу. Діагнозу не зміг би встановити навіть міністр охорони здоров'я, бо причина хвороби перебувала поза межами світу матеріального. Щусь захворів не від горя, що загинула його праця, не від скупості й пе від злості. Такі почуття характерні були для Самусів, а не для Щусів — занедужати, а тоді й умерти від таких незначних душевппх переживань старий Щусь ніколи б не міг, вважаючи це негідним і просто принизливим для свого прізвища. Причина, сказано вже, лежала глибше.
Вдень після тої загадкової ночі старий пішов поглянути па понищепу кукурудзу, жалко йому було попівсчспих рослин, кожне поламане стебло, кожен розірваний листок і розшматований качай боліли в ньому й кричали, неначе власні рани на живому тілі, але й це він би пережив, бо за довгі роки по раз бачив і смерті тварин, і загибель рослин. Вразило, приголомшило, перелякало на смерть старого Щуся те, що в кукурудзі віп пе знайшов жодного сліду на землі. Табун диких свиней? Але жодна ратичка по вгрузла в м'яку, розпушену землю. Якийсь злий, недобрий чоловік? Не ступнуто й погою піде. Може, якісь небачені птахи ііало-тіли й покошлали кукурудзу? Але при такому колоінканні мала б же впасти з гіпх подай пір'їна?
Ніде нічого. Щусь півдня мало не повзав по кукурудзі — все марно. Слідів пе було. Ніяких і нічиїх. Старий перехрестився, поворушив губами, поглянув на сонце. Воно світило, як завжди, світило всім, але вже не йому. Це він знав точно. Був що живий, а живий думає про живе, тому переказав сипові-ліспикові, щоб приїхав на ніч постерегти кукурудзу від вепрів (а що стерегти, що?), добре пообідав і так само добре повечеряв (з снном-ліспи-ком ще й по чарці взяли), уночі спав, але й сонпий думав про своє.